“Гени передаються від сьомого покоління”, – психолог Наталія Гаєвська

0
1260

– Генетика – це не лише про фізичний стан і здоров’я, але й про психіку. Так, генетично нам передається колір очей, статура. Але ми не враховуємо того, що успадковуємо також темперамент, уподобання і звички батьків. У кожного з нас були моменти, коли ми ловили себе на думці, що хтось з наших друзів є точною копією свого родича. Якщо є така закономірність, то передалися не лише біологічні дані, а й схильність до певного алгоритму реагування на ту чи іншу ситуацію, – розповідає психотерапевт Наталія Гаєвська. Колишня тернополянка, яка тепер живе і працює в Канаді.

 – Оця схильність передається суто на генетичному рівні і контакт не обов’язковий?

– Родичі можуть взагалі між собою не контактувати і навіть не зустрічатися ніколи. Основні психологічні властивості передаються спадково саме через покоління. Тобто не настільки від батьків до дитини, наскільки від попереднього покоління – бабусь і дідусів. Тоді певні наші гени вже успадкують внуки. Це не означає, що нам не передаються якісь гени батьків. Звичайно, що передаються. Але вираженішими є гени саме бабусь і дідусів. У своїй практиці дуже часто помічаю одну закономірність, коли народжується перша дитина в сім’ї і першою дитиною є хлопчик, то основні психологічні риси він буде успадковувати від батька своєї мами, тобто від дідуся по материнській лінії. Якщо першою народжується дівчинка, то вона успадковує гени своєї бабусі по татовій лінії. Якщо народжується друга дитина, то це як зв’язок між поколіннями. Вона теж буде успадковувати гени від бабусь і дідусів, але дещо слабше. Це вже 50 на 50, що вона успадкувала від батьків і від старшого покоління. Друга дитина психологічно вже є ближчою до батьків. Народжується третя, четверта, п’ята дитина – у них ще слабший зв’язок між старшим поколінням. Звичайно, це не факт. Часом є навпаки, що ті діти, які є молодшими, більш лояльні до свого роду. Але у своїй практиці я зустрічала, що старша дитина – це переважно або материнський рід, або батьківський. Вони дуже гарно тримаються зв’язку генетично. Якщо будуються антисценарії, тоді вже є нюанси. Мала одну терапію з дівчинкою, батьки якої розлучилися. Як наслідок, вона свідомо відмовилася від батька. У терапії ж виявилося, що підсвідомо вона таки тягнеться до нього, але забороняє собі, мовби так зрадить маму. І від того в дівчинки є сильний внутрішній конфлікт – я не можу собі дозволити те, що для мене є необхідним. Хоч мама, навпаки, рада б була їхньому спілкуванню. Але оця внутрішня заборона в дитини є.

– А передаються психологічні властивості від прабабусь чи прадідусів і далі?

