Міський голова з Тернопільщини ходить на роботу пішки, бо економить

0
6076

14572842_582828828571252_6438992397597890369_nКілька років тому, коли Володимир Шматько був наймолодшим сільським головою на Тернопільщині, в одному з інтерв’ю сказав, що має мрію – стати президентом. Нині – йому 30. Він – міський голова Чорткова і кращий воротар Європи серед міських голів. Що змінилося за рік роботи на посаді міського голови і чи стали іншими мрії – Володимир Шматько розповів сайту ПРО Те.

– Мрія не зникла. А чому б і ні? До прикладу, великий українець Богдан Гаврилишин побував у 90 країнах світу. Вчив президентів. Заснував Міжнародний інститут менеджменту у Києві. Основні його думки – це діяти, мріяти. Треба мати якусь планку, до якої тягнутися. І неважливо, чи до неї дійдеш.

– Чому не всі мріють, не ставлять собі планки? Не вірять в себе?

– Мріяти – це складно. Особливо про якісь великі цілі. Є обставини навколо нас. Затягує буденність, сімейні клопоти, нестача грошей. Як правило, люди мріють про те, щоб дітям було добре. Мало хто думає глобальніше.

Коли мрієш стати президентом – це не означає, що ти егоїст, який думає лише про себе. Це не мрія посади. Це мрія – максимум використати себе, щоб змінити країну. Не просто прийняти якийсь закон, а своїм прикладом показувати, що ми здатні змінюватися. Щоб люди самі хотіли змінюватися. Один підприємець з Чорткова сказав: «Раніше не сплачував усі податки. Тепер бачу, що ви в місті щось робите, почав платити».

Маю ще малу мрію – щоб люди ходили на вибори і щоб їх не розчаровували ті, за кого вони голосують.

– У 30 років бути міським головою Чорткова – це велика відповідальність. Вік не заважає?

– Молодість допомагає. Є здоров’я і енергія. Багато хто на це звертає увагу. Кажуть: молодий, щось робить, мислить по-іншому. Дехто говорить, що це мінус – втече до Києва заради кар’єри. Але такі дискусії мені не заважають.

Я дуже швидко подорослішав. У 18 років був депутатом районної ради. З того часу моя безтурботна юність зникла.

irpin– Чи не було випадків, коли при спілкуванні або в роботі хтось був зверхнім лише через те, що старший за віком.

– Є мудріші, старші. Але коли ти постійно читаєш, вчишся, теж стаєш мудрішим. Я поважаю старших людей. Від них є що черпати.

– Фамільярності від старших нема?

– Звичайно, є такі, що можуть прийти і сказати: «Володька, ти ще зелений…» Два таких випадки були за рік. Це невихованість, не більше. Крила мені не виросли – це точно.

Що змінилося у вашому житті за рік на посаді міського голови?

Сам себе переконав в тому, що якщо хочеш, то можеш. Якщо ти здоровий, звісно.

Змінилося те, що у мене стала більша команда. Я її дуже ціную. Є багато людей з різними статками, посадами і віком, які в мене повірили. Тому змінилася міра відповідальності. Часто після тих чи інших сесій хочеться якось проявити емоції. Але розумію, що за мною стоять люди і я не маю права на похибку. Не здавайся ніколи.

Стало важче через те, що дуже багато є негативної інформації від людей. Заважає політика, наклепи, заздрість. Це стало у більших масштабах. В селі такого нема. Там – працюєш, бачиш проблему і вирішуєш її, нема партій, нема політичної конкуренції, нема заздрісників і охочих тебе підсидіти.

– Заздрісників стосовно вас?

– Є у місті люди, які не люблять мене.

– Це ж нормальне явище.

– Так, але ця атмосфера поширюється. Постійні наклепи часом до мене доходять. Кажуть, щось там зробив, а того і близько не було. Я у своїх намірах відкритий. Багато чого зробили у місті надзусиллями. А все одно є люди, яких не переконаєш. Звісно, це нормально. Мислителі колись придумали теорію більшості. І більшість керує у світі.

– Ви були готові до цього?

– Трохи ні. Розумієте, велика проблема нашої країни – відсутність якісної освіти. Люди усе сприймають картинками, які подає телебачення. Сприйняття – не  через думання і не через читання. Україну врятує хіба освіченість. Чим більше буде якісної освіти, тим інше буде бачення в людини. Щоб люди правильно вибирали і правильно сприймали цю країну, вони повинні знати.

– У вас багато роботи. Коли доводиться вранці прокидатися?

О четвертій-п’ятій ранку. Люблю йти на роботу, коли ще всі сплять. Спілкуюся з двірниками. Раджуся з ними. Вони розповідають про свої проблеми. Зранку абсолютно свіжа голова. Ідеальна тиша в кабінеті. Пишу плани на день, відписую пошту, шукаю в Інтернеті цікаві речі про інші міста. Роботою живу.

