64 години або як тернополянка народжувала у Лондоні

1
2380

lyuba64 години. Саме стільки тривали мої пологи. То були найважчі у моєму житті дні задля порятунку дитини і, зрештою, мене.

Із самого початку все пішло не так. П’ять років тому, 26 грудня, також був понеділок. О шостій ранку я прокинулася від того, що відійшли навколоплідні води. Я розбудила батька дитини і ми поїхали до лікарні. Щоправда, незначний біль я відчувала ще напередодні, на Різдво. У приймальні мене заспокоїли. Порадили багато ходити і відправили додому. Сказали повертатися в лікарню аж у вівторок по обіді. Мовляв, пологи не настали, а дитина може жити без навколоплідної речовини багато годин, тому непокоїтися не варто. Я дуже сумлінний пацієнт і поверталася вже пішки.

У будинку, що ми винаймали, сусіди якраз готували всілякі наїдки – по обіді запланована вечірка. Хтось заїкнувся, мовляв, можна й перенести, бо що для галичанина застілля і що є породілля? Звісно, застілля перш за все. Доводити комусь, що навіть киця ховається в недоступному місці, коли народжує, було марно. Сперечатися у мене не стало сили, я спробувала… абстраґуватися.

Як минув день, вже не пригадаю.

Біль посилився у розпал сусідської вечірки. У коридорі я перетнулася вже із захмелілими земляками. Судячи з усього, їм уся ця ситуація не подобалася, бо я своїми пологами різко дисонували з їхнім настроєм.

– А чому ти не йдеш у лікарню? – невдоволено мене хтось спитав. – Жах! А в Україні вже б тобі давно зробили кесарів розтин…

Цього було достатньо, щоб зачепити мене за живе, але ще недостатньо, щоб вивести з рівноваги.

Ми знову поїхали до лікарні і знову в приймальні мене заспокоїли та порадили повертатися додому, а в пологовий прийти у вівторок, але вже зранку.

Як минула ніч, не пригадую. Вона була довгою, але ще не найдовшою.

На ранок мене таки прийняли. Кількагодинні розходжування по коридорах лікарні, щоб пришвидшити природній процес, нічого не давали. Так само як і гормони, що вводили через вену літрами, адже мій організм їх вперто ігнорував.

Я дуже хотіла народжувати сама і боялася операції через реакцію на деякі анестетики. Кароль Войтила колись казав, що одинадцята Божа заповідь – “Не бійся”. Одначе чомусь боюся саме того, що може статися, або таким чином “притягую” це…

Уночі я “героїчно” відмовилася від епідуральної анестезії. До того свято вірила у самовіювання, стоїцизм і водночас у позитивне мислення.

Адже навіть не усвідомлювала, що насправді є біль. Я знала, що природа дуже розумна і в організмі породіллі вивільняється гормон, що дозволяє жінці прийняти біль. Інша справа, коли порушуються усі природні процеси і біль не лише в’їдається в шкіру, а розбиває серце …на молекули. І ти вже готовий прийняти все, що тобі дадуть, навіть, якби то була отрута. Першим дали дихати звеселяючим газом, який використовують на вечірках. Для того, щоб я змогла себе контролювати, коли будуть робити пункцію і голка не пошкодила спинний мозок. Якщо багатьом стає весело, то в мене почалися слухові галюцинації. Мені настільки було зле, що я навіть не могла сказати про це. Коли анестезіолог казав: ” Не рухайся”, то мій мозок це відтворював тисячу разів і я не могла усвідомити, чи вони вже зробили прокол і ввели голку в епідуральний простір хребта чи ні. Як на мене, то було і найважчим за увесь час, що я перебувала в лікарні, бо не могла володіти собою… Для молодої людини це нестерпно.

Скільки минуло часу, відколи подіяли ліки, не можу згадати. Коли мій мозок прояснився, то я помітила, що моє тіло збільшилося в кілька разів. До мене привели хірурга Тетяну, здається вона родом з Кам’янця-Подільського. Я її й спитала, чому так набрякла. Тетяна заспокоїла мене, мовляв, нирки не встигають виводити все те, що мені вливають у вени. І саме тоді це була помилка персоналу, адже їм достатньо було натиснути на шкіру і вони б зрозуміли, що моя шкіра тверда, як камінь, що означає набряк Квінке. Тепер я це ні з чим не сплутаю… Але тоді лише всім посміхалася, далі вірила у самонавіюння, стоїцизм і позитивне мислення…

Коли мені сказали, що операції не потрібно і буду таки народжувати сама, здається, тоді була найщасливішою жінкою у світі. Я сумлінно виконувала всі вказівки медсестри, тужилася, коли вона казала. На жаль, не пам’ятаю її імені, але вона попросила, щоб я їй сказала кілька слів українською, але їй важко було вимовити, тому ми домовилися, що вона казатиме мені українською “давай”, коли потрібно буде тужитися. Звісно, що вона додала мені віри в себе, у свій стоїцизм і позитивне мислення.

Прийшов анестезіолог і побризкав спреєм на спину і спитав, що я відчуваю.

– Холод. – відказала я.

– Не може бути. – не повірив він. То була друга помилка за цей день.

Я знову тужилася за вказівкою, але мій малюк повернув голову і медсестрі довелося викликати лікаря, який спробув повернути голову, але саме в той момент перестала діяти епідуральна анестезія. Я досі не знала, що таке біль. Він навіть уже не розбивав серце на молекули… він нищив його. Час розтягнувся до безкінечності, доки готували операційну і збирали консиліум. Я таки продовжувала вірити у позитивне мислення, але в якийсь час зрозуміла, що з операційної можу не повернутися. Не знаю звідки я це взяла і як змогла відчути, але все що тоді хотіла, то це подякувати Богові за своє життя, з вдячністю помолитися і попросити врятувати дитину. Навіть біль притих, доки я молилася. Медсестри спитали хірурга Таню, що я роблю. Вона їх заспокоїла і вони мене більше не зачіпали. Далі я вже нічого не пам’ятаю. Уже за розповідями лікарів, через кілька хвилин у мене сталася зупинка дихання. Не прослуховувалося серцебиття дитини. Таня зробила ургентний кесарів розтин і Назар відразу закричав, коли його витягнули. Він – борець.

Потім було багато місяців повернення до себе, збирання пам’яті навіть не пазлами, а дрібками. Мені знадобилося чотири роки для цього. Мій мозок зачіпався за запахи, якісь дрібнички, окремі фрази, щоб зібрати себе докупи. Крок за кроком. Це була найважча робота і я відновилася на 95 відсотків. Назар є моїм мотиватором. Дитина, яка мене навчила знову любити, бути терплячою, сміятися, вірити у самонавіюння, стоїцизм і позитивне мислення.

Ці 64 години дали насправді мені життєвий досвід, який я переосмислювала усі ці п’ять років, можливо, ще й продовжую переосмислення. Життя і любов мають свою ціну. Іноді вона надвисока…

Любов ЛАЗУКА

Фото: Діани МЕСС

lyuba-1

1 коментар

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