Чому люди сумують, коли завершується рік

1
81

rikЧас – найдорогоцінніший з усіх коштів.  (Теофраст, давньогрецький філософ)

Часто буває так, що завершення року спонукає деяких людей до смутку і шкодування за проминулим часом, втраченими можливостями, нездійсненними мріями, намірами. Дехто цю закономірність сприймає дуже болісно, з острахом, неспокоєм. Мовляв, закінчення ще одного року нагадує нам про те, що ми здійснили ще один крок, який наближає нас до «межі», після якої – брама Вічності.

Чимало людей картають себе за допущені помилки, недобре прожиті роки, деякі аморальні прояви. Хотіли б усе повернути назад, щоб виправити, вирівняти покручені в минулому свої стежки-дороги, щось змінити у житті. Нерідко це доходить до так званого самоїдства, самобичування, що теж, як навчають святі Отці нашої Церкви, є недобрим. Сучасна українська поетеса Ліна Костенко в одному із своїх віршів з цього приводу пише: «І все на світі треба пережити. І кожен фініш – це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт».

Я думаю, що, мабуть, нема жодної людини, яка б не замислювалася над цією темою. Давньогрецький філософ Геракліт говорив, що все рухається і ніщо не стоїть на місці. Все тече, змінюючись у часі, – спливають роки. Минуле – вже не наше, а майбутнє – ще не наше. Наш тільки теперішній час. Виходячи з цієї філософської тези, ми повинні якнайповніше використати подаровані Богом дні і навіть хвилини, щоби надолужити втрачене, виправити чи вирівняти заплутане, покручене. Не докоряти, не падати в розпач, не бичувати постійно себе за допущені гріхи, втрачені можливості, а щиро й сердечно каятися за них і навертатися на добру й праведну дорогу.

Єпископ Станіслав Падевський, роздумуючи над цією складною темою, вважає, що життя – це процес реалізації людської особистості. Цей процес завершиться лише зі смертю, коли досягнуто життєвого розквіту, а дані Богом можливості реалізовано. Усе, що в нас Боже, з часом зростає і виховується. Час не можна повернути ні на мить, тому й моторошно людині, яка втратила свій час, змарнувала його на дрібниці, на речі мізерні й даремні.

Існує страшний вислів: «Убити час». Його часто вживають ті люди, які перебувають у безділлі, нудяться, чекаючи закінчення дня, тижня, місяця, року. Вони витрачають подарований Богом час на всякі пусті речі: перегляд брудних, несерйозних фільмів, так званих мелодрамок, нецікавих або й шкідливих у моральному й виховному плані телепередач, всякого роду ігор та розваг. Не кажучи про такі згубні речі, як пияцтво, наркоманія, розпуста. Треба жити так, щоб жодна хвилина не минала даремно, бездарно, бездіяльно.
Святий апостол Павло у листі до Ефесян (5, 15-16) каже про швидкоплинність часу як великого, дорогоцінного дару Божого. Він наголошує на тому, що це коротке життя має для нас величезне значення, бо воно є школою Вічності. Тут наша душа, наша особистість, наша совість: «Тож уважайте пильно, як маєте поводитися, – не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час, бо дні лихі». Не забуваймо, дорогі брати і сестри, що кожна хвилина нашого життя, яка витрачена намарне або прожита у важкій гріховності, може коштувати нам втрату найдорогоціннішого – спасіння своєї душі.

Саме тепер, коли закінчується цей 2016-й рік, ми повинні задуматися і усвідомити: кожному з нас Творець дав це життя для того, щоб ми його гідно реалізували для слави Божої та свого ближнього. Щоби зрозуміли, яке завдання маємо виконати для спасіння своєї душі. Джузеппе Мацціні говорить про це так: «Життя вам було дане Богом, аби ви його вживали на користь людства, аби своїми здібностями розвивали здібності своїх братів».

Головне, щоб ми не втратили тієї доброї нагоди і можливості, яку кожного дня посилає нам Господь. Щоби дерево нашого життя не було порожнім як безплідна смоковниця, котру прокляв Ісус Христос. Аби через свою лінь, нехотіння – і що найстрашніше –  через власну байдужість, літеплість та черствість ми не були вкинуті у «тьму кромішню, де буде плач і скрегіт зубів». Про це, до речі, нагадує притча про подаровані Богом кожному з нас таланти, за використання яких ми відповідаємо перед Всевишнім.

Не забуваймо, що промине відповідний проміжок часу, і до нас теж приїде Господар, аби подивитися, чи ми помножили подаровані Ним таланти, а чи навпаки – їх закопали, змарнували. Пам’ятаймо і те, що саме від цього залежить, чи станемо у Вічності перед справедливим Суддею з добірними зернами, які дбайливо виростили на своєму життєвому полі, а чи з половою, непотрібним кукілем, що згорить у печі.

Недарма давні мудреці говорили: «Tempus fugit, aeternitas manet» – «Час іде, а вічність залишається».

     о. Орест ГЛУБІШ

 

1 коментар

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