Тернопільська журналістка конюхів поважає більше, ніж високопосадовців

0
1397

Тернополянка Галина Юрса має імідж надто простої жінки. Просто вдягається і просто живе. Що думає, те каже оточуючим. Саме тому біля неї залишаються хіба щирі люди. Галина Юрса – головний редактор КП «Тернопільська районна радіокомпанія «Джерело». Починала кар’єру  шкільною бібліотекаркою. 13 років працювала у ткацькому цеху ВО «Текстерно». Там вийшли її перші репортажі на радіо і були написані публікації для газети «Текстильник»

– Пані Галино, підозрюю, що й не зважаєте на ніякі ранги і так звані авторитети. Так простіше?

– Дехто навіть вважає це одним з моїх недоліків. Не раз чула закиди, мовляв і при посаді, і вік, і слава якась ніби є, і розумом Бог не обділив, треба бути поважнішою. Не розумію я цього. Якщо є любов до правди, щирість, повага до всіх, незважаючи на титули та заслуги, це – простота. Тоді я – проста жінка. І дуже тим пишаюсь. Якось у дитинстві прочитала про жінку, яку дуже шанували усі: від міської бідноти до вишуканого королівського товариства. Таємниця її успіху була у простоті й умінні називати речі своїми іменами. У світі, який просяк брехнею та пристосуванством, ці риси стали особливими та помітними.

Не кожен нині і колись  вмів сказати правду у вічі, приміром, начальнику, президенту, ворогу, другу. А щодо рангів та авторитетів, пригадався один кумедний, на мою думку, випадок. Якось після однієї не дуже приємної бесіди «за зачиненими дверима» один високопосадовець крикнув до мене: «Та ти в селі з простим конюхом поводишся і розмовляєш ввічливіше, ніж зі мною!»

Чи оберталося коли-небудь проти вас ваше вміння говорити все в очі?

– Завжди оберталось великими неприємностями і вдома, і на роботі. Навіть на вулиці. З часом від «прямоти напролом» вибрала тактику дипломатії – яку б гірку правду не говорила, загортаю її в гарну обгортку. Спочатку говорю про гарні риси людини, якісь її заслуги, а потім і до правди переходжу. Дуже дієвий засіб. Кожна людина ніби й неповторна, але без винятку всі люблять, щоб до них ставились з повагою і розумінням.

Але чи варто завжди говорити правду?

– Правда часом буває дуже нерозумною. Тому, перш, ніж щось сказати, варто подумати або хоча б банально до десяти порахувати. Усе залежить від конкретного випадку. Чи говорити правду вже, чи трохи почекати – часом підказує серце. Та і я, щиро признаюсь, не завжди люблю правду щодо себе. Вона часом так боляче ранить і нічого, крім гіркоти, не приносить. Мудра правда має робити людину досконалішою. Це прийшло до мене лише з часом, хоча в дитинстві та ранній юності цьому мене вчили мудрі люди, але я, на жаль, до їх думки мало дослухалась.

– Як реагуєте, коли вам кажуть не вельми приємну правду про вас?

– Плачу або мовчу. Один чоловік нагадав мені одну неприємну історію про мою сім’ю. Я плакала. Він вибачався. Моя реакція його здивувала. Він думав, що буду йому щось на зло про нього говорити, але я просто плакала.

Які люди лишаються з вами у житті?

У мене таке відчуття, що мене любить дуже багато людей. І я їх люблю. Намагаюсь всіляко прислужитися як за своєю професією, так і в житті поза роботою. Я не особливо конфліктна, часом люблю поступатись. Дякую Богу, що особливих ворогів у мене в житі не було. Але у всіх ситуаціях залишаються зі мною лише щирі та безкорисливі люди.

Яких людей цінуєте ви?

– Розумніших і досвідченіших від себе. Коли відчуваю, що людина лише на шляху до того, що вже пройшла я, намагаюсь її вчити чи ділитися досвідом або оберігати від помилок, які зробила сама. Дехто називає це «синдромом мами». Але не всім це подобається.

Ви – з тих жінок, які не бояться бути і смішною. Це – рідкість. Що це? Ваші погляди і сприйняття життя чи це просто така вдача?

– Цього, напевне, набралася від своєї шкільної подруги. Вона була такою смішною, не веселункою, як нам здавалось, а саме смішною. Ми не розуміли її, часом соромно було за неї. Лише з роками зрозуміли, що Леся ставала такою тоді, коли в когось з її подруг були неприємності. Вона веселила нас, була часом клоуном у спідниці. Так заставляла переключатись ніби на її недоліки, забуваючи про свої біди. Це дуже благородна, на мою думку, риса. Це – позитив. У світі горя, в якому ми живемо, то справжній скарб.

