Які фільми колись збирали аншлаги у тернопільських кінотеатрах

0
559

Днями наш онлайн-журнал розповідав про те, що у Тернополі залишилося доволі мало кінотеатрів. Готуючи ту публікацію, якось мимоволі почав пригадувати, які ж саме фільми найбільше подобалися тернополянам у ті часи, коли кінотеатрів ще було достатньо і можна було вибрати, куди саме піти, щоб відпочити перед великим екраном. Я не планую складати якийсь рейтинг касовості фільмів, хоча б тому, що не володію цифрами. І, зрозуміло, що мій список буде доволі суб’єктивним, адже смаки у всіх людей різні.

А ще, пригадую, що у ті роки аншлаг, як правило, бував тільки в «Україні», адже саме у цьому кінотеатрі відбувалися прем’єрні покази. А вже за кілька тижнів той самий фільм можна було спокійно, без стояння у черзі за квитками, переглянути десь у «Перемозі» чи «Комсомольці».

Не буду вести мову і про фільми радянського виробництва. Хоча і виходило їх тоді на екрани доволі багато, але значна частина були дуже вже ідеологічного спрямування. Пригадати можна хіба що практично перші радянські бойовики – «Біле сонце пустелі», і, звичайно ж, «Пірати XX століття». Це чи не перший фільм, у якому радянський кіноглядач познайомився з маловідомим тоді ще карате, яке, до слова, за кілька років після того потрапило під повну заборону.

Зрозуміло, що лідерами прокату найчастіше ставали індійські фільми. Пісні, танці, мужній головний герой, перемога добра над злом і щасливе кохання – «Зіта і Гіта», «Помста і закон». Їх було надто багато, щоб згадувати всі.

Враховуючи, що автор у ті роки був у підлітковому віці, то найбільше подобалися фільми про індіанців. Сага про Віннету – «Скарби Срібного зера», «Віннету – син Інчучуна», «Віннету – вождь апачів». Але не Віннету єдиним… У ті роки в багатьох тернопільських оселях десь на дзеркалі чи на серванті були наклеєні фотографії оголеного до пояса темноволосого красеня. Саме югославський актор Гойко Мітич став для радянських підлітків символом індіанця. Він знявся у 15 фільмах про червоношкірих. До слова, існує легенда, що червону пов’язку на голові Гойко Мітича через багато років скопіював Сільвестр Сталлоне і фільмі «Рембо».

Доволі часто на наших екранах демонстрували польські фільми. І тут на першому місці, звичайно, «Знахар». Двосерійна мелодрама, яка не залишила байдужим практично жодного глядача. Тут, як мовиться, фільм на всі часи. У тому ж 1981 році, коли на екрани вийшов «Знахар» польським кінематографістам вдалося зняти ще один шедевр – «Ва-банк». Глядачам настільки сподобався цей фільм, що через три роки зняли другу частину. І тут маємо поодинокий випадок, коли продовження нічим не поступається першій частині. І це ще не все стосовно польських фільмів. «Нові амазонки» – на цей фільм квитки доводилося брати на кілька днів наперед.

Намагалися не відставати від польських колег і чехословацькі кінематографісти. Але вони здебільшого дивували глядача якісними пародіями – «Лимонадний Джо», «Адела ще не вечеряла».

А ще у ті часи доволі часто ходили на актора. Якщо на афіші було написано – у головній ролі Адріано Челентано, значить аншлаг забезпечено. «Блеф» і «Приборкання норовливого», фільми, які і сьогодні можна переглянути із великим задоволенням. До слова, на останній фільм мені доводилося йти двічі. Перший раз сувора тітонька білетер не пропустила, бо там кілька секунд на екрані показували оголені жіночі груди.

З тих, хто також своїм прізвищем притягував глядачів, варто пригадати Жан-Поля Бельмондо – «Гра у чотири руки», «Картуш», «Хто є хто». І навряд, чи сьогодні є людина, яка з перших нот не впізнає мелодію з фільму «Професіонал», навіть якщо сам фільм ніколи і не дивилися.

Із французів не варто забувати і Ален Делона. Який підліток тих років не мріяв бути схожим на «Зорро»?

А комедії за участю «Комік-групи Шарло»? «Чотири мушкетера», «Четверо проти кардинала», «Новобранці йдуть на війну» – це були фільми, які можна було дивитися кілька разів і кожного разу було смішно.

Але не завжди було смішно – бувало і навпаки. Японський фільм «Легенда про динозавра». Пригадую, наступного дня після його перегляду їхав до школи 16 автобусом, тоді ще був такий маршрут, і всю дорогу оглядався, чи не біжить слідом страшний і доволі кровожерливий динозавр. До слова, десь у кінці 80-х, цей фільм демонстрували ще раз у кінотеатрі «Комсомолець». Тоді не вдалося потрапити на сенс – квитки розкупили на кілька днів наперед.

Ще дуже врізався у пам’ять американський фільм «Вікінги». Знятий він був ще у 1958 році, але до радянського глядача дійшов практично через 20 років. Фільм доволі жорсткий, як на ті часи, навіть дивно, що радянська цензура випустила його на екрани.

Сьогодні вже і не пригадаю, чи часто у Тернополі демонстрували американські фільми, але деякі таки зап’амяталися. Фантастичний фільм «Вожді Атлантиди». Кілька років тому спробував його переглянути і лише скептично усміхнувся – останніми роками нас розбестили спецефектами. А тоді гігантський восьминіг, який затягує батискаф у підводну печеру, виглядав просто вражаюче.

Ще одна фантастика, але вже швидше комедійна – «Коротке замикання». Пригадую, як у кінці фільму зал встав і влаштував овацію. Таке у житті я спостерігав лише один раз – у кінотеатрі «Україна», коли на екрані несподівано «воскрес» бойовий робот, який за півтори години встиг стати улюбленцем усіх присутніх. До слова, тоді ми навіть не підозрювали, що у головній ролі знявся Стів Гуттенберг, якого уже через кілька років ми всі будемо знати як курсанта «Поліцейської академії» Кері Магоні. Чи не саме з цього фільму і почалася епоха відеосалонів. «Рембо», «Роккі», «Термінатор», «Жахи на вулиці в’язів»…

Зрозуміло, що це далеко не повний список. Багато років минуло і щось таки забулося. Але я сподіваюся, що читачі онлайн-журналу Про Те, суттєво його доповнять і поділяться своїми, як на мене, доволі приємними спогадами.

Руслан ДОРОТЯК





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