– Звичайно, що слабше, але ці гени все-таки передаються. У джерелах я знайшла, що гени передаються від сьомого покоління. Правда, у своїй практиці жодного разу не зустрічала, щоб від сьомого покоління. А от від п’ятого коліна – було. Часто у моїй практиці саме такі випадки зустрічалося, коли якісь певні моменти передавалися через п’яте покоління. Є така річ, як колективна пам’ять, колективний дискурс, в якому живемо, у якому ми всі перебуваємо. Власне, колись я готувала доповідь для наукового товариства імені Тараса Шевченка в Торонто. Тема – національна ідентичність українців та як саме на національну ідентичність українців впливали історичні травми. І от є така річ, як колективна пам’ять. Є особистість, а також є середовище, в якому ми живемо. Уявіть собі це як рід, маю на увазі не просто як суспільство, а як один рід. І є людина – як частинка цього роду. А ці всі люди жили в складному 20 столітті. Вони потрапили під каток історії – голодомор і війни. Коли все відбувалося з тими людьми, це, як правило, третє або четверте покоління. Давайте візьмемо, для прикладу, голодомор. Ця історична травма не була пережитою через мовчання. І виходить так, що люди, які взагалі були невинними, вони ще й ніби і були винними у своїй смерті. На той час штучно створили такі умови, що не можна було реагувати на ці втрати, не можна було навіть оплакати і поховати родичів, які померли від голоду. І через десятиліття не можна було навіть просто поговорити про це. Моя бабуся по маминій лінії – зі Східної України і їх зачепив голодомор. Її сестра померла від голоду. Але ця тема у нашому домі була табу. Трагічна історія, про яку ні в якому разі не можна було говорити. Ця непережита травма передається, ніби делегується, наступним поколінням. І вони вже мають пережити, оплакати і певним чином закрити цю травму. Я працюю з нащадками тих людей, які вижили після голодомору. Досить часто в них життя складається нелегко. Звісно, що не у всіх. Переважно у них є проблеми із народженням дітей. Або ці дітки народжуються хворими, або взагалі в сім’ях дуже довго не народжуються діти. Не у всіх, але досить часто таке є. Також проблема в тому, що ці люди стараються про це все не говорити, але якщо вже починають озвучувати, то з великим болем. Відповідно, це впливає на самі риси характеру. Можна сказати, що це передається генетично, але і не зовсім генетично. Це передається вже як наслідок тих травм, які пережили ці люди. Тобто нащадки цих людей, як правило, будуть мати психологію жертви. Вони будуть вважати, що навіть насильство щодо них, це нормально. Досить часто бояться приймати власні рішення, бояться у чомусь проявити ініціативу. Якщо порівняти нащадків тих, хто не пережив голодомору, із Західної України, то вони набагато активніші. Вже на цьому видно, як спрацювала ця історична травма. Видно, як генетично передалося те, що раніше відчували предки цих людей.

– Знаю один випадок. Чоловік – мільйонер, а його дружина постійно робила запаси, закрутки. Хоча особливої потреби в цьому не було. До слова, її сім’я пережила голодомор.

– Це залишилося в генетичні пам’яті тієї жінки. Від її старшого покоління їй передалося, що для того, щоб вижити, потрібно накопичувати. У нас є свідома частина і підсвідома. На свідомій частині я більш ніж впевнена, що ця жінка розуміє, що це не потрібно робити. Але підсвідоме, ті частинки проектів, які в ній залишилися, кажуть, що ні, всяке може статися, все це можна втратити в будь-який момент і краще накопичувати і накопичувати. Правда, комусь передається, а комусь не передається. Це цікавий підсвідомий момент – що мені є ближчим, з ким зі своїх предків я є насправді ближчим. Ми не є квіткою, яку вирвали і десь поставили у якусь вазу. Ні. Кожен з нас має своє коріннячко і кожен з тим корінням пов’язаний. І те, як ми себе ідентифікуємо, дуже залежить від того, що нам передалося від наших попередніх поколінь. Досить часто наша зовнішність не настільки визначальна, як те психічне, що нам передається від наших предків. Тут проявляється лояльність до нашого роду.

– Ви сказали про спільні риси нащадків тих, хто пережив голодомор. А чи є якась спільна характеристика людей, предків яких депортували? Лемки, наприклад. Які наслідки для наступних поколінь, коли люди мали все і їх витурили в нікуди і з нічим? Це якось впливає, хоча і не ми це пережили?

– Цей приклад дуже цікавий і важливий. Тут є жертва – люди, яких вивозили, виганяли. А також є агресор – виконавець. І нащадки цих людей начебто розділені. Хтось підсвідомо ідентифікує себе із жертвами і досить часто має жертовну поведінку. Це ті люди, які бояться, що все це може відбутися з ними також. Вони будуть або накопичувати, або намагатимуться виїхати з країни. Підсвідомо – щоб з ними це все не повторилося, щоб випередити події і покинути дім з власної волі, а не з примусу. Це діти або внуки чи правнуки, які намагаються якось певним чином вирішити проблему своїх предків. Однозначно, що не свою проблему. Тобто вони асоціюють себе з тими, хто постраждав. А є ті, хто ідентифікує себе з агресорами.

– Навіть так?