Чи можете ви «прочитати» людину по тому, як вона пише, про що вона пише і як говорить? Адже на радіо працювали багато років.

Але так і не навчилася розумітися в людях. Кожному вірю на слово. Коли мені усміхаються, вважаю, що це щиро. Часом мене обманюють навіть діти. А не потрапляю у тенета шахраїв, напевне, через вроджену інтуїцію, яка часом підказує не вірити тій чи іншій людині, не вступати з нею в ділові стосунки, давати гроші у борг чи щось інше.

Головний урок, який ви отримали під час вашої редакторської кар’єри на районному радіо? Яким чином це вплинуло на ваше  життя?

– Не чекати ні від кого подяки і не заздрити злодіям. Як вплинуло? Багатою не стала, але сплю спокійно.

У чому доводилось відмовляти собі, працюючи редактором? Це було того варте?

– Бути зразковою мамою і дружиною. Ні, звичайно, ні.

Принципи, якими ви керуєтеся у житті?

Не люблю, коли погано говорять про тих, хто мені дорогий. Все решта – можна.

Чи боялися ви чого-небудь в роботі?

– Мала страх, коли записуючи дуже важливий матеріал, у мене раптом «сідали» батарейки у диктофоні або у фотоапараті, коли робила світлини.

Чи доводилося чути погрози тощо?

– Доводилось, але не сприймала їх серйозно. Навіть тоді, коли лякали судом чи організацією протесту через позицію, висловлену у матеріалі в газеті. Було й таке. Але була й погроза фізичної розправи. Йшлося про приватизацію великого об’єкту у Тернопільському районі. Про мільйони. Люди протестували.  Я записувала їх думки, хотіла дати в ефір. Ніколи не забуду цей металічний голос у слухавці: «Сина маєш, чоловіка маєш, життям задоволена?» Я відповіла, що так. Мені тоді: «А могилки з двома гвоздичками не хочеш?»

– Що ви відчували?

– Відчувала сильний страх. Я поступилася. Записи не давала в ефір. Розуміла, що ті люди могли добратися до сина. Це був початок двотисячних років. У нас через кілька десятків гривень можуть вбити, що вже казати про те, коли пхаєшся туди, де мільйони крутяться.

Що було найскладнішим під час роботи редактора? Що найприємнішим?

– Найскладніше – зрозуміти, що від тебе часом залежать людські долі. Найприємнішим – відчуття, що правда на світі, хоч деколи, але перемагає.

Які стосунки керівника і підлеглого вважаєте припустимими? Які стосунки вибудовували ви?

– Припустимо, коли нема різкого поділу на підлеглих та керівників. Керівник – людина, яка має більше обов’язків та відповідальності, інші люди – його партнери, які відповідають за ту чи іншу ланку. Мої стосунки – це взаємоповага.

Як гадаєте, на кому більша відповідальність за конфлікти і склоки у колективі – на керівникові чи на підлеглих? Чому?

– Коли є конфлікти чи склоки це означає, що людям нічим зайнятись. Вони мають багато вільного часу. З цим терміново щось треба робити.

У вас є друзі серед журналістів? Чи був коли-небудь елемент суперництва?

–  Журналісти, яких знаю – мої добрі приятелі. Ніколи з ними не суперничала. Журналістика – безкрая нива, подекуди і нерозвідана пустеля. Тут так багато роботи, особливо, коли спілкуєшся з людьми, проймаєшся тим, чим вони живуть. Важливо, щоб кожен з нас знайшов свою нішу, займався тим, що йому найкраще вдається. Мене часом запитують, чому вірші не пишу. А не приходять! Завжди насолоджуюсь тим, як пишуть мої добрі приятелі поети.

Важливі рішення приймаєте самостійно, чи розділяєте відповідальність? Як швидко приймаєте рішення?

– Якщо бути до кінця відвертою, то важливе так хочеться спихнути на когось – сильнішого, відповідальнішого. Але коли все або майже все в дану секунду залежить саме від мене, то дію скоро, різко та мало роздумуючи.

– Зважаєте на прикмети?

– Прикметам, гороскопам не довіряю. Хоча вони мене часом дуже веселять та розважають.

Чи виникало бажання покинути журналістику? Якщо так, то чому? Чому не покинули?

– Це було, здається, на третьому курсі навчання в університеті. Дуже важко було вчитися. Хотіла покинути. Так плакала тоді. Якраз навідалась подружка. По-дитячому просила мене не робити цього, а потерпіти рік-два. То я вже більше двадцяти років терплю.

Чим є журналістика для вас: любов’ю, способом самовираження?

