Тернопільщина. Є унікальне місце України з прислів’ям: «Півень співає – на три держави чути», розташоване на крайньому південному сході теперішньої Тернопільщини поблизу села Окопи, що на Борщівщині. Відоме воно не тільки крутими поворотами історії, а й кліматичною зоною, так званих «придністровських субтропіків», в оточенні двох річок iз надзвичайно мальовничими берегами. Тут, у місці впадання Збруча в Дністер, є своєрідний мис-півострів, на перешийку якого і розкинулося село. Сьогодні воно опинилося на стику трьох областей — Тернопільської, Хмельницької та Чернівецької.
У 16 столітті, де зливаються Південний Буг та Синюха проходив кордон Польщі, Росіїї та Туреччини. “В Окопах півень на три держави піє”, – говорили жителі найближчого звідси села, що опинилося у складі Польщі. Підтвердженням, що воно мало неабияку важливість для Польщі, є проходження тут сейму Речі Посполитої (це на кшталт виїзного засідання Верховної Ради в наш час). Населений пункт мав статус містечка з Магдебурзьким правом.
А внаслідок першого поділу Польщі у 1772 році Окопи перейшли у володіння монархії Габсбургів. До 1914 через Окопи пролягав кордон між Російською імперією й Австро-Угорщиною. А незадовго після Першої світової війни, у 1921-му році, по Збручу проходив кордон Польщі (західно-українські землі тоді входили до її складу) з радянським союзом, а по Дністру – з Румунією.
Є й набагато глибша історія – аж до першого сторіччя нашої ери. Згідно з документальними джерелами, тоді римський імператор Марк Ульпій Траян вирішив надійніше захистити північні кордони своєї імперії від набігів варварських племен. Для цього була створена ціла система захисних земляних валів відомих як «Траянові вали Подністров’я», що до наших часів тут залишилися пагорбами.
Історики подейкують, що то можуть бути і творіння рук скіфів, які проживали на цих територіях. Історик і краєзнавець, директор Борщівського краєзнавчого музею Михайло Сохацький віражі історії над цим селом пов»язує ще від знайдених неподалік цінних археологічних пам’яток трипільської культури та культури фракійського гальштату, що сягають п»ятого тисячоліття до нашої ери. На жаль, з тієї давньої історії сьогодні мало що відомо, і вона однозначно вартує глибокого вивчення.
Вперше я прочитала про це місце в мандрівних записках Бориса Антоненко-Давидовича. І з цього місця він дивився навкруги: «Там, за Дністром — Хотин. Волоська земля, турецька зверхність. Гей-гей, куди подалась за Дністер, за Дунай, за Балкани Туреччина. Тепер — тут когут піє на три держави — на Румунію, Польщу й УСРР.Одійшла до Босфору, до Царгороду Туреччина, одійдуть колись до своїх етнографічних меж Польща й Румунія. Одійдуть!». Відійшли. А «Ку-ку-ріку!», відновленого у 2002 році пам’ятного знака, розповідає історію і береже таємницю цього місця.
Людмила Островська