– Так, це ідентифікація з агресором. Такі люди поводяться по-іншому: оправдовують неправомірні дії, несправедливі. У такий спосіб вони підсвідомо захищають себе та свій рід. Я зараз говорю про те, що відбувалося з тими попередніми поколіннями. А як тоді можна було вижити? Або ти накопичуєш і втікаєш, щоб вижити або намагаєшся певним чином знайти підхід до агресор і пристаєш на його бік. Скільки людей під час Другої світової війни записувалися у ті ж поліцаї? І сказати, що вони погано поводилися зі своїми односельцями – це нічого не сказати. Отака вона – ідентифікація з агресором. Мовляв, я ідентифікуюся з тими людьми, хто зараз є сильнішим, і маю всі шанси самому вижити та щоб вижила моя сім’я. Депортації, геноцид, війни – це великі історичні травми. Але чи вони дійсно наші предки змогли в достатній мірі пожаліти себе, чи змогли перевести це на символьний рівень? От зараз що відбувається? У нашій країні відбувається ця травма на символьному рівні. Адже ми можемо відкрито говорити про втрати, злочини, писати статті, твори, будувати пам’ятники. Бо нашу травму ми маємо перевести на символьний рівень і закрити, пережити. Ми пам’ятаємо про це, ми вже це переживаємо чи пережили. Все. Ну так, це все вже було і яке це все має значення для теперішніх поколінь і майбутнього? Має значення. Я працюю з багатьма емігрантами по всьому світу. Технічні можливості це дозволяють. Коли простежую їхню історію, в багатьох з них є факти непережитих історичних травм, які були в їхніх предків. Як варіант, люди намагаються втекти зі своєї країни. Особливо ті, чиї предки пережили депортацію. Коли люди починають цим цікавити, то краще себе пізнають. Дехто каже: «А ви знаєте, моя доля дуже подібна на долю моєї прабабці». Я тоді питаю, як ви думаєте, що в історії вашої прабабці було такого, що її доля склалася саме так? І виходить, ніби ця доля передається. Але передається не настільки доля, як сценарії, плюс якісь непережиті травми попередніх поколінь.

Схильність до насильства або депресії передається генетично

У давнину, коли молоді люди одружувалися, старше покоління придивлялося, який рід. Це було важливо?

Мені трошечки прикро, що ми відійшли від цієї традиції. Можливо, це трошечки буде звучати не толерантно, але це можна прирівняти до сівби зерен. Коли ці зерна є здоровими, сильними, то вони і дадуть хороший урожай. Якщо зерна хворі, то що з них виросте? Так само і тут. Навіть більше, євреї по сьогодні намагаються триматися одне одного. Добрих 80 відсотків вони одружуються одне з одним для того, щоб зберегти свою ідентичність, зберегти ті цінності і навіть якусь частинку себе. Зрештою, зберегти свій етнос. А ми починаємо трішечки розпорошуватися. Висловлю не зовсім популярну думку – я проти міжнаціональних шлюбів. Чому? Звичайно, від глобалізації ми нікуди не дінемося. Але тим не менше, ви ніколи не знаєте, що візьмете з того роду. Ви ніколи не впевнені, що не доберете ще якісь інші проблеми, не тільки свої родові. Тому такі речі потрібно враховувати. Бо, по-перше, отакі от сценарії, про які я говорила, вони впливають. А по-друге, якщо десь в роду, не дай Бог, були насильники, вбивці чи ще щось, однозначно, у дітей буде схильність до цього. Не обов’язково, що воно буде повторюватися, але є схильність. Хтось із відомих вчених вивчав кілька поколінь, як передається схильність до насильства. Коли він почав аналізувати свій власний рід, то з’ясувалося, що в нього в п’яти поколіннях були люди, які були схильні до насильства і навіть було кілька вбивць. Зрозумів, що ці всі гени є в ньому. Він зробив висновок, що ті гени, які є в нас, це не обов’язково, що повинно отак раз – і вистрілити. Вони є, а вистрілять лише в тому випадку, якщо є необхідне середовище. А якщо ви у зовсім іншому середовищі, яке підтримує якусь вашу іншу частинку, то воно насправді глушить ту насильницьку частину. Тоді людина може з цим впоратися. Тобто це не є вироком, але такі речі про себе необхідно знати. Потрібно знати про свої схильності. Не лише якісь схильності до якихось захворювань, а те, про що нам нелегко говорити.

