Відомий журналіст у Тернопільському обласному архіві дослідив села, яких вже нема на карті

«Малу батьківщину має кожний. З історії окремого села, міста, хутора складається історія всієї держави. Краєзнавчі дослідження рідного краю, знаходження маловідомих і забутих актів –копітка робота. Особливо це стосується населених пунктів, про які мало згадок в історичних джерелах і які давно зникли. Але вона необхідна, щоб ми були гідні майбутнього». Степан Лепех.

Побачила світ книжка  історичних есеїв Степана Лепеха «Села, яких вже немає на карті». Це п’ятнадцята книжка серед  поетичних і прозових  його творів, та п’яте  фундаментальне краєзнавче  історико-публіцистичне дослідження.

Дякую однокурснику, що я була серед перших читачів цієї роботи. У світ  її пустило Чернівецьке видавництво «Букрек», яким завідує наша однокурсниця Дара Туз-Максимець. То ж я з великою приємністю прочитала  про села, в яких  кількома поколіннями мешкала  родина Лепехів, з ким поруч зростав Степан, у яких школах навчався.

Дослідження автора сягає 16 століття. Чим для нас це видання цінне? Тим, що йдеться про зниклі села, які до 1939 року  належали до Тернопільського воєводства. Тим, що доля сіл типова для України і уроки спільні. Доля колишніх зниклих доганяє  і села у 21 столітті. Це природний процес для старіючої нації, світової тенденції зменшення сільського населення і  політичної волі  керівництва, яке  не  має державних  програм  для підтримки переселенців у сільську місцевість, не знизило податкові навантаження, які  давлять на бажаючих організувати робочі місця чи розвинути промисли у віддалених від центрів місцях і, зрештою, не дбає про омолодження  своїх міст і сіл.

Книжка Степана Лепеха не просто  дає  статистичні дані, які автор  кілька років досліджував у Тернопільському обласному архіві, а створює історичне тло  періодів піднесення і занепаду селянських  поселень і аналізує причини згасання  сіл і разом з читачем шукає  можливості  зберегти в пам’яті славне історичне минуле героїчного, незламного, працьовитого народу, наших дідів-прадідів.

За багатовікову  історію зникло десятки тисяч населених пунктів. Одних переселили, бо треба було робити водосховища, полігони, межі інших розорали і приєднали до більших, решта – люди вибралися до  перспективніших населених пунктів. Відбиток залишило і безробіття, яке гнало із села в місто та за кордон. Особливо жорстоким у цьому аспекті  було комуно-радянське владарювання в 1930-1960-ті  роки, коли внаслідок голодоморів, воєнних дій, колективізації, примусових  виселень цілі території ставали безлюдними. І якщо  про них не згадають краєзнавці,  вихідці з цих сіл, історики, то вони  стануть зниклими без вісти. Бо доки пам’ять поколінь жива, поки вони є живлющим джерелом сьогодення. Правду ж кажуть, що хто не знає минулого, той не вартий майбутнього.

Автору вдалося відновити у друкованому  слові списки  мешканців, платників податків, учасників  церковних актів, прослідкувати гілки генетичного дерева родин у колишніх селах Тернопільського воєводства, землі яких тепер є на територіях  Кам’янко-Бузького, Радехівського районів Львівської області. Разом із назвами сіл, яких уже давно нема на карті, – Бербеки, Будки, Мирів, Язениця  ожив цілий всесвіт  людей, які працювали тут на землі, тішилися сонцю, кохали, народжували дітей і мріяли про краще для них життя. Видання охоплює цілісну історію цих зниклих населених пунктів. Автор переконаний, що  кожне наше село, не кажучи вже про місто чи селище, з його історією, заняттям населення, побутом, народною культурою заслуговує без перебільшення, на монографію.

Степан Лепех  повернув  із забуття з позиції правди  узагальнені відомості , героїзував  минуле (Національно-визвольна революція українського народу 1648-1676 рр., діяльність УСС, УГА, ЗУНР, ОУН й УПА та ін.) рідного краю. Видання проілюстроване картами, світлинами, копіями документів тощо.

