«На фронті бачиш потилицею, а в тилу починається ломка»: сповідь воїна

Андрій Іванів до великої війни очолював кухню в одному з готелів Львова. Тепер він — медик, який рятує життя на «нулі». Про 90 днів без виходу з окопів, про ворогів, які п’ють власну сечу, та про те, чому після фронту цивільне життя здається дисонансом — у відвертій розмові.

Хребет і м’язовий корсет

— Перед війною через стан хребта міг собі спокійно зробити третю групу інвалідності. Але почалося вторгнення — і я про це забув. Взяв себе в руки і пішов. При першій можливості фізично займався: турнік, вправи… Треба було наростити м’язовий корсет, щоб тримати спину, бо розумів — вона мені знадобиться.

Тоді, на початку, нас було більше. Були заміни. Заїхав, виїхав, відпочив, привів себе до ладу психологічно. А останні місяці… у нас немає стільки людей, як у ворога. Ми просто не вилазили з окопів. Я пробув там 90 днів. Вийшов на одну добу: помився, ніч переспав — і наступної ночі вже знову на позиції.

«Вони вриваються в окопи, як злодії»

— Розумієте, вони воюють інакше. Вриваються в окопи, як злодії. Дивляться, що вкрасти, щоб вижити. Бичок, воду… У них немає логістики. Вони власну сечу п’ють, їм не дозволяють відходити.

Бачив пораненого росіянина — у нього в нозі вже хробаки завелися, а його не забирали з позиції. Він мав тримати її далі. Там жорстко. Їх просто женуть. Вони знають, що ззаду їх ніхто не чекає, тому йдуть тільки вперед.

Вони беруть масою. Ми за три дні вистріляли 120 чоловік — до них знову прийшла підмога. Ми знову вистріляли… І так кожні три дні. А з нашої сторони теж ішли втрати, а поповнення не було. І ми мусили відходити.

Про полонених: «Ми — не вони»

— Чи спілкувалися я з полоненими?

— Знаєте, спочатку всередині підіймається лють. Просто дика, первісна лють. Хотілося… ну, ви самі розумієте. А потім, коли бачиш їх ближче, приходить якесь таке пусте відчуття. Ти дивишся на нього — він сидить, трясеться, мимрить: «Я не хотів, мене заставили». Але ж ти чітко знаєш, що ще вчора він цілився і стріляв у твоїх хлопців.

Але ми все одно залишаємося людьми. Ми давали їм воду, ми їх перев’язували, якщо вони були поранені. Чому? Бо ми — не вони. Ми воюємо за свою землю, ми захисники, а не звірі. Хоча, скажу чесно, після того, що ти бачиш у наших понівечених містах… триматися дуже важко. Залишатися людиною там, де навколо панує тільки смерть — це, напевно, найважчий іспит.

Біль відступу

— Коли був досвід «здати позицію» — воно гнітить страшно. Навіть не так сама земля, як те, що там лишилися загиблі побратими. Кожен клаптик, де ти проливав кров, а тепер його хтось забирає… Це морально валить з ніг. Ти падаєш духом так, що просто…

Людям ламає психіку відсутність прикриття або коли немає ротацій. Ми чотири роки воюємо. Командування може бачити ситуацію через погони та звання, а солдат в окопі — через очі мами, жінки й дитини, які на нього чекають. Це різні паралелі.

Про ухилянтів і вибір

— Не осуджую тих, хто уникає служби. Це вибір людини. Але я бачу, як ворог руйнує нашу землю. Він іде вбивати нас не як людей, а як останню скотину. Хтось думає: «Пересиджу на стриху, москаль прийде — і далі сидітиму». Та не буде такого! Він прийде, зруйнує твою хату, зґвалтує твою жінку й дітей у тебе на очах, а потім переріже тобі горло.

24-го лютого зранку мене близькі питали: «Ти впевнений?». Я сказав: «Так, я мушу». Пішов у військкомат, а там море людей. Мені не треба було повістки. Це був обов’язок.

«Шеф, дай такий укол, щоб не боліло»

— Я надавав допомогу багатьом. Якщо кожного пам’ятати — будеш бачити тільки відірвані кінцівки й біль. Люди реагують по-різному. Один усміхається: «О, кінцівку відірвало, зате додому поїду, для мене війна скінчилася!». А інший плаче, бо не знає, як жити без ноги.

Хлопці просять: «Шеф, дай якийсь сильний укол». А немає такої чудодійної таблетки. Наркоз хіба що. Все інше — це робота організму. На війні навіть віруси пропадають. Куди дівся коронавірус? Організм працює на 200 відсотків, йому не до вірусів, йому треба вижити.

Ломка за адреналіном

— На адреналіні в екстремальних умовах зір стає гострішим, слух посилюється. Ти ніби потилицею бачиш. Це як про маму, яка може перевернути машину, рятуючи дитину. Але потім, у госпіталі, настає відкат. Тіло стає настільки чутливим, кожна клітинка болить так противно, що не хочеш там лежати.

Адреналін — як наркотик. В Америці після В’єтнаму була проблема адреналінозалежних. Наші хлопці теж повертаються і кажуть в тилу: «Нам тут не вистачає того». Їм потрібні полігони, щоб постріляти. Гонки якісь, що завгодно, щоб отримати цей викид. Бо інакше — внутрішня боротьба.

— Що тримає?

— Віра. У кожного вона своя. Мені допомагає малюнок сина. Пом’ятий, брудний, він завжди зі мною в броніку. І побратими. Там немає «я», там тільки «ми». Якщо ти знаєш, що зліва і справа свої — це дає сили. В нас немає іншого варіанту. Якщо ми зупинимося — нас не буде як нації. Тому стоїмо.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА

Читайте також: “Уявляв, що несу мішок картоплі, а на спині побратим”: шеф-кухар, який став військовим