«Здається, що я стала старшою на 20 років», – 17-річна волонтерка

Повномасштабна війна в Україні змусила багатьох українців масово покинути свої домівки — окрім переміщень всередині країни, чимало наших співгромадян рушили за кордон. Досі незвично натрапляти на наші численні волонтерські центри, спільноти, групи та ініціативи по всьому світу.  Але вони вкотре  переконують, що в нас закарбовано в тисячолітній пам’яті ДНК, в групі крові, яка передається з покоління в покоління, прагнення до самостійності, національної ідентифікації, самовираження,  в яких умовах  нам не довелося б жити. Тому  ніде українського багато не буває, бо нас у світі мільйони і чи не кожен зі своєю Україною, яку привіз у душі за кордон і розбудовує її навколо себе. Саме на таких людей мені  завжди щастить. Так було  до війни, коли я ідентифікувала земляків у світі і вони  горнулися до рідних місць у розмовах, бо не від солодкого життя поїхали працювати  в чужі краї. Так було з 2014 року, коли  не скільки розпитували про справи на Батьківщині, бо з новин України починали день, а більше цікавилися  чим допомогти, бо вже долучилися до волонтерства і стали в один стрій із захисниками Донбасу своїми донатами і відправленням необхідного на фронт.  Так є тепер – у роки широкомасштабного нападу московитської орди  на Україну, коли земляки зайняті в першу чергу новоприбулими, які стають швидко у стрій допомоги Україні.  Бо не тільки наші національні прапори майорять на будинках  в Європейських країнах,  а звідти йде   велика матеріальна, військова, технічна допомога, за якою стоять українці і люди доброї волі, які живуть з Україною в серці.

У невеликому  місті Чехії, в центрі регіону Височина – Їглаві, де знайшли прихисток  від війни майже 4 тисячі наших земляків,  слова, похідні від «Україна»  звучать, як музика:  «Український дім», «Українська кав’ярня», «Українська хата», «Українське радіо», проєкти «Українка в Чехії», портал «Бібліотеки України», «Українським дітям- українську книжку», сайт «Українці в Чехії». Із моєю співрозмовницею Анною Абрамчук  ми будемо говорити про найновішу ноту українського звучання – «Українська Рада Край Височина ЧР».

Коли ми познайомилися з наймолодшою волонтеркою організації, товариство ще  було напівофіційним з власним рахунком і документами. А  2 квітня, як повідомила Анна, вони стали повноправними , ввійшовши в єдиний реєстр громадських організацій Чеської республіки. Ми маємо  нагоду зі своїми читачами в числі перших  привітати організацію з днем народження їхньої вимріяної спільноти. Анна втішилася  нашим українським «Многая літа» їхній  організації.

Ця дівчина  була  генератором ідей для об’єднання, чи не найактивнішою членкинею команди. Без її ентузіазму не відбувалося жодного заходу в українському середовищі Їглави. Коли я перепитала, чи  можна назвати її  співзасновницею, вона засміялася і поділилася, як  їй довелося розчарувати дорослих людей, колег- волонтерів.

– Мені 17 років, а коли ми все документально готували, то співзасновники – Тетяна Варпіховська, Роман Гуменюк, Леся Лукащук , Ніна Остапчук  думали, що я також буду з ними. Але закон тут дозволяє таку діяльність лише з 18 років. Тому я проста українська волонтерка, яка вже навчилася робити всього, що вміють дорослі. А коли ти працюєш з людьми досвідченими, сам стаєш  на них схожим, – каже дівчина.

Коли московити почали бомбити Київ, Анні Абрамчук, школярці з Броварів, було 15 років. Але дівчина була із загартованих: староста класу, активістка школи, яка виступала чи не на всіх змаганнях з гандболу,  карате, танців, займалася малюванням, акторською майстерністю, організовувала різні акції, знімала  відео для школи і гарно вчилася. Батьки, маючи ще двох молодших донечок, вирішили тимчасово на кілька днів поїхати до знайомих в Чернівці. А вже звідти не ризикнули повертатися на Київщину і виїхали автобусом в Чехію.

Як розповідає Анна, вони випадково потрапили сюди. Коли перетнули кордон, знайомі батьків побачили на сторінці волонтерів у соціальних мережах,  що в Їглаві сім’я може прийняти сім’ю з України. Вони сконтактувалися і вже на другий день добралися сюди. Потім – навчання в місцевій школі, чеська мова, яку школярка швидко опанувала і з часом  гармонійно влилася до гурту української  діаспори в Чехії.

– Чому виникла ідея створення  організації  на третьому році великої війни, адже у вас є  вже українські проєкти?

