Книжку тернопільської письменниці про підлітків, які втрачають довіру до батьків, визнали кращою

0
697

Книжка тернопільської письменниці Ірини Мацко «Кава по-дорослому» увійшла в лідери всеукраїнського рейтингу «Книжка року» 2018. Видання потрапило у номінацію «Підліткова та юнацька література». Перелік успішних українських книжок оприлюднили на сайті «Буквоїд». Видання Про Те вітає з Ірину Мацко із цією подією, а також із вступом до НСПУ. 

– Ця книжка для від п’ятнадцятирічних і до… їх батьків та дорослих, які хочуть краще зрозуміти підлітків, молодь і той світ, з яким вони стикаються, –  розповідає письменниця. – Теми зачіпаю серйозні. Не тільки про перші поцілунки, а й про перші інтимні стосунки, які не завжди є такими романтичними, як собі малюють підлітки.

У книжці є наркотики, алкоголь, крадіжки, булінг. Порушила тему анорексії. Багато гострих питань, з якими стикається молодь на шляху до дорослішання. Власне, оця «Кава по-дорослому» це і є той смак, який хочуть відчути підлітки. Ту дорослість, яка спочатку часто гірка, а потім вже солодша.

– Як підлітки сприймають книжку?

– Отримую хороші відгуки. Тішуся, що потрапила в ті теми, які справді хвилюють молодих. Хочеться, щоб і дорослих це хвилювало, тому що від них залежить, чи будуть підлітки, підростаючи, пробувати такі слизькі стежки. У книжці я на стороні молоді, як і у житті.

Багато підлітків не бачать орієнтиру, як насправді можна бути дорослим і бути щасливим, а просто чують постійні повчання, як треба жити і що робити. Але дуже часто батьки, які самі не знайшли свого покликання, не знайшли своєї справи, постійно нарікають, що не те в житті, не побудували відносин, але тим не менше вчать молодих. Це є причиною, чому підлітки починають бунтувати і пробувати різні слизькі шляхи, щоби відчути себе дорослими.

 

 Що спонукало саме на цю тему писати?

– Все дуже просто. Моїм дітям – 14 і 16 років. Дуже переймаюся тим. Намагаюся бути в темі, вникнути у їх світ – як вони живуть, які небезпеки їх очікують і як до них підходити. Сама над тим працюю, думаю про це. І воно виливається у творчість. Звичайно, у книжці не списано усе з мого досвіду, тому що таких випадків нема, слава Богу, з дочкою чи з сином. Вони у таке не лізуть. Але я думаю над тим, як їм складно в тому світі і в тому процесі дорослішання. Ї

м треба мати в житті якийсь приклад, орієнтири. От вони пробують, як вміють. Пробують алкоголь, сигарети, щоби відчути цю дорослість. З одного боку у батьків вимоги до шістнадцятирічних як до дорослих, але контроль, як до малих дітей. Батьки самі створюють цю проблему і підлітки намагаються відчути себе дорослими такими от викривленими способами. А ще соціум, оточення, мода…

– Батьки часто втрачають контакт з дітьми. Діти взагалі – інші, тому що вони з іншого часу. Чому це стається і як цьому запобігти?

– Звичайно, тут найбільша відповідальність на дорослих. Вони мають працювати над тим, щоб той контакт був постійно. Коли дитина маленька, це трошки легше. Дитина наче в розпорядженні дорослого. Вона ще слухається. Дорослий керує, куди йти, що робити, у що вдягатися. Зі старшими дітьми вже треба, щоби була довіра. А для цього потрібна щирість і відкритість. І зі сторони дорослого – в основному.

А часто ж навпаки до підлітка – ти повинен мені розказати, ти повинен зі мною поділитися, що там у тебе в житті, бо я дорослий. Насправді, дитина нічого не повинна. Це дорослі мають показати приклад, що вони теж неідеальні, що теж чогось не знають і роблять помилки. Признати, якщо вони можливо не на улюбленій роботі. Признати, що так, я доросла, але я не все зробила у своєму житті правильно. Сказати дитині свою думку, але не наполягати, що ти маєш робити так, як я думаю, а прийняти власне рішення і взяти за це відповідальність. У них своє життя, свої реалії і своє бачення. Варто давати можливість робити свої кроки.

Найбільше питання це таки в щирості. Показати, що я теж помиляюся і я не істина. Часто батьки говорять – я дорослий і маєш мене слухати. Чому? Бо мама, бо тато. Це ж не причина і діти так не відкриються. Мовляв, ну добре, ти мама, але я не вважаю, що ти знаєш краще. Але якщо мама і тато просто щасливі і будуть це транслювати, навіть нічого не говорячи, то дитина вже буде слухати, бо вона бачить той орієнтир – як діяти і як бути щасливою. Тоді і не дуже щось потрібно казати й повчати.

– Коли діти втрачають довіру до батьків?

– Тоді, коли цю довіру батьки не втримали. Дитина довірилася, а батьки це оголосили за столом при всіх, висміяли чи сказали, що це неважливо, дурниці, переростеш. Про перше кохання, наприклад. Якось дитячу довіру самі зневажили, не оцінили, що це треба берегти і все – дитина закрилася і наступного разу вже не поділиться.

– Можливо, ця довіра втрачається не лише у чотирнадцять чи шістнадцять років, а набагато раніше?