Показовим є село Язениця, яке зародилося ще у 16 столітті на правобережній  притоці Бугу – Язеницькому потоці. У 1620 році тут монахи  заклали  монастир . Це було винятково українське поселення. Це засвідчує аналіз прізвищ  мешканців, які дослідник знайшов у документах 1731 року: Смага, Шкробот, Фік. Потім було дві Язениці: польська і українська, які не ворогували і разом розвивалися. Якщо 1770 року там мешкало 20 людей, то станом на 1880 рік їх уже було понад тисячу. Тут не тільки розкорчовували ліси, щоб збільшити орні  землі,  а й осушували місцеві мокровини. В першому  десятилітті 20 століття була прокладена  залізнична колія Львів-Стоянів з полустанком у селі, а в недалекому майбутньому – станцією. У 1930 році тут була мурована школа  і діяла читальня, з’явився український кооператив «Єдність», рільниче товариство, відділ зв’язку стрільців, що дбав  за військову підготовку молоді, добровільні протипожежні організації, український протипожежно-гімнастичний відділ товариства «Сокіл».

На кінець польського панування у Язениці мешкало  понад 1700 осіб. Потім був прихід на ці землі «перших» совітів, розкуркулювання, спроби колективізації. Після Другої світової війни тут залишилося  616 осіб. А коли  большевики взялися за «українських буржуазних націоналістів» і влада запропонувала виселити  людей з окремих сіл Львівської області    в «окремі» райони Радянського Союзу, то і тут людей поменшало. Їх звинуватили в тому, що  село  розташоване на залізничній лінії. Колишнє   її будівництво, що стало  епохальною подією,  обернулося трагедією. А  в 1947 році села Язеницю і Бербеки зліквідували загалом, а на їх місці  заснували танковий полігон, який через два роки був реформований у 13 авіаційний  полігон. Це був один з найбільших навчальних центрів на території Радянської України. Проіснував  він до 2005 року. Тепер там руїни. Є залишки  старого цвинтаря Язениць, куди ще приїжджають нащадки  колишніх мешканців. А ще у цьому запустінні  вцілів Божий храм, який береже пам’ять століть.

Як тут не згадати Яворівський полігон, для створення якого  з карти прибрали   128 сіл. Офіційно це Міжнародний центр миротворчості та безпеки Сухопутних військ України.  Чи не найбільший у Європі військовий об’єкт займає 36 тис. га землі Розточчя. Такі історії спонукають думати, аналізувати і сьогоднішню ситуацію , яка не сприяє відродженню  забутих сіл. Згадую славне повстанською звитягою село Антонівці,  що в  колишньому Бережанському районі, яке у 1952 р. ліквідувала радянська влада, а жителів (177 родин)  насильно розселила у села Михайлівського району Запорізької області, а кому пощастило більше – Шумщини і Лановеччини, офіційно відновили у квітні 1990 року.  У 2001-му тут проживали 24 особи,  тепер лишилося до десяти. Хоча наприкінці ХІХ століття в Антонівцях діяла поштова станція, гута (склоробна майстерня), а в 113 дворах проживав 1031 житель.

Так в Україні   в 90-их зникало щороку  понад 10 сіл, а останніми роками ця цифра сягає до тридцяти  і за 30 років цей сумний список включає понад 700 сіл. Час і зміни в житті не зупинити. З новими технологіями обробітку землі,  сільське населення урбанізується, шукають місця роботи і поза селом і поза Україною. Але пам’ять про зниклі і зникаючі села мусить жити.

Автор книжки «Села, яких вже немає на карті» ставить слушне запитання : «…скільки із цієї величезної кількості  зниклих населених  пунктів  мають хоча б невеличкі краєзнавчі брошурки про свою історію, мешканців?».  Він переконаний, що одиниці. Доля дала  шанс вихідцю з цих місць , згадати про населені пункти,  села, хутори, які були на карті ,  та яких нині нема.   Кожний зникаючий хутірець, село  – краплинка у річищі Держави – є віддзеркаленням її історії,  Україною в мініатюрі. Тому так трепетно автор закликає описати минувшину хай уже не тих сіл, що зникли у 19 столітті, а хоч тих, що були сто років тому.  Це можуть зробити місцеві краєзнавці,  студенти-історики, вчителі історії,  кожен небайдужий, кому   цікаво залишити  писемний слід  про свою вітцівщину. Пам’ять про предків і турбота про достойне майбутнє наших нащадків не можуть дозволити нам забути хоча б про одне  із десятків  тисяч таких поселень.

 Людмила ОСТРОВСЬКА