Як це відбивається на сім’ї?

–  Дуже важко. Дружина – домашня, сімейна. Я – не такий. Ми вже п’ять років разом. Мар’яна ще досі не зрозуміла, що я іншим не буду. Це мене лякає. Дружина – вихователь в дитячому садочку, цінності зовсім інші – чоловік має бути на роботі від дев’ятої до сімнадцятої, а потім додому. Я – в рази інший. Це нам і допомагає, і шкодить.

1157401_501406760046793_5609963282155994027_n– Коли приходите з роботи додому?

– Двадцята, двадцять друга година вечора. Як правило, деякі справи вирішуються після роботи. Не можна вчити людей, не знаючи. Тому на роботі проводжу багато часу, щоб читати, аналізувати. Основний фундамент для мене – вчитися самому.

Перша моя вимога до усіх, від двірника до начальника заступника – творчий підхід до роботи. Звісно, є шаблон, його не потрібно ламати, але треба щось додати. Мені не подобаються люди, які ходять на роботу заради грошей.

Чому не сприймаєте людей, які на роботу йдуть заради грошей? А за що і як їм жити?

– Власне. Щоб мати більше, потрібно себе рекомендувати, постійно розвиватися. Є ті, хто ходить на роботу, щоб принести додому 3 тисячі гривень, а є люди, які щиро працюють, живуть роботою, а потім приходять додому і приносять гроші. Нам не по дорозі з тими, хто о 8-й приходить на роботу, а вже о 15-й дивляться на годинники, коли буде 17-та.

Чого вас навчили двірники? Спілкуєтеся з ними по дорозі на роботу…

– Розуміння того, як за 1300 гривень зарплати можна вижити. Водночас, що далеко не найважливіші у житті – гроші. Коли вони замітають, розумієш, що у місті не буває чужого. Навчили відповідальності по іншу сторону – воно не їх, але має бути чисте, правильне чи добре.

Двірники багато чого знають. Навіть те, чого міський голова не знає. Питаються, чи то правда, що десь там щось казали. Кажуть, що те чи інше в місті зробили б інакше. Банальні речі. Потім, знаючи ситуацію зсередини, з їх керівником говорю зовсім по-іншому. Керівник завжди каже: не годен, не можу, зробив-не зробив. А вони скажуть правду. Двірників є мало – 13. Нам треба 25. Ми підняли їм заробітну плату до 1700 гривень. Хочемо до двох підняти. Шукаємо людей, тому що місто має бути чистим.

– Що для вас було найважчим за цей рік?

– Політика. Порозуміння в сесійній залі між партіями. Нема одностайної більшості, яка підтримує всі наші бажання реформи. Політичні призначення і рішення, коли в сесійній залі пояснюєш, що маєш благі наміри, а окремі партії кажуть, що ти хочеш щось скористати з цього. Коли фракція партії утримується, не голосують. Бо в них якесь своє бачення. Кажуть, що не так, але не кажуть – як. Це найгірше.

Друге, що найважче – вирішити питання з водопостачанням міста. Навіть всіма грошима, які є у міській раді, за рік це зробити неможливо. Ми більше чотирьох мільйонів гривень вклали у водоканал і продовжуємо вкладати. Але на це потрібно п’ять років, щоб при стабільному фінансуванні дійти до якісної води. У нас шість водозаборів – багато електроенергії йде. Частина води – з річки. Її очищають, але вона неякісна, має запах. Ще одна проблема – стан мереж. Багато труб з 1905 року. Труб у Чорткові є 100 кілометрів. Ми в цьому році поміняли кілометр. Я розумію людей – вони хочуть вже.

Третя проблема – кадри. Нема людей, які б хотіли працювати керівниками, начальниками відділів, у комунальних службах за ті гроші, які є. Нема земельників, спеціалістів в архітектурний відділ. Велика нестача людей з якісною освітою. Боюся навіть подумати, що робиться в медицині.

Четверта проблема – нерозуміння краян всіх процесів, які відбуваються в країні. Сільський чи міський голова завжди буде крайнім. Сюди люди можуть вільно прийти і сказати все, що думають. До Уряду, Президента і Верховної Ради вільно не прийдуть і не скажуть, що не так. Важко в тому, що правила гри хотілося б змінити, але неможливо.

2-j-den– Що вдалося зробити дуже легко?

– Посадити квіти. Їх у місті було дуже мало. Тепер – багато. Шукаємо ще людей, які б займалися зеленим господарством. Дуже люблю квіти. Хочу, щоб весь Чортків був у квітах. Вазони розсаджуємо. Парк розчистили. Це найлегше, що можна зробити у своєму житті – посадити квіти. Квітка поліпшує настрій.

Чортків – особливе місто. Тут вимоги завищені. У жителів висока планка. А ще близько 8 тисяч людей закордоном. Найбільше – у США.

