Без жодного зайвого слова чи руху – війна заточила його на кіборга

Вони їздять туди, де кипить пекло, а повертаються звідти з контузіями, пораненими колегами і… врятованими тваринами. Литовський фонд «Зміїний острів» знову завітав до України. Цього разу маршрут волонтерів був через Тернопіль, де їх зустрів спортивно-стрілецький клуб «4.5.0».

«Він – механічний, як справжній кіборг» – зустріч, яка мала відбутися

Для волонтера Жільвінаса Світоюса це не перша поїздка. Два роки він їздив до України сам, а згодом приєднався до місії «Зміїний острів». До Тернополя його привело відео керівника клубу «4.5.0» Валерія Репіленка, коли той звертався по допомогу із засобами для збиття дронів.

«Він – воїн від Бога. Як усе розповідає, голос і так далі. Лідер. Я такий: о, я би з цим чоловіком познайомився. Я бачив в інтернеті десь 6 місяців тому відео, як він працює. Такий він механічний, як справжній кіборг. Ну, він такий військовий, як я собі усвідомлюю. Приїхав в п’ятій ранку – все, давайте, друзі, давайте, їдемо. Чітко все».

Валерій Репіленко на такі епітети філософськи розмірковує про те, що насправді ховається за словами.

«Ну, Бог війни, порівняно, це таке твердження, умовно кажучи, риторичне. Бог не може бути без так званого розуміння, значення та усвідомлення — хто ти є насамперед. Найголовніше, коли людина усвідомлює значення своїх дій, ціль та мету. Власне, вона стає тим, ким її називають…

Війна по телевізору завжди красива, стрільби по телевізору завжди красиво, як “Міцний горішок”, Арнольд Шварценеггер, “Рембо” і тому подібне. А насправді війна — це дуже страшна штука. Це кров, це крики, це стогін, це болото, це екстремальні умови, недоїдання, недосипання. І організм виробляє стресостійкість. І тоді ти стаєш звичайною незвичайною людиною».

За словами Валерія, на війні немає людей, які не бояться. Головне – вміти цим страхом керувати:

«Страх завжди є. Він постійно буде… Але коли ти дружиш зі страхом, він тобі завжди допомагає. І є шосте чуття, яке каже: туди, туди або туди. Де лягти, а де присісти. Воно не приходить з народженням. Воно приходить з критичними моментами, які називаються дуже поганим словом – війна».

На запитання про те, яку ціну доводиться платити за статус «кіборга», керівник «4.5.0» відповідає:

«Тут навіть не можна сказати, що це ціна… Коли ти потрапляєш в умови війни, ти не можеш оцінити свої здібності, тому що не знаєш, що буде через годину, через пів години, через хвилину навіть. І це поняття цінності – це тільки як наслідок, коли ти залишаєшся живий. Тут питання – блін, а як я вижив?

Війна вже тебе творить, вона тебе робить, як особистість, і вона показує, хто ти є насправді. Тому що в людському організмі є такі здібності, про які ніхто не знає, жоден академік і жоден професор. Є люди, які в крові своїй мають от це від воїна. Він – воїн, а він просто сам про це не знає. А є люди, які подивишся – красивий, здоровенний, а всередині – чмо».

Вогнева підготовка. Коли розв’язують задачі, які здавалися нездійсненними

Під час візиту до клубу «4.5.0» гості з Литви випробували свої сили у стрільбі. Для волонтерки Айви Маляускєнє цей досвід став особливим відкриттям.

«Тримала зброю не вперше. Але вперше мені хтось зміг пояснити, що і як мені робити з моєю проблемою. У мене робоча рука права, а робоче око – ліве. Тому мені дуже важко стріляти. І ніхто раніше не міг мені пояснити, як стріляти. Усі казали: стріляй, просто стріляй. А сьогодні вже мені показали, як це зробити».

Відео тренування дивіться тут.

«Ціна, яку платить кожен»: контузії, литовські турнікети і врятовані життя

Робота волонтерів на передовій – це постійний ризик. Айва розповіла про випадок у Покровську у 2024 році, який залишив слід на все життя.

«У мене – пошкодження слухового нерва. Коли у Покровську ми з хлопцями розвантажували гуманітарку, прилетів “Іскандер”. Нам пощастило, що була огорожа залізобетонна і влучило в інший бік. Після цього і контузія. Жільвінас був також, Сігітас. Один з наших хлопців втратив ногу там…».

Попри це, волонтери переконані, що все, що вони роблять – недаремно. Жільвінас згадує історію про бойових медиків – поляка і новозеландку (колишню пілотку винищувача).

«Це був 23-24 рік. Ми купили в Литві турнікети. І оці наші литовські турнікети врятували їм життя, коли вони рятували українських бійців. Вони пройшли фронт, знайшли їх. А потім самі наступили чи на “пелюстки”, чи на інші протипіхотні міни, і обом поранило ступні. За допомогою цих турнікетів врятували собі життя.

Наш колега втратив ногу. Ми усі були з контузіями, бо по нас два “Іскандера” пішли. Але я не скажу, що це було помилкою. Для нас усіх – це найважливіше, що ми зараз робимо в житті».

Айва ділиться своїми спостереженнями про психологічний стан українців у тилу і на фронті.

«У Литві нас часто запитують, як українці реагують на сирени і так далі. Кажу, що сирена звучить, а бабуся як йшла, так і йде… Це не дуже добре. Але ти не можеш жити в постійному страху. Тому що вони цього і хочуть, щоб життя зупинилося тут. А українці живуть нормально… Вони стійкі.

Але видно, що кожен має свою психологічну травму. Деколи ти думаєш: ну я ж нічого такого не сказала, а бачиш або сльози, або агресію, тому що кожен по-своєму це приймає і вихлюпує назовні».

Подробиці розмови – у цьому відео.

Порятунок собаки Слави – міжнародна спецоперація через чотири країни

Окрема сторінка фонду «Зміїний острів» – історія білого цуценяти, знайденого у Слов’янську.

«Ми поїхали до Слов’янська. Відпочивали після обстрілу… Чуємо, щось пищить. А там ось така псина. Малюсінька, біла. Як кава лате. І вона підбігла до мене, лягла між ногами біля кедів і спить. Що робити? Залишати таку малюсіньку тваринку?

У притулок не можна – двомісячна, без щеплень. Айва зробила чудову працю в Литві з нашим ветеринарним урядом. Вони зробили якісь папірці, яких не робили ніколи, щоб забрати її без тривалого карантину.

Потім почалася дорога додому. Нас двічі повертали зі Словаччини. Ми не спали добу. А українка-митниця каже: “Друзі, їдьте в Румунію. Там все буде добре”. Поїхали до Румунії – і там як по маслу. Далі Румунія, Угорщина, Словаччина, Польща, Литва. Назвали цуценя Слава – від Слов’янська». – розповідає Жільвінас.

Деталі про велику дорогу маленького цуценяти дивіться тут.

Про українську мову і улюблені фрази

Жільвінас вільно спілкується українською. Знає сім мов. Вчити ж українську почав із вимови і класики.

«Я почав із “Заповіту”. Бо не міг вимовляти українську “и”. В YouTube вмикав і кожне слово вимовляв. А взагалі мови мені даються легко завдяки дідусю – він був польським уланом-розвідником. Коли я був немовлям, він годинами розмовляв зі мною польською, розповідав про своє життя. І мозок це засвоїв.

Перші емоції від української мови були у Львові в театрі ляльок. На папірці побачив напис: “Пропала кішка на ім’я Мишка”. Я такий: кіт, в якого ім’я Ведмідь? Бо радянська асоціація. А потім почув “Будь ласка”. Це настільки чудово. В нас немає аналогів. “Будь ласка” – це “будь ласкавим”. Це потрібно вимовляти з почуттям. Це мої улюблені два слова».

Подробиці про те, як іноземець вивчав українську мову, дивіться у відео.

«Я не знав, що вареники з картоплею можуть бути такими смачними»

Українська кухня також залишила в литовців незабутні враження, хоча Жільвінас зауважує, що справа не лише в рецептах, а й у культурі.

«Я не думав, що вареники з картоплею можуть бути такими смачними. Це, ну… настільки мене вразило, що вареники з картоплею – тепер мої улюблені.

Моя бабуся робила на Різдво вареники з вишнями… Також ми дуже любимо український борщ. У вас рівень культури їжі трошки вищий. Тому що ви – більш південна країна. У вас сонця більше, у вас чорнозем. І ви поважаєте більше те, що вам дає земля».

Пряма мова про українську кухню – у відео.

«До зустрічі!»

Проводжаючи литовських волонтерів, Валерій Репіленко не казав стандартних слів. У клубі «4.5.0» діють свої загартовані життям правила.

«Я ніколи не кажу: прощай. У нас так заведено на війні, ми постійно кажемо “До зустрічі”. Не маю ні в голові, ні в душі поняття “до побачення”. У нас така традиція ще з 2014 року – ми завжди кажемо “до зустрічі” і обіймаємося.

Обійми – це поняття гордості і честі тої людини, яку ти особисто знаєш, яка прикриває тебе, яку прикриваєш ти. Чому ми обіймаємося? Бо ми не знаємо, чи ми доживемо до того вечора. І тому, коли я проводжав гостей в дорогу, я їм просто сказав: “До зустрічі”. І все».

Авторка: Наталія ЛАЗУКА

Читайте також: Як боєць з Тернополя Артем Гумен тримає форму у відпустці