– Не люблю високих слів, але журналістика для мене це – все. І хоч доводиться жити життям інших людей, для мене це щастя, задоволення, інтерес. Журналістика дає мені хліб. Це – творчість, відчуття душевного польоту. Думаю, що багато людей зрозуміють мене.

Найжорсткіше рішення, яке вам доводилося приймати у вашій роботі?

– Мені якось не рекомендували давати один з моїх критичних матеріалів до обласної газети. Я вже хотіла відступити від свого рішення, адже це грозило втратою спокою на кілька тижнів а, може, й більше. Добре, що мені зустрівся тоді один гарний літній чоловік, який порадив: «Якщо відчуваєш власну правоту та впевнена у своїх силах, бери навіть найвищий бар’єр. Якщо ж ні, відступи, пожалій себе та коника». Але я взяла бар’єр так, що залишилась живою і коника зберегла.

Яке ваше найбільше досягнення у житті?

– Якби про це мене запитали раніше, не знала б, що і сказати. Нині ж, оглядаючись на більше, ніж прожитого піввіку, скажу щиро – сини. Старший не став, ким я собі вимріяла. Не ідеальний і молодший, але я так люблю їх такими, якими вони є. Діти дали відчуття того, що вік прожито недаремно.

Чого ви ще не здобули?

– Так мріялось про власний будинок, хоч невеличкий, але з каміном.

Що, на вашу думку, люди сприймають надто серйозно і чим легковажать? Чому?

– Ми всі турбуємось про земне, забуваючи, що лиш тимчасові гості на цій землі.

Вам комфортніше вдома, між людьми чи на самоті, бо почуваєтеся самодостатньою?

– Мені всюди добре, де весело і є гарні люди. Особливо люблю домашній затишок. Так добре на душі, коли приїжджають родичі. Люблю приємні клопоти. Не почуваюсь самодостатньою, швидше – слабкою, нерішучою.

Якою, на ваш погляд, має бути жінка? І чи варто прагнути до ідеалу?

– Лагідною, доброю, мудрою. Не суперничати з чоловіком чи намагатися бути вищою, навіть рівною. Жінка має любити дітей та онуків, створювати для них тепло, яке вони передадуть своїм дітям. Жінка має бути найбажанішою для свого чоловіка. Тоді вона буде щасливою і не забиватиме собі голову ідеалами.

Скільки жінці потрібно сьогодні грошей, щоб відчувати себе менш-більш впевненою?

– Суму, напевно, не назву. Доводилось зустрічати в житті забезпечених та багатих жінок, але нещасливих. Головне – спокій душі. А з грошима поводитись ощадливо. Маєш тисячу – економ так, щоб діти та чоловік не голодували, були в теплі та затишку. А повезло розжитись на мільйон – розпорядись так, щоб пішли вони на користь і тобі, і тим, кому менше пощастило з грошима. Скільки б не було грошей, їх завжди чомусь не вистарчає.

– А може жінці таки варто хоч іноді про себе дбати, а не лише економити на собі задля інших членів родини?

– Я так і роблю.

А чоловік? Який чоловік вартий любові й поваги жінки?

– Жінка любить душею. Доводилось бути свідком, як дуже гарні дівчата брали шлюб з ув’язненими. Знаю родину, де жінка довго боролася із чоловіком, який був залежним від наркотиків, хоч її руки добивались достойні мужчини. Я поважаю чоловіка сильного душею, за плече якого можна заховатися.

Ви народили другу дитину у 40 років. Плюси і мінуси пізніх пологів. Чи правда, що жінка омолоджується?

– Виносила і народила другу дитину дуже легко. Напевно тому, що хлопчик був таким бажаним. Єдиний мінус у тому, що і перший і другий син були і є одинаками. Різниця між ними аж 19 років. У старшого – своя сім’я. Брати рідко бачаться, спілкуються лише по телефону та через інтернет. Якби була трохи молодшою, то не боялася народити ще одне дитя. А так є, як є. Мені здається, що жінка не від пологів омолоджується. Розумієте, вдома чути дитячий щебет, потім дзенькіт розбитого м’ячем скла, тобі вже п’ятдесят, а у тебе лише десятирічний син, життя лише починається. Ось це, напевне, і дає відчуття молодості.

Чим ще любите займатися? Інтереси тощо.

– Колись гарно вишивала хрестиком та в’язала спицями. Дуже люблю збирати гриби, куховарити, робити заготовки на зиму. Люблю читати, хоч нема часу. Завела б кота. А ще, не повірите, люблю прополювати грядки.

Що вам у житті дає душевний спокій?

– Молитва, сповідь, милостиня убогому, подарунок другу.

Наталія ЛАЗУКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