Якщо в когось в роду були люди, які мали депресію або якісь інші психічні захворювання, схильність до цього передається генетично. Не сама хвороба передається, а схильність до неї. Особливо, якщо це було через покоління. Тобто якщо у бабусі чи дідуся була депресія, то дуже велика ймовірність того, що ця ж депресія буде і в нащадків. Так само якщо в батьків є схильність до депресії – це ще плюсується. Відповідно депресивне мислення – це трохи інше мислення, ніж звичайне мислення. Саме такі люди схильні до скоєння самогубств і такі речі також необхідно знати. Коли до мене приходять на консультацію, я завжди питаюся, чи були в роду люди схильні до депресії або психічно хворі чи схильні до якихось інших проявів психічного нездоров’я. Переважно про це ніхто не говорить. Це вже випливає пізніше, в ході роботи. Але це завжди впливає на те, як ми будемо реагувати на світ, як ми сприймаємо навколишнє середовище.

Генетично передаються не настільки біологічні речі. Генетично передається сприйняття  навколишнього середовища. Оце все накладається одне на одне і ми маємо ту суміш, з чим йдемо по життю.

Схильності, які нам передалися, можна контролювати

– Генетику не перепишеш. Та чи можемо якось впливати на те, що насправді дуже впливає на нас? Як самі може корегувати чи це нереально?

– Можна. Коли починаємо вивчати свій рід, тоді краще розуміємо себе і до чого схильні. Те, що в нас є, воно нікуди не дінеться. Але одна справа, що я це знаю і можу якимось чином це контролювати. Зовсім інша справа, коли я не розумію свої пориви і того, що зі мною відбувається. Як приклад генетик, який вивчав кілька поколінь, як передається схильність до насильства. Просто можна це якимось чином використовувати. І він це використовував. Вивчав на своєму прикладі, на тому, як це відбувалося в його роду, як це все передавалося. І дуже добре контролював це в собі. Тобто такі речі є доступними кожному. Веду до того, що чим краще ми себе знаємо, чим краще себе розуміємо, чим краще розуміємо свій рід і те, що нам передалося, тим краще можемо давати собі з тим раду. Можемо і якісь певні свої властивості використовувати. Наприклад, є дуже чутливі люди. Чутливість переважно також передається по роду. Це можна використати для того, щоб займатися творчістю. Це частина самопізнання і людина тоді розуміє – одне можна так застосувати, друге можна по-іншому, а оте третє – добре контролювати. Наприклад, люди, які схильні до невмотивованої агресії. Це переважно також передається генетично. Коли людина знає, що є якісь певні ситуації, де вона, наприклад, може вибухнути, то або починає цих ситуацій уникати, або працює над тим гнівом, виробляє наступні поведінкові фільтри, де зможе зовсім по-іншому реагувати.

Дати важливих подій в роду повторюються

– А за чим ще варто поспостерігати у собі і чим поцікавитися в родичів?

