Дай Боже, щоб наша Україна…

0
203
ілюстрація Наталі Волотовської
ілюстрація Наталі Волотовської

Серпень. Народження Укри.

У день народження Укри на зеленій галявині у казковому лісі панували мир і спокій: Дерева росли собі до сонця, буйно шелестячи віттям і створюючи прохолодний затишок для усіх бажаючих перепочити спекотної літньої днини, яка мала бути і сьогодні. Кущі, ще вкриті соковитими ягідками, так і кликали перехожого сповільнити ходу, спробувати смакотинячка, що його так щедро вже дарували ще від червня, Трави, розмальовані кольоровими квітами, таємниче шепотіли і припрошували: “Приляж, людино, заплющ очі свої натомлені і хоч на мить злети у веселкові мрії нашої галявинки… ти тільки прислухайся до нашої мови, або ж хоч уяви, що можеш це зробити… відчуєш тоді, що і твоє життя може перетворитись на казку…”

Проте, Галявинка боялась, що може зникнути… Не фізично звісно… але якщо насуне чорний ліс, якщо насіється з нього чужинського зілля… то вже не буде чутно тих вечорових мелодій… а голова в перехожого тріщатиме від болю, як у манкурта, що ладний віддати останнє, бо вже немає в нього іншого виходу, хіба що смерть…

Галявинка завжди собі мирно жила… багато минуло століть з того часу, як вона народилась. Вона тільки знала, що її матір земля. І вона – її правонаступниця.

Проте, йшли дні за днями, набубнявілі роси випаровувались до неба, а бузкові дзвіночки стривожено дзеленчали: “Цей рік – останній, цей рік останній… Зникне наша галявинка, поглине її чорний ліс…”.

Вересень.

Опало вже листя… жовте, червоне…

І дзвін похоронний витав у повітрі…

Галявинка зникла, лиш чорне вороння,

Длубало розсипані осінню квіти…

 

І йшла по стежині, ледь видимій оку,
ба… ні… продиралась крізь хащі чорні

Залякана Укра – героїня року…

Сліпа і німа, як туга на зоні.

 

Їй сказано – ти не існуєш!

Їй вдовблено – витвір ілюзій!

І йде бідолаха, не знає спочину…

А коло замкнулося на виднокрузі…

Жовтень

І все ж у жовтні… у Жовтні вже вкотре розкриє свій покров над Укрою небо… Галявинка зникла, розчинилась у шумі міст і під колесами численних автомобілів… не роззуваються люди і в навушниках, і в моніторах, перестрибуючи через тріщини на асфальті, через тріщини, крізь які пробиваються до сонця нові паростки. Люди забули, як же це хороше ходити землею босими ногами, відчувати її пульс і зцілюватись від її дотику… У круговерті грошей і бід дихання землі видається галюцинацією…

Вже вкотре природа поллє землю рясним сірим дощем, перетворюючи бруд на бруківці майдану в коричневе місиво… А потім… молитва несподівано розкроїть пласти тяжких хмар, і тоді в променях змученого сонця світлою пеленою здіймуться до неба мудрі голуби миру, кружляючи над схиленими головами людей і даруючи надію…

Залишилось ще трошки… Лишень листопад, а вже грудень запахне узваром і потеплішає погляд святого Миколи, коли побачить дітлахів, які розгортають святкові дарунки. Закружляє сніговерть передчуттям наївної віри, адже в новім році – нове Різдво. Дай Боже, щоб і Україна, наша одвічна галявинка в цьому безкінечному космосі угод і домовленостей, наша задумлива і всепрощаюча матір набула нарешті заслуженого спокою і статусу незалежної. Щоб руки її не тримали автомат і не стискались в кулаки від безсилого болю і безголосого крику, а просто… гладили голови дітей та онуків-правнуків і дарували вишивані рушники молодятам…

 

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