Земляк з Тернопільщини розповів, як став ректором престижного університету

0
12

Ректором Київського національного університету імені Тараса Шевченка став наш відомий земляк, уродженець Бучача Володимир Бугров. Професору, а віднедавна ректору провідного вишу України Володимиру Бугрову 53 роки. Майже 37 з них Володимир Анатолійович провів у стінах Альма-матер. Спочатку навчався сам. Закінчивши філософський факультет і захистивши дисертацію, навчав студентів. Пройшов шлях від асистента, доцента кафедри філософії та методології науки, до професора. Понад дванадцять років працював на посаді проректора з науково-педагогічної роботи КНУ.

Редакція в числі перших від імені земляків привітала бучаччанина з перемогою на виборах ректора.

– Володимире Анатолійовичу, вітаємо з перемогою, яка дорівнює міністерському рангу. Відрадно, що ви зійшлися у єдиному прагненні з колективом університету, бо 75 відсотків повірили у вас і вашу програму.

– Дякую за вітання і дякую всім, хто мене підтримав. Особливо своїм найріднішим – мамі, дружині,синові. У Бучачі живе моя мама, вона дуже хвилювалася, щоб усе було справедливо на виборах. Мій похід на вибори завдав їм багато прикрощів та переживань, за що я щиро прошу вибачення! Попереду велика робота, бо ця посада в першу чергу – величезна відповідальність. Хочу бачити наш Університет комфортним для всіх учасників освітнього процесу, інтегрованим у світовий науковий простір, конкурентоспроможним сучасним дослідницьким закладом. А для цього треба розширити кількісно та якісно простір наукових досліджень у різних галузях науки, посилити увагу до міждисциплінарних досліджень як основи розвитку знань, інновацій і технологій та сприяти співпраці науковців на загальнонаціональному та міжнародному рівнях.

– Як ректор ви ще приймаєте господарську частину університету.

– Це 300 з гаком об’єктів. Вони знаходяться не тільки в Києві, а ще й Київській області, на Черкащині, Житомирщині, в Закарпатті. У Каневі маємо природний заповідник. В Богуславі, Лісниках, Бородянці, Ясенях є спостережні майданчики і бази практик. В Житомирській області – геологічний полігон. В Криму були два об’єкти: Кримська астрофізична обсерваторія і база в Береговому. На жаль, вони залишилися там… Цим всім потрібно вправно та вміло розпоряджатися. Ми будемо робити це публічно, прозоро, бо це та ресурсна база, яка дозволяє освітянам, науковцям працювати. Мені імпонує, що міністерство фінансів України сповідує ідею, що освіта не витрата, а інвестиція в людський капітал.

– Три головні завдання на 2021 рік?

– Розпочати побудову цілісного цифрового середовища університету, бо сьогодні у нас є багато інформаційних систем, які між собою не узгоджені. Співпрацювати з Міністерством фінансів і Бюджетним комітетом Верховної Ради щодо планування бюджету на 2022-24 роки. Підготовка до проведення вступної кампанії 2021 року, бо від її успішності залежить добробут на найближчі три-чотири роки. Чим більше якісних студентів ми маємо, тим краще і з фінансуванням, і з якістю освіти. Це ті завдання, які є невідкладними, і над якими потрібно починати працювати.

– У вас є власна команда?

– Важливо, що я не один. Є команда, яка готова взяти на себе відповідальність за всі процеси. Переформатовуючи управлінську команду, я буду враховувати три якості. Професіоналізм – людина має знати ділянку своєї роботи. Друга якість – чесність. Саме на цю чесноту існує великий запит у суспільстві. А третя риса – порядність. І передусім це значить, що ти не боїшся бути поряд. Для мене це речі принципові.

– Майже тридцять років тому ви одержали тут диплом з відзнакою про закінчення філософського факультету… Самі обрали фах чи батьки-вчителі допомогли? Я знаю, що Бучацьку школу ви закінчили із золотою медаллю, тож вибір був великий.

– Коли мама закінчила університет і влаштувалася на роботу і одержала зарплату більшу, як була в колгоспі, стало зрозуміло, щоб чогось добитися, треба вчитися. Вибір університету я зробив сам, як і вибір цікавої галузі. Мій син Мирослав також зробив самостійний вибір.

– Ким він зараз працює?

– Він аспірант на моєму рідному філософському факультеті. Він блискуче закінчив школу. ЗНО отримав на рівні 193-197 балів. Бакалаврат закінчив з «червоним» дипломом, як і магістратуру. Потім обрав аспірантуру. У нього є хист до викладання, він знаходить хороші аналогії, ерудований, начитаний. Коли він вирішив вчитися в аспірантурі, я здивувався. Часи ж змінилися. Коли я вчився, академічна освіта була важлива для більшості моїх однокурсників. А зараз її обирають лише три відсотки студентів. Син виявився із цих трьох відсотків.