–  Ми перша і єдина офіційна організація українців на теренах краю,- говорить Анна. Я зізнаюся, що  слова назви для мене перегукуються  з  Головною українською  радою, створеною 110 років тому   у Львові  українськими  націонал-демократами, як  координаційний центр захисту інтересів українців Австро-Угорщини. За словами волонтерки,  в назву організації, довго радившись,  вписали всі її координати.

-З тих перших днів і до сьогодні я відчуваю прихильність чехів, співчуття і тепло, яким вони нас огорнули. І не тільки нас, а всіх прибулих  з України, наляканих віроломством загарбника. Але ми вирішили взяти цю опіку, допомогу на себе, об’єднавшись в одне ціле і самостійно вирішувати свої проблеми разом з  людьми доброї волі. Ми радимося зі всіма,  але ми Українська рада.  Таким чином ми офіційно  маємо багатопрофільну діяльність і можемо адресно допомагати нашим захисникам. А щоб  було видно, що ми не тільки в Їглаві працюватимемо, а й з мешканцями  навколишніх міст і сіл цього регіону та з інтернаціональними волонтерами,додали Край Височина, що в Чехії, – розповідає Анна. – «Український дім», «Українська кав’ярня» – це українські проєкти, якими опікується чеська організація «F point», яка допомагає адаптації всіх іноземців на території міста Їглави. Муніципалітет виділив для українців будинок, забезпечили місця зустрічей, проведення заходів. Ми їм дуже вдячні за підтримку наших людей, за тепло, за  надану допомогу для проведення акцій. Але ми не могли збирати гроші на допомогу захисникам,  потребуючим, тимчасово переселеним в Україні, бо не мали власного рахунку. Ми збирали продукти, речі, корм для тварин в Українському домі і передавали в Україну. Але нам хотілося більшого, що і стало головним мотиватором організації власної, самостійної громадської організації, в якої є  свій рахунок і юридичний дозвіл на проведення таких операцій офіційно. І тепер у нас є можливість допомагати в різних аспектах і більше, простіше стало з перевезеннями гуманітарних вантажів, нікого не треба просили дати дозвіл. Серед перших заходів у статусі нової української громади, ми допомогли в організації концерту  народного артиста України, співака і композитора Остапа Гавриша і української співачки МаріАнни Гавриш. Там ми  зібрали 12 тисяч корун і адресно передали на потреби  військових. Це були перші наші гроші, які ми передали на передову як організація.  Ми дуже вдячні нашим артистам, які завжди готові долучитися до добрих справ для України і вдячні чехам та українцям, які активно донатять і ходять до нас на заходи. У нас уже відпрацьований ланцюжок з передовою через волонтерів України. Ми дві зими виготовляли окопні свічки в Українському домі.

– Скільки вдалося відправити на фронт?

– Ми не рахуємо, бо це були б тисячі.  До справи долучаються не тільки українці, а й чехи, яких ми вже називаємо «наші чехи». Чехи посприяли нам у виготовленні цих потрібних виробів майже  на промисловій основі. Нам привезли перероблені м’ясорубки, які накручують папір, бо вручну це  довго і трудоємко. На одному з місцевих підприємства, яке займається папером і картоном, нарізали нам смужок різної товщини, готових уже для бляшанок різної висоти. Так ми  навчилися робити свічки швидко і великими партіями. Ще люди роблять вдома і доносять нам. Перевозять перевізники безплатно, хто їде в Україну, беруть упаковки, передаємо людям автобусами. Їх забирають військові або Новою поштою відправляємо. Проблем з передачею немає. Ми цієї зими і розпальники робили, додаючи дерев’яні скіпки до залишків воску та гнотів від свічок. Так виробництво окопних свічок стало безвідходним, а захисникам знахідка, щоб розпалити вогонь, коли все мокре чи вологе.

Уже стало традиційним навесні   проводити толоки з прибирання вулиць. Цього року ми дуже активно долучилися до проєкту «Чиста Височина». Дві години спільної праці в групах, і навколишнє середовище  стало красивішим. Відрадно, що було багато мамів з дітками. На наших заходах діти бачать, що не самі, знайомляться з однолітками, у них розширюється кругозір,  розвивається здатність  до співпереживання та співчуття, – каже Анна.

Я цікавлюся офісним приміщенням новоствореної організації українців Чехії.

– Тут є гуманітарний центр, який нам надає приміщення для наших акцій. У цьому центрі надають допомогу українцям та й не тільки українцям на постійній основі. Там є  безкоштовні речі першої необхідності: одяг, засоби гігієни, білизна,ковдри, посуд, продукти тривалого зберігання. Вони допомагають не тільки новоприбулим, а всім зареєстрованим. Там працюють українки. Цими днями ми проводили там майстер-клас із писанкарства, бажаючих було понад 60 людей, мамів з дітками. Вони нам надали свої простори, але місця на всіх не вистачило, тому і в коридорі були робочі площі. Три години і українці, і чехи стояли , сиділи , де було можна. Це було неймовірно, ми вражені, що ніхто не розвернувся і не пішов.