– Звичайно, усе будується ще з маленьких діток, які спілкуються з батьками. Вони бачать, як тато і мама їх люблять. Чи бачать змалечку, що їм треба заслужити цю любов. Спостерігають, чи їх батьки захищають, чи, навпаки, демонструють, що дитина сама у всьому винна. Тоді нема такої стіни, опори, що вони за батьками і впевненість, що батьки заступляться, що вони любимі.

Батьки – це той острівець, де діти шукають і любов, і захист. Тоді вони більше щось розповідають. І знову ж таки – не підвести ту довіру. Навіть якщо це щось незначне для дорослих. Для дитини – найважливіша проблема. Коли навіть маленька дитина прийшла і щось розказала, поділилася, то це треба сприймати з увагою і з повагою. Бо зневажиш – більше не поділиться.

– Психолог Наталія Гаєвська каже: «Захищайте перед іншими цінності і принципи дитини. Залишайтесь на боці дитини, навіть якщо її цінності здаються вам дивними та недоречними». Словом, завжди потрібно бути на стороні дитини. Але дехто може цього й не зрозуміти, адже дитина може по-різному себе поводити.

– Погоджуюся. Так, завжди бути на стороні дитини. Але потрібно відмежовувати те, коли дитина порушує чиїсь права. Тут інша робота – пояснити дитині, що в тому, що вона робить, вона не повинна зачіпати особистий простір інших і робити шкоду комусь.

Але бути завжди на боці дитини. Вона має знати, що батьки, дім – це місце, куди завжди можна повернутися. Вони тебе приймуть, у будь-якому стані. Навіть якщо ти зробив щось погане, тебе переслідують, але батьки не відмовляються від дитини, хоч їх це і болить. Чомусь же такими стали ті діти. Причина у батьках також є.

– Тобто діти – віддзеркалення батьків?

– Я не можу сказати, що так стовідсотково, тому що є ще вплив і соціуму, і багато чого. Але левова частка – вплив батьків.

– А коли батьки, виховуючи, б’ють дітей? У нашому суспільстві, на жаль, це ще є.

– Вони опускаються до слабкості. Просто не знають, як по-іншому. Дуже мені шкода таких батьків. Шкода і дітей. Тому що це лишає відбиток на все життя. А батьки вже не матимуть довіри від дітей.

Відгуки на книжку «Кава по-дорослому»

Віталіна Макарик:

Героїня повісті Ірини Мацко Катя на прізвисько Мотлох (яке, як переконана сама дівчинка, їй неабияк пасує — адже в неї і в кімнаті, і в рюкзаку, і в голові суцільний хаос) щовечора засинає під сварки батьків, намагається знайти своє місце-під-сонцем на райончику в обіймах непевної компанії, не вміє виставляти межі і берегти їх, не знає, чим заповнити своє життя, тому погоджується на всі пропозиції (навіть якщо вони не дуже ок їй самій). І взагалі дратує страшенно, бо поводиться як нормальний живий середньостатистичний підліток. Який сяк-так розрулює навчання, вбиває час від ранку до вечора і періодично вляпується в халепи, виходити з яких вдається то з більшою, то з меншою долею везіння. Зрештою, Каті ведеться не найгірше — її подругу, наприклад, батьки-алкоголіки готові продати товаришам по пляшці за ту ж таки пляшку…
.
Мені сподобалася ця книжка насамперед тому, що вона — не полита патокою і глазур’ю, а її герої — не цукрові фігурки, а реальні люди. Люди, які помиляються, бісять, роблять дурню і зовсім не обов’язково виправляються. Так, як і в житті. Але разом з тим історії, які вона розповідає, показують шляхи, якими можна рухатися, щоб вибратися з проблем. Не всі персонажі ними підуть. Але читач, побачивши альтернативу, завжди може вирішити, що йому обрати в житті. І це, по-моєму, дуже цінно.

Леся Кухарчук:

Коли вперше куштуєш справжню каву, відчуваєш насамперед гіркоту. Такі ж відчуття може викликати смак справжнього дорослого життя.

Катя – дівчинка, яка робить перші кроки до пізнання себе, своїх бажань та прагнень. Друзі кличуть її просто Мотлох.

Мотлох скрізь – у її кімнаті, рюкзаку, та думках.
Дівчина володіє повним комплектом проблем під назвою “Підлітковий”, до складу якого входять: сумнівна компанія, булінг, проблеми з батьками, алкоголь.

Дослідження власного тіла, бажань, перші почуття та “дорослі”стосунки – все це накриває з головою коли тобі 15. Але крок за кроком Катя дізнається про те, що не все так просто. Друзі зовсім не щирі, перше кохання залишило по собі відчуття пустоти та “використаності”, а кривдники самі мають не менше проблем, потребують допомоги й співчуття.
Книга просто закликає відкрити вчасно очі та вирватись із замкненого кола, адже лише ми керуємо власними вчинками та долею.

Попри малий об’єм, повість підіймає багато важливих тем, про які зазвичай не говорять, тому що це “НЕ МОЖНА!”, але про них якраз говорити варто і треба. Секс, наркотики, підліткова злочинність, анорексія, шкільні цькування – і це далеко не все.

Книга перш за все про підлітків і для підлітків. Можливо читаючи хтось хоч один задумається і зможе сказати своє “НІ” в певний момент. Але батькам читати її теж потрібно! Діти дорослішають, а рівень правильного спілкування і розуміння зазвичай спадає. Важливо бути ближче, показувати свою підтримку і любов, часом згадати себе у їхньому віці.

Головне, що сюжет нічого не нав’язує, просто подає конкретні ситуації з можливими наслідками.



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