– А дружина?

– Викладач на кафедрі філософії та методології науки. Вона теж страждає, бо у неї велике навантаження. Вона не може маленьке сформувати, щоб не закидали, що це я сприяю цьому. Вона досить принципово до всього ставиться. Моя дружина родом із Слов’янська, її рідні пережили окупацію. Війна стала для мене вододілом, де свої, а де чужі.

– Що згадуєте передусім, коли вас запитують про малу батьківщину?

-Там моя колиска. Мала батьківщина сформувала мене як особистість. У мене саме звідти риса в характері, від якої найбільше страждала моя родина. Я завжди ставив високі вимоги перед собою і перед ними. Мій син за шість років навчання не пропускав заняття, тому що знав – я цього не схвалюю. Еталоном для мене завжди був батько моєї матері – дід Семен. Будучи напівсиротою, не маючи взуття, він закінчив учительський інститут. І побудував шість шкіл на Полтавщині та Хмельниччині. Він в житті не вкрав і цвяха. На початку війни відправив родину в евакуацію, пройшов всю війну, нагороджений бойовими орденами та медалями. Як тільки він закінчував школу будувати, його відправляли в інше місце, бо знали, що він все зробить чесно і добре. Ми звикли героїзувати геніїв, талантів, але мені подобається героїзм саме щоденної праці. Нам сьогодні бракує розуміння, що треба добре робити свою роботу. Коли я буваю в Бучачі, привожу туди прочитані і подаровані книжки, яких у мене багато в кабінеті, передаю в «Арт-двір». Це дуже цікавий проєкт у дворику, де колись жив нобелевський лауреат з літератури Шмуель Йосиф Агнон. Планую передавати книжки і пластовій станиці. Дітвора має читати. Для мене це важливо.

– А ось тепер з огляду на ті понад 36 років, які ви в університеті , ви можете назвати якісь тенденції змін в портреті вашого першокурсника?

– Він не кращий і не гірший, він – інший. Я зараз читаю у першого курсу на філософському факультеті – вони більш ерудовані, краще знають мову, ніж ми 36 років тому, інформаційно більше підкуті і прагматичніші, ніж ми, в більшості знають, чого хочуть. Ми трішки були іншими в свої часи, це об’єктивна ситуація. Світ не стоїть на місці, змінюються студенти, змінюються викладачі, і це потрібно ураховувати при плануванні своєї діяльності.

– Як почувають себе випускники сільських шкіл, не програють у знаннях?

– У сільських школах також є високий рівень знань. Система вступу за результатами ЗНО зрівняла абітурієнтів. Якщо якісь прогалини і є у вихідців із сіл, то вони швидко адаптуються і успішно освоюють університетську програму.

-Тільки навчаєте студентів чи й самі в них вчитеся?

– Я весь час вчуся у своїх студентів. І завжди пишаюся їхніми досягненнями. Вони ідуть вперед, досягають власних вершин. Для мене це і є мотивацією самому продовжувати працювати. Не можна спинятися – і тоді досягнеш бажаних результатів.

– Тепер до нас увірвався дистанційний процес навчання, який став поштовхом до модернізації освіти і спричинив кризовий момент. Як ви впоруєтеся з цією новою формою навчання?

– Дистанційне навчання показало, що нерідко у викладанні ми психологічно перебуваємо в парадигмі 80-90-х років минулого століття. Тоді ми сприймали студента як «посудину», куди маємо накидати інформації. Рік тому в кризовий момент, спричинений пандемією, ми зробили дуже багато, щоб втримати і переглянути ситуацію. Ми виявили для себе чотири складники. Перший – технологічний. У нас було багато досвіду роботи онлайн, але повного застосування не було. Тому з технологічної точки зору людей потрібно було навчати працювати з різними платформами. Друга проблема – дидактична. Лекція онлайн – це не є звичайне перенесення в інший формат. Коли ти в аудиторії 1 годину 20 хв читаєш лекцію, ти можеш пройтися, зробити якісь паузи і тому подібне. Перед монітором все зовсім інакше. Тому лекція онлайн – це 15-20 хв викладу, а далі мають бути якісь зачіпки: відео, тест, якийсь якорець, щоб переключити увагу, а потім знову повертатися до викладу. Третій момент – психологічний. Люди відчувають дискомфорт, і психологічна служба зараз щотижня проводить вебінари для студентів і викладачів як запобігти вигоранню. Четвертий момент – світоглядний. Має бути відчуття співпричетності. Таким чином, ми встановили ці чотири моменти, і регулярно проводимо курси цифрової компетентності, педагогічної майстерності, психологічні розвантаження та інші онлайн заходи. Тому, все не так критично. Звісно, крім окремих випадків, наприклад, хімія, біологія, де лабораторні роботи. Онлайн це неможливо організувати, люди мусять самі все це виконати. Тут погіршення якості буде, але це об’єктивно в цілому у світі. Думаю, так, як було, найближчі роки вже не буде. Бачимо по ситуації з коронавірусом, що ландшафт життя цілого світу серйозно змінився. Звісно, ми плануємо і очікуємо, що коли матимемо переважну вакцинацію в країні – буде можливість повернутися до навчання в аудиторіях.

