Тернополянка розповіла вражаючу історію про трьох бабусь, яким люди дають милостиню

0
3384
бабуся Оксана, яка продає букетики квітів

Її багато хто бачив… Цю худеньку бабуню, яка в Тернополі продає квіти – то волошки, то лугове рознотрав’я, то ромашки. Бабуся Оксана точно не пам’ятає, скільки їй років, каже: «Може 70, а може і 85», а з вигляду і не зорієнтуєшся відразу. Згадує молоді роки зі світлим сумом, бо тяжко заробляла собі на життя – виросла сиротою, працювала то в колгоспі, то на заводі. Заміж так і не вийшла, дітей своїх не мала. Зате коли вибавила чужих – то стала непотрібною. Вигнала її хазяйка з дому. Майже як Білосніжку.

Знайшлася добра душа – прихистила Оксану в себе одна пані, тож бабуся має на схилі літ ще й міні-дохід зі збирання букетиків. Вони часом і прив’ялі в неї, обсипаються, та не завше старенька те помічає – хвороба забрала колись гострий зір…

Я присіла на хвилю біля бабусі Оксани трішки порозмовляти, а перехожі думали, що то продає вона лікувальні збори. Часом навіть просто так давали їй десятку, не беручи квітів. А донедавна потухлі очі її раптом просвітліли: «Можете мене сфотографувати? Так хочу на себе подивитися…»

Яке ж то дивовижне бажання! І як просто його нині виконати! Щоб зробити приємне бодай на кілька хвилин втомленій життям душі. Звісно, фото зробила і за кілька днів подарувала бабусі Оксані.

А ось знову йду центром. Голосно, жалібно схлипуючи, призиває на допомогу ще одна пані. Просить подати гроші на операцію. Спиняюся, уточняю, для якої операції. У відповідь: «Чоловік втратив зір, треба оперувати, а грошей немає». Кладу в пакунок заготовані для «благодійності вкінці робочого тижня» кілька гривень, аж тут надходить молодий чоловік. Спостерігав за нами кілька хвиль, та й підсумовує, звертаючись до літньої жінки: «Що ж ви, пані, і не знаєте точно, на що гроші збираєте?! Тільки що просили на операцію для внука, а тут вже й про чоловіка згадали…». Гроші назад я не забирала, може й даремно, але хай вже має. Що штовхає літніх людей, та й молодих на такі дії, зрозуміло, та як не помилитися?!

Черга. Вбігаю до магазину, на ходу уточняючи, чи є улюблені пиріжки. Є, лежать мої смачненькі і запашні, кунжутом посипані, бочками рум’яні. Не робитиму тут реклами, але то не пиріжки навіть, а так, в слоєному тісті смачна сирна начинка.  Озирається на мене, хто б ви подумали, бабуся номер «3». Скромно одягнена, худесенька як сірничок, в хустинку замотана. Несміливо так запитує: «По-скільки то вони?»

«По 13,75» –  відповідаю їй.

Несміливо глянула на мене, стиснула в жилавих смуглих руках буханку хліба, та тільки його й купила. І повільно так побрела до виходу…

Купила я чотири тих «пиріжки». Для себе, для малюка та для чоловіка. А четвертий про запас. Виходжу на подвір’я, в душі сама себе соромлячись – може є ще та бабуся, пригощу її.

Серед пістрявого потоку тих, хто поспішає додому, до відпочинку погляд вихоплює вже знайому тендітну постать. Хтось живе кілька хвилин на цій Землі, а хтось доживає і до старості літ. Дай Боже кожному жити! Старенька повільно шкандибає до переходу, ніяково спиняється, впізнавши мене.

– Хочу вас пригостити, бабусю!

– Та нащо будете мене гостити?..

– Ви ж казали, що внуків не маєте, в чужих людей живете…

Очі в неї червоні, запалені. Закрапує їх ліками від глаукоми, щоб зовсім не осліпнути. Щоб зовсім не осліпнути, але жити на хлібі та воді. Бо ліки, які мусить вживати пожиттєво, надзвичайно дорогі, в Україні. А от в Білорусії, приміром, громадяни отримують їх безкоштовно. А в нас – мусять робити вибір на користь «їсти тільки очима»…

Впевнено кидаю випічку їй до полотняної сумки. Біжу додому.

Хай очі і серце будуть зрячими в кожного.

Наталія ВОЛОТОВСЬКА

Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро»

ініційований «Благодійним фондом Олександра Шевченка»

та Українським журналістським фондом»



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.