– Чи правда, що у Чорткові багато мільйонерів?

– Гривневих, думаю, багато. Чортків – заможне місто завдяки заробітчанам. Але мою думку про гроші ліпше не питайте.

Чому?

– Коли нема грошей, можеш бути щасливішим, ніж коли вони є. Тому що знаєш, що живеш і без грошей. Якщо маєш шматок хліба і дім – не пропадеш. А коли гроші є, то завжди з’являється  спокуса кудись їх діти.

У вас було колись відчуття бідності?

–  Я виріс в простій сім’ї. Тато – водій. Мама – торгувала на базарі. Дякую батькам, що мене вивчили. Звичайно, було таке, що хтось мав крутий велосипед, а я його не мав взагалі. Чи в когось був комп’ютер, а в мене не було. Але батьки намагалися зробити все, щоб я не відчував в чомусь нестачі. Правда, мені хотілося більшого. Але у 18 років я вже мав свою заробітну плату.

Нині є дружина, дитина. Маємо де жити. Нема в мене автомобіля – ні службового, ні власного. На роботу ходжу пішки з Білої, що за 2 кілометри від Чорткова. По дорозі дискутую з перехожими. Люди кажуть, що не пасує меру пішки ходити. Часом підвозять. Мені навіть цікаво, чи по дорозі хтось впізнає і зупиниться.

Службовий автомобіль хочемо купити, але мені шкода грошей. Новий автомобіль коштує 400-500 тисяч гривень. А ми купили екскаватор для водоканалу – дали 800 тисяч. Тішиться серце, що маю чим працювати. Недавно купили новий трактор на комунальне підприємство, щоб розгортати сніг. Заплатили 450 тисяч. У мене перспектива спочатку купити комунальну техніку. Усі колеги кажуть – як так без машини, але мені шкода цих грошей. І я люблю ходити пішки. На роботу йду дуже довго і з роботи – довго. Спілкуюся з перехожими. Вважаю, що важливо – не мати відірваності від людей. Бо якщо закриватися за броньовані машини, темні вікна, особливі номери, літаки – все. Втрачається діалог з людьми. Будучи міністром, ніколи не зрозумієш, що потрібно в Чорткові. Країна – дуже різна. У Хмельницькому по-іншому думають, а в Тернополі – ще по-іншому.

Так уночі 14 листопада прибирали в Чорткові сніг

– Як ви відпочиваєте?

– Тільки під час футболу. Чи дивлюся по телебаченню, чи спостерігаю за грою на великому стадіоні, чи вболіваю за футбольний клуб «Чортків», в який вкладаю гроші. Тішуся, що великий аматорський футбол повернувся до міста. На нашому стадіоні грають команди з різних міст України. 18 років у Чорткові не було футболу.

– Чому відпочиваєте лише під час футболу?

– Це – моє хобі. Мріяв бути футболістом, але не став ним. Не розвинув цей талант до кінця. Але для себе граю. Відпочиваю, бо це єдине місце, коли мозок думає лише про одне. Чортківська міська рада теж має свою футбольну команду. Ми постійно зі священиками граємо. До речі, граю футбол за збірну України міських голів. Я – воротар Національної збірної серед міських голів. Недавно у Чехії брали участь в чемпіонаті Європи.

den-mista-futbol– У вашому кабінеті багато кулькових ручок? Чому так?

–  Коли друзі запитують, що привезти з-за кордону чи іншого міста, завжди кажу – подаруйте ручку. Це знак уваги, що про тебе пам’ятають і це не коштує особливих грошей. У мене є ручки з різних країн. Є також багатофункціональні – з диктофоном, радіо чи флешкою. Хочу цю колекцію посортувати і розписати. Нащо воно мені? Не скажу. Але десь більше тисячі ручок в мене вже є.

– Чи володієте іноземними мовами?

– Англійською і польською можу говорити. До слова, працівники у міськраді теж вчать англійську. Поставив таку умову, щоб всі колеги могли вчити іноземну за кошти бюджету міста. До нас на роботу приходять репетитори. Але моя умова – коли працівники здають якийсь курс, вони його мають здати. Тоді оплатимо за навчання. Якщо не здали – платіть зі своєї кишені. Десять чоловік зголосилися на такі умови.

img_5337 Які книжки читаєте?

– Усім рекомендую прочитати книжку Богдана Гаврилишина «Залишаюсь українцем». Це автобіографічна сповідь. Описано, як він потрапив у полон, як переплив через океан, як був лісорубом у Канаді і як став великою людиною. Ця книжка мене надихає. Я прочитав її у літаку за чотири години. Це приклад людини, як потрібно жити.

Багато читаю про війну. Не подобається фантастика, різні жахи. Не люблю читати про те, чого нема в житті. Я – віруюча людина.

Наталія ЛАЗУКА

 

521331_103889709798502_1609496229_n

img_5338

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