– Це дуже цікаво і зближує всіх. Починати варто з того, щоб збудувати дерево свого роду. І підійти до цього дуже творчо. Можна це дерево якось цікаво намалювати, прикрасити його. Обов’язково відмітити на цьому дереві себе. Корінчики дуже гарно промалювати – хто є моїм корінням, хто дідусі і бабусі. І не просто розпитувати, яке саме життя ці люди прожили, а розпитувати найголовніше – якими вони були за характером. Тобто, яке вони життя прожили, це також дуже важливим, але більше дізнатися про їхні характери. Чи вони любили, наприклад, співати, чи любили подорожувати? Ким вони були? Передається саме та риса, що найбільше запам’яталася. Наприклад, якщо ваша мама скаже, що її бабуся, а ваша прабабуся дуже любила співати, то обов’язково це комусь передасться. Також дуже важливий момент – нікого не випускати з виду. Якщо в роду були залежні від алкоголю, або ті, які під час Другої світової війни перейшли на бік ворога. Їх ні в якому разі не можна відкидати. Їх також потрібно включати в сімейну систему і досліджувати – а чому саме так вони чинили. Чому вийшло так, що вони зайняли діаметрально-протилежну позицію. А чи не присутнє це і в мені? Я багато працюю з подружніми зрадами. Коли ми досліджуємо рід, то часто виходить, що схильність до зради була не обов’язково в батьків, а й в дідусів і бабусь інших поколінь. І це в людини буде як лояльність до цього. Коли така ситуація є в родовій картині, то людина також або ідентифікується з тими, хто схильний до цього, для неї це повністю нормальні речі, або навпаки – стає жорстким поборником моралі. Найгірше в цій ситуації те, що вони намагаються не просто вберегти сім’ю. Це вже стає такою ідеєю-фікс. У мене було два випадки, коли люди дуже нещасливі в шлюбах, але розірвати їх не могли. Не могли подати на розлучення, бо це ніби зрада їх цінностей. Мовляв, як же я розлучуся, якщо це було в моїй сім’ї і я знаю, як це. Простежується й таке, що доленосні події стаються приблизно в один і той же час протягом багатьох поколінь. Повторюються дати. Приклад з власної практики. В однієї жінки щороку в серпні ставалося жахливе: хтось помирав, або зраджував її. І з роками вона вже боялася того місяця. І коли ми почали розглядати її родову систему, то з’ясувалося, що її прабабуся була хвора і померла під кінець серпня, але цілий місяць вона дуже мучилася. Це передавалося з покоління в покоління – наскільки вона важко відходила в інший світ. І вийшло так, що у серпні її правнучка також ніби мучилася. Чесно скажу, я не знаю, як цей механізм працює, але воно присутнє. У кожного в житті є певні закономірності і певний зв’язок з такими числами. Тому якщо людина хоче щось знати про себе, нехай також записує дати народження, дати смерті і дати, коли відбувалися якісь важливі події в житті людини – одруження, переїзд в іншу країну, розлучення. І ви побачите дивну закономірність. Коли так взяти на кілька поколінь, я гарантію даю, що якщо не 100 відсотків, але певна частина буде повторюватися.

– А що це знання дасть? Як практично можна застосувати?

– Можна щось передбачати. Так, як у випадку цієї жінки. Вона вже знала, що в серпні треба бути дуже обережною. Треба знати, що такі от речі можуть ставатися. Це необов’язково чекати. Просто бути обережним. Вона потрапила в серйозне ДТП раз, потім вдруге. І це також ставалося в серпні. Таке потрібно знати і просто бути обачним. Це дасть ціліснішу картинку в тому, що нас зв’язує. Як зв’язок одного покоління з іншим поколінням.

Нікого не можна викидати з родової системи

– Кажете, не можна когось випускати, когось заперечувати. Мабуть в кожній родині такі люди були. Чому їх не можна викидати з родової системи?

– Тому що кожен з нас для своєї сімейної системи є цінний. Знаєте, дуже часто буває так, що ми беремо на себе відповідальність – судити. Пригадую історію матері, син якої жінки був хворий акоголізмом. Його мама у відчаї сказала: «Знаєте, я думала, що також почну пити. Ну край. І для себе не бачу виходу, і для нього не бачу виходу з цього всього. І я попробувала. Ви собі не уявляєте, наскільки мені було погано на наступний день. Син до мене підходить і каже: «Мамо, а що ти думала, що то так легко? Ти думаєш, мені легко?»». І насправді для них це було переломним моментом. Тому що до того часу вона думала, що йому це в кайф, от він собі напився, очі залив – і все. І потім їм вдалося вийти з цього стану. Тому що коли сім’я залежна, там є і співзалежний. Тобто та людина, яка насправді своєю поведінкою підтримує цю шкідливу звичку іншої людини. Я повернулася до цього прикладу, тому що ця жінка почала дивитися на сина з іншої сторони. А саме: чому ти настільки гробиш себе своїми руками, що всередині тебе відбувається, що ти насправді в собі всередині намагаєшся приглушити, що от такі речі з собою робиш? Вона почала дивитися на нього вже саме з цього боку. У неї з’явилося до нього співчуття. І головне – розуміння, що відбувається в його житті. А вийшло, що коли вона розлучалася зі своїм чоловіком, син пережив це дуже складно. Йому це зафіксувалося. Потім були ще якісь травматичні ситуації. Вони нагромадилися і людина знайшла для себе такий вихід. Це один із найгірших виходів, але це вихід. Це спосіб якимось чином функціонувати в цьому світі, хоча б якось трошечки полегшити свій біль. От, власне, чому нікого не можна викидати з цієї системи. З однієї простої причини – ми не знаємо, що ця людина переживала і що з цією людиною було. І ми не можемо судити, що є добре, а що погане. Що є чорним, а що є білим. Є Господь Бог – це його парафія. Ми не можемо брати це на себе. Навіть виходячи з точки зору Берта Хеллінгера, який говорив, що ніколи не можна нікого викидати із сімейної системи, тому що той, хто народжується потім через покоління і навіть в тому ж поколінні, буде повторювати долю цієї людини. І я це неодноразово бачила у своїй практиці. От що найбільш і цікаве, і трагічне одночасно.

– Як за собою поспостерігати стосовно спадковості? І що слід зрозуміти в собі?

– Приймати те, що не все в мені є таке дуже добре. Не завжди я можу бути “білим і пухнастим”. Часом може і тіньова сторона проступити. Нічого страшного в цьому немає. І коли з’являється оце прийняття себе таким, яким я є, тоді з’являється і прийняття інших також такими, якими вони є. Також дуже важливо простежувати, які риси характеру передаються з покоління в покоління. Простежити, що саме в мені відображається. Наприклад, від дідуся в мене гострий розум, від бабусі – ще щось. І таким чином, коли я бачу, що саме в себе інтегрував з тих всіх поколінь, я починаю дуже чітко розуміти, що можу з того всього зробити, що можу додати в свій рід. Що я можу вирішити навіть для свого роду. Не просто, що для них це роблю. Ні, нічого подібного. Я є отим продовження, певною частинкою в цьому ланцюзі.

– Часто можна чути серед людей, які кажуть, ніби гріхи падають на інші покоління до сьомого коліна. Щось в цьому є?

– Тут треба починати з того, що таке є розуміння гріха. Тому що є релігійне поняття гріха. І є те, про що ми зараз говоримо – схильності, які передаються. Наведу приклад однієї терапевтичної історії. Приклад жінки, в якої ніяк не складалося особисте життя. Постійно відбувалися якісь проблеми, негаразди. І коли ми почали розбирати її особисту історію, то в неї не було в дитинстві якихось травм, щоби це могло настільки сильно вплинути. Маю на увазі розлучення батьків чи ще якісь речі, які могли би вплинути на це. Ніби все нормально – ну все, як у всіх. А от постійно щось не те. І коли ми вже почали дивитися її родову історію, то з’ясувалося, що в її роду дещо сталося. Це було п’яте коліно. З’ясувалося, що її прапрабабуся була дуже багатого роду. У неї закохався хлопець, який був нерівня їй. Вона йому відмовила, а він дуже взяв це до голови. Закінчив життя самогубством. Його родина дуже складно це переживала. Думаю, вони настільки болісно це переживали, що просто звинуватили її в тому. І так вийшло, що це був ніби її гріх. Але чи це дійсно був її гріх? Якщо той хлопець їй насправді не подобався, то це трохи інакше. Можливо, вона йому якось грубо відповіла. Всяке могло бути. Але така історія була в їх роду. Можливо в дійсності та прапрабабуся і відчувала себе винною. Але головне – це тиск суспільства. Людям потрібно було знайти цапа відбувайла. Відповідно в подальшому долі жінок в цьому роду складалися погано. Постійно відбувалося так, що ця ж історія програвалася з протилежним знаком. Тобто їм попадалися ті чоловіки, які або принижували, покидали, зраджували. Що насправді відбулося, якщо подивитися з психологічної точки зору? Сильне відчуття провини цієї жінки не зникло, а передалося її дітям. Вони росли в цьому всьому, бачили, як мати переживала це. Автоматично вони індукувалися її переживаннями, її сценарієм. Діти також почувалися ніби винними. Але це на підсвідомому рівні. І відповідно, якщо я почуваюся винним, то провина завжди знайде свого ката, того, хто буде мене карати і тим самим ніби врівноважить це все. Насправді все дуже переплетено. Нам здається, що я окремо, мій чоловік окремо, ще там хтось окремо. Нічого подібного. Ми настільки зв’язані, що складно це передати.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