– А якою Вам бачиться взаємозалежність освіти і професії у той час, коли в багатьох випадках значення вищої освіти нівелюється спримітизованим бізнесовим поглядом на неї?

– Ми не повинні зациклюватися на взаємозалежності освіти і професії. Сьогодні освіта повертається до тієї ідеї, що була у ХІХ столітті, принаймні на рівні бакалаврату. Вона має бути достатньо широкою, аби людина могла адаптуватися. Переважна частина наших коворкінгів, креативних просторів – це студентські проєкти. Вони розвивають навички підприємницької діяльності, вчать формувати команду й креативно мислити. А вміння знаходити наукову ідею надасть можливість у майбутньому генерувати такі ж ідеї і на державній службі, і в політиці, і в бізнесі. Тобто у тій сфері де доведеться працювати сьогоднішнім студентам. Заняття наукою вчить обробляти великі масиви інформації, вести пошук інформаційних джерел, працювати із текстами, виокремлювати головні ідеї, шукати логічні зв’язки. І ці навички знадобляться у всіх професіях. У нас, на жаль, і медіа, і люди нерідко проголошують: “Навіщо вам диплом? Он Білл Гейтс не мав освіти”. Мені якось стало цікаво, і я попросив пошукати дані. Виявилося, що у компанії “Майкрософт” працюють понад дві тисячі докторів філософії! Можливо, Біллу Гейтсу і не потрібна була вища освіта, але співробітників він брав з дипломами.
Суть сьогоднішнього навчання в тому, що людина навчаєть – СЯ. Навчає себе. Це потрібно розуміти і школярам, і студентам. Від того, як вони себе навчать за допомогою викладача, залежатиме те, як вони будуть жити далі.

– Чверть століття тому ви захистили дисертацію «Мова та символ в контексті проблеми розуміння». Філософія консервативна сфера, але, як, на вашу думку, чи змінилося щось у суспільстві за цей час на шляху порозуміння? І похідне від цього поняття – мова титульної нації. Чи правильно це, що вона сьогодні змушена пробивати собі дорогу в рідній державі як паросток трави з-під асфальту?

Бугров: Як на мене, ми повинні прийняти, що українська мова є мова державна. І крапка. Тому має бути державна підтримка книговидання, фільмів, культурних продуктів українською. Без цього наша країна не має майбутнього!

– Є якісь речі, які вас дратують у цьому житті?

– Я вам можу відповісти рядками вірша Тараса Григоровича «Доля».
«Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою».
Мене виховували, що у житті не має бути неправди. Я сприйняв цю філософію, тому часом буває важко і мені, і родині. Коли не можеш сказати правду – краще промовчи. Неправда – найбільше, що дратує.

– Я щиро бажаю, аби Ви на всі запитання, які ставить життя перед вищою освітою, перед студентами і випускниками Вашого університету, знали відповіді. А що Ви бажаєте собі на порозі нової, масштабної справи свого життя?

– Найважливіше – те, чого мене вчили з дитинства. Я не хочу підвести людей, які в мене повірили. Але й не хочу обманювати, що все буде просто і легко. Тому бажаю і собі, і Університетові, і нашій країні – успіху, копіткої праці з якісними результатами.

– І ще скажу, що ми пишаємося, що такий гідний син Тернопільщини очолює найкращий виш країни. Нехай заклад, яким Вам довірили керувати, стане кузнею молодих фахівців, котрі зможуть адаптуватися на рідній землі і працювати на благо України, для її розвитку та процвітання.

– А читачам газети «Сільський господар» я щиро зичу усіляких гараздів, щоб наше Тернопілля було квітучою землею, осередком національної духовності, взірцем добробуту та патріотизму. Щоб усі тернополяни пишалися своєю малою Батьківщиною.

– Щиро дякую за вичерпні відповіді.

Розмову вела заслужена журналістка України
Людмила ОСТРОВСЬКА





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