– Є вже бойове ядро команди?

– Так. Але зараз ми  не можемо сказати скільки в нас активістів, бо люди будуть приєднуватися за напрямками роботи. А це – збереження та пропаганда  української культури, традицій, інформаційна сфера. Адже багато новоприбулих не знають, як шукати роботу, які права і обов’язки вони  мають у новій країні, багато перекладацької роботи при оформленні документів. Свого часу нам допомагали волонтери, тепер ми вже можемо самі допомагати нашим людям. Організація пізнавальних заходів, акцій, зібрань – важлива ділянка майбутньої роботи. Світ повинен знати правду про війну і знати, що нам потрібна допомога. Ми будемо нагадувати, щоб ніхто не сказав, що стомився від війни. Бо ми не маємо права втомлюватися і мусимо стояти аж до нашої перемоги.

– Я приємно вражена, що тут можна послухати новини українською мовою, що українське радіо популярне, що українці мають трибуну, з якої можуть ділитися  радощами, знахідками і проблемами та відчаєм, розповідати  і чути новини з перших вуст. Що найбільше цікавить чеських журналістів, що вони запитують у вас, у представників української громади, коли запрошують на етери, чим цікавляться чехи, з якими ви спілкуєтеся?

– Найсвіжіше інтерв’ю ми давали уже, як представники української організації «Українська Рада Край Височина ЧР». Ми розповідали про мету об’єднання і про свою роботу, своє бачення  цієї української ніші. Місцеві медійники в основному приходять до нас на заходи, розпитують, що ми хочемо цими акціями показати, донести людям. У нас були заходи до другої річниці повномасштабного вторгнення росії на наші землі, то ми розповідали про історію стосунків з росією, про потреби наших захисників, про злочини нападників, про необхідність засудження їх міжнародним трибуналом. Ми готували білих паперових Янголів, які символізували загиблих дітей. Журналістів вразила  ця символіка. Ми їм розшифровуємо свої плакати, з якими йдемо на зібрання,розповідаємо про традиції святкування Різдва, Великодня, про наші національні костюми, про книжки , які надходять  у бібліотеку Українського дому. Чехи з нами завжди в одному просторі,  які б заходи ми не проводили. Вони доброзичливо завжди цікавляться які новини в наших містах, знають, з чиєї сім’ї  хто де воює,  як люди там виживають, як ми живемо, може що потрібно чи принести, чи купити. Я не знаю, як в інших містах, але ці люди, з якими ми працюємо в Їглаві, дуже позитивні, відкриті, жертовні і співчутливі. Вони завжди до нас приходять: на виробництво свічок, на зустріч з українською письменницею, на концерт української пісні, на літературні вечори творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки та інші. Вони, може і не все розуміють, але кажуть, що відчувають хорошу позитивну ауру наших заходів. Вони не йдуть на конкретну подію, вони з нами на знак підтримки, вони хочуть показати, що вони з нами  і, щоб ми почували себе, як вдома. Скажімо, запрошують на дачу. Просто кажуть, збирайтеся на таку годину, я вас відвезу до себе на дачу: подивитеся, відпочинете, поспіваємо українських пісень.

На цьогорічний день Незалежності України ми робили День подяки Чеській республіці. Але фактично, ми на кожному заході дякуємо чехам за підтримку: окремим людям, організаціям, які з нами співпрацюють. Ми завжди надаємо їм слово на наших зібраннях. Для мене найприємніше, коли ми їм дякуємо, а вони беруть слово, щоб подякувати нам. Ти дякуєш за одну якусь річ, а тобі дякують за десять речей із цього розряду. Це дуже чуттєвий момент. Мене часто просять перекладати з чеської,  то мені інколи навіть важко говорити, клубок у горлі застряє і очі зволожуються. Адже вони дякують за те, що українці тут роблять, що вони можуть долучитися до справи захисту нашої батьківщини, що їхнє місто ожило, наповнилося гарними людьми. Ми завжди висловлюємо сердечну вдячність усім, хто продовжує підтримувати Україну своєю щедрістю та солідарністю. Присутність цих людей на заходах не тільки підтримує високу оцінку  наших зусиль, але й надсилає  потужне послання єдності та безпосередньо сприяє наданню допомоги Україні.

 – Могли б виділити, що  мотивує до волонтерської роботи?

