Тернополянка вважає, що любити дітей треба так, щоб вони цього не знали

0
247

Тоді для мене, підлітка було дуже важливо становлення, сприйняття мого світу оточуючими. Багато з чим мені було непросто погодитись – наприклад, коли однолітки скаржились, що вже хочуть чимшвидше закінчити школу, у мені закипав внутрішній бунтар. Підозрюю, що багато хто теж так думає, просто боїться зізнатись самому собі… Я чомусь до сліз в очах розуміла, що це ж не вічно – оце дитинство… оці передостанні золотисті клени на вікном, коли ще можна підштовхнути ліктем однокласника, мовляв, перестань малювати карикатури на класну керівничку, бо вже он – стоїть над тобою. Проте це зовсім не завадило залишитись чудовими друзями з однокласниками… Часом навіть виникало відчуття, що я старша навіть за старшокласників…

І з кожним новим роком приходило розуміння – треба бути саме там, де ти є у ту мить. Усвідомлення приходить з часом. Це, звичайно, неможливо виконати  на сто відсотків. Але навіть намагання матиме солодкі плоди. Зʼявляється врівноваженість, спокійна манера розмовляти, «розвиднюється світ» –  і стає видно шляхи вирішення проблем. В кого не буває – коли готуєте їжу, паралельно розмовляємо по телефону, ще й підглядаємо в інтернет і ногою соваємо ганчіркою по підлозі (сміється).

Свої наслідки я вже навчилась передбачати, і навіть зводити до мінімуму. Та вважаю тепер це зайвим. Раз природа створила тільки дві руки, а Цезар вже був – для чого повторюватись ? Але от гірше для душі – то коли ви в церкві і при цьому перебираєте в думках, чи все закупили з продуктів на вихідні, до якого репетитора краще повести дитя тощо. Про людське око – ви в церкві. А думки так, час від часу вловлюють проповідь,та все ж повертаються до наболілого… Ясно, то так не усіх і не завжди, але хіба не бувало? Тому молитва – це в першу чергу для людини, а не для священика. І якщо її потребувати всім серцем – то і відповідь на всі питання можна отримати. Як і заспокоєння. І так повсюди – на уроці варто бути саме на уроці, на парі – намагатися бути на парі, відвідуючи стареньких батьків – приділяти увагу саме їм, а не телевізору…

Буває і таке: розпал роботи «на дому» – чи шкварчить картопля, чи пишеться стаття, чи сапається картопля, а тут приходить малюк із своїм несподіваним «хочу на ручки-чи почитай мені книжку». І треба зрадіти цьому щиро і безваріантно – бо іншого разу ця мить не повториться. Не пролетить іншої миті метелик, яким можна буде разом милуватись… Не буде наступного дня саме такої великої калюжі, в яку можна ступити, бо саме сьогодні малюк в гумачках. Він скоро зовсім виросте і не можна, зовсім не можна казати – дайте мені такого, щоб йому вже три роки, що все вмів сам робити і читав двома мовами… У радості, і плачах здобувається та прив’язаність одне до одного, у потаємному спогляданні за найменшими успіхами.

Любити дітей треба так, щоб вони це трохи знали і… стільки ж само не знали. Бо будуть плести з вас мотузки. А от як досягти цієї рівноваги – то в кожного свій шлях. І після трьох років це буде вже непросто зробити. Все так не буде, звісно. Та було б добре якомога частіше відкликатися на порухи життя довкола… Ось що значить бути в саме в цей час і в цьому місці…

Наталія Волотовська

 

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