– Мене, як і всіх, мотивують до роботи ті безчинства, те звірство, з яким на нас накинулися окупанти. Тут  і мотивувати нічого не треба, бо це місія сьогодення. Кожен свідомий громадянин України, особливо , перебуваючи за кордоном, маючи тут спокійніше життя і більше можливостей , мусить допомагати в різних напрямках, як  в зборі коштів на необхідне для ЗСУ, так і просвітницькій роботі. Бо послухаєш  московитів, як вони себе виставляють  світові жертвою війни, як їхнє життя отруює існування незалежної України, то розумієш, що тут не початий край роботи. Ми з такою тисячолітньою історією, з передовою трипільською цивілізацією  мусимо розповідати, що ми були і є, ще до з’яви цього загарбницького плем’я.  Волонтерство – це наше покликання, можливість долучитися до руху опору проти загарбників нашої рідної землі. Допомагати іншим – це не тільки важливо для тих, кому допомагаєш, а й для того , хто допомагає, з’являється почуття виконаного обов’язку. Ти від цього ніби сам духовно багатшим стаєш.

– Як вас особисто змінили роки війни? Ви така молода, а скільки  перебачили, пережили…

– Я навіть не знаю що змінила війна, а що прийшло з дорослішанням. Суттєвим  володілом  стало 24 лютого.  Я стала дуже відповідальною, і то так різко, що мені здається,  я не на  два роки тут  стала старшою, а на 20. Бо все робиш на рівні з дорослими людьми, тому вже й вікової різниці не відчуваєш з ними. У нас було кілька зустрічей з місцевим керівництвом, мером міста та губернатором краю. Я аж не вірила сама собі, що беру участь у таких нарадах, що я  причетна до вирішення питань організації товариства, реєстрації, створення поточних і перспективних планів роботи, де потрібна допомога місцевої влади.

Я зрозуміла за цей час, що великих планів не варто будувати і не плекати очікування від результатів, бо не все так , як ти хочеш, може бути навпаки, а розчарування не помічник у таких ситуаціях.

– Що для вас і ваших колег з волонтерського цеху є найбільшою  відзнакою, нагородою?

– Коли я займаюся волонтерством, я роблю це від щирого серця, не очікуючи матеріальної вигоди чи вдячності. Моя участь у такій потрібній зараз справі і є власною нагородою. Однак, коли хтось висловлює вдячність за мою роботу, це приємно, розумієш, твої зусилля помічені, тоді хочеться ще більше зробити, з більшим ентузіазмом. Найбільшою нагородою є усмішки тих людей, яким ми передали допомогу і успішне відбиття ворожих атак. Тут  ти розумієш, що доклавши свої зусилля, організувавши захід, зібравши кошти у спілці з великою кількістю однодумців, можеш  допомогти комусь пережити сьогоднішній день, вистояти. Захисники нам  дякують, що ми зберігаємо їм життя. А ми дякуємо, що вони бережуть нашу землю. Я б додала цю подяку і до мотивації. Адже ми все робимо з однією метою – допомагати українцям, військовим, жінкам з дітьми, людям з особливими потребами. Відрадно, що люди  приходять і дякують, що ми це організували, бо вони читають новини і не знають куди себе подіти від хвилювання. Ти розумієш, що не маєш права опустити руки, зайнятися тільки своїми справами, коли твої земляки там у вогні. Я ще в житті не одержувала скільки  подяк і не дякувала стільком  людям, як за ці роки великої війни.

– І ще одна нота із з’єднання слів, похідних від «Україна». Ви сказали, що ви проста українська волонтерка. Яким змістом ви  наповнюєте  це словосполучення?

– Для мене це стало способом життя. Я без цього вже себе не уявляю. Це так, як є здорове харчування, без якого ти жити не можеш, таким  є волонтерство. Український волонтер – це назва місії, це покликання, яке відгукнулося в душі. Це символ безмежної сили духу нашого народу. У нас же ні в кого не було досвіду, ми не знали як це робити, ми вчилися на ходу. Все це робилося і робиться на ентузіазмі. Це мене найбільше вражає в українцях, адже загін волонтерів у світі й Україні охоплює мільйони людей доброї волі. Це саме вони проти того зла, яке вирує на нашій землі, збирають крупиці сили, об’єднуються і повертають  ситуацію на добро, додають йому снаги  стати  на ноги і бути потужним струменем  духовного протистояння проти того зла. І в цьому є і наша величезна віра в перемогу добра над злом. Це ж феномен сьогоднішньої історії, яку всі ми пишемо: читаючи  новини,  замість того, щоб злитися на це все,плакати від болю і  безкарності  ворога, ми не опускаємо руки і знаходимо їм застосування, щоб протистояти. Український волонтер – це для мене готовність боротися. Що б не трапилося, ти не маєш права зупинитися.  Для мене навіть є правило- зациклюєшся не на тому, що поганого тобі зробили, а зосереджуєшся на тому, що доброго можеш зробити ти. У цьому незламність нашого національного духу, а з ним маємо необмежену владу, яку ворогові не здолати.

 Людмила ОСТРОВСЬКА

Їглава, Чехія