«Першу оповідку написав від злості на владу, яка не посипала дороги піском», – вуйко Місь

0
663

Не помітити в соціальних мережах яскравого, смішного, розважливого сільського філософа вуйка Місі, який любить вар’ювати з кумом,  просто не можна. Шкода,  телепрограми поки що мають запаси  заготовленого кварталівського  гумору, та й  радіоефір  шкутильгає на цей жанр. Але  у  творця   вуйка,  письменника  Романа Дронюка є  власний Youtube-канал, група у Фейсбуці, яким позаздрять будь-які класичні ЗМІ:   тут понад сто  тисяч постійних шанувальників його таланту і мільйонні перегляди. Правда, таки позаздрили, мабуть, колеги з цеху, бо заблоковували його, клонували сторінку без доступу власника, крали тіло гуморески і підписували іншим прізвищем. Але письменник не дуже побивається,  ще створив сторінку. А що вкрали,  ще напише, бо вуйко Місьо  бездонний у своїх пригодах і вічний, як селянське життя на землі.

Зараз сміхотворець  видав четверуа книжку  «Притрафунки  вуйка Місі». Ажіотаж біля цього повідомлення  неабиякий. Я також вирішила «втрафити» у цей струмінь і познайомити наших  читачів із  сучасником,  гумористом  «номер раз» в Західній Україні і не тільки. Знаючи зайнятість і затребуваність знаменитостей,  я приємно вражена   мобільністю цього чоловіка. Він відразу зголосився на розмову, ніби чекав моєї пропозиції.

Письменницький талант  пана Дронюка   прокинувся давно. Ще двадцять років тому він видав три збірки віршів і новел. Але  харизму гумориста  йому приніс  вуйко Місьо  взимку, в кінці  2018 року, коли той в першій оповідці  ходив льодяними дорогами в ожеледицю і шукав тютюн.

– Як воно прокинутися знаменитим і чому саме вуйко став героєм понад двохсот   карколомних сюжетів із сільського життя?

Дронюк: Я написав першу оповідку від злості на владу, яка піском не посипала дороги чи не проконтролювала цю роботу. Але це так порвало мережі, скільки було поширень і коментарів, що я був у шокові. Я ж не сподівався, що це наскільки може сподобатися людям. Коли написав ще одну оповідку і побачив навалу друзів,  тисячі переглядів, то мусів створити окрему сторінку. Тепер я розумію, що то було солодке хвилювання і крила для вуйка, який  почав ними вправно махати, розважаючи людей своїми філософськими поглядами на життя та  бешкетами,  якими ставали серйозні справи, до яких він дочинявся. Так назвав, яке ім’я першим прийшло. Образ збірний, таких вуйків у мене півсела з приказками, смішинками, захцянками, трафунками.

– Ви типовий працівник культури. Закінчили Рівненський державний гуманітарний університет, були  актором   Коломийського обласного драмтеатру,  завклубом с. Новоселівка, методистом у Городенківському райвідділі культури. Понад десять років  керуєте народним  самодіяльним  театром  «Сучасник» при Городенківському районному палаці культури. Я навіть знайшла, що у вас типова і зарплата кульпрацівника – 4 000 грн. А ви так пишете про село і події в ньому, ніби самі  вели льоху до кнура на запліднення чи оббивали пороги інстанцій за субсидією, сапали і сортували пирій до пирію і збирали колорадських жуків чи примовляли до кожної квасолинки, яку збив мороз в кінці травня… Я вже не кажу про масажування зламаної ноги баби Касі і  самоізоляцію з кумом від коронавірусу, коли  ваші герої зїли ремінь і підтяжки… Скільки досвіду і авторського приколу в тих  потрафунках, які без голосного реготу читати не можна?

Дронюк: Я сільська людина. Народився в Острівці. У нас так розмовляють. Я справді сам водив  льоху. Але я себе не ототожнюю з героєм. Я розповідаю про його життя і даю можливість читачам прожити ті хвилини. Великих гуморесок не пишу, щоб не розтягувати. Мій інструмент – телефон. Дорогою можу писати. Головне почати, бо ніколи не знаю, що вийде і чим закінчиться. А щодо досвіду і авторського приколу…То, думаю, що мого досвіду більше.

– Сатира і гумор не вельми залюднений  літературний  жанр. Але провідні байкарі, письменники, що використовували в творчості іронію та сарказм, бурлеск, гротеск, писали усмішки та фейлетони  сформували    платформу, яка  вистраждану Україну тримає на плаву. Їх творчість  додавала  сил особливо,  коли розумних знищували, а незламних намагалися покорити. Згадаймо   Григорія Сковороду, Івана  Котляревського. Як надихали  народ сміхотворці-класики Степан Руданський, Остап Вишня, Григорій Ковінька, Павло Глазовий.  Та й наші земляки внесли свої іскри у яскравий феєрверк   українського гумору і сатири.   Над сільським побутом підсміювався незабутній Богдан Бастюк. А що вже казати про письменника-гумориста Євгена Дудара з його хутором «Мозамбік»? Не можу тут не сказати і про нашого сміхованця    народного  артиста України Гриця Драпака.  Івано-Франківщина також багата  такими талантами. До нас на концерти  приїжджали заслужені артисти України  Володимир Пушкар і Микола Савчук.  Ви знамениті уже два роки. Стали лауреатом районної літературної премії    Леся Мартовича,   надзвичайно пильного спостерігача життя галицького люду, з  неабияким гумористичним талантом, який умів сміятися крізь сльози. Минулоріч ви зайняли перше місце в обласному конкурсі сатири і гумору імені Павла Глазового. Може хтось із них  запалив іскру народного гумориста у вашому серці?

Дронюк: Та я читав Степана Руданського напам’ять ще в 4 роки. Нас є четверо братів, мама книжки все купляла. І я вивчив напам’ять «Народився я на світ» і односельцям розповідав, дивуючи, що вивчив такий великий твір. Як актор брав до виконання твори Миколи Савчука. Ми дружні з ним. Виступав і з вашим Грицем Драпаком у Івано-Франківську. Люблю творчість Павла Глазового. Іскра проскочила, якщо народився вуйко Місь.

-У вашій родині були артисти, письменники , чи ви перше покоління?

Дронюк: У родині артистичних людей не бракувало. В тата було три сестри і чотири брати – вони всі були музикантами. Щовечора там у хаті збиралися люди, співали, святкували, вечорниці проводили. По маминій лінії багато людей воювали в УПА, сиділи по Сибірах. Мої дідусь і бабуся перебиралися в різних персонажів на весіллях, дідусь на ходу вигадував вірші, хоч і був не дуже письменним, казав, що закінчив  4 класи і два коридори. Бабця, до того ж – знахарка, зараз їй 80. Заміж вийшла дуже молодою, мою маму народила в 16. Баба Бальційка з «Вуйка Міся» списана з неї. Вона і віск зливає, і вінки плете молодим. Вважаю, що я продовжувач талановитої родини.

-Читаючи ваші оповідки,  не хочеться думати про те, що із мапи України чи не щороку зникає до десяти  сіл . Державу в усі часи рятувало село, а живучість її громадян – сміх. Тож феномен «вуйка Місі», не дуже молодого покутянина з гір,  лише підтвердження цієї аксіоми. Що надихає? Як Вам вдається сміятися, коли навколо так  багато невтішного? Особливо  усвідомлення, що з сільських людей на землі ще ніхто не доробився.

Дронюк: Я сам із сумом бачу, як змінюється моє родинне село. Тому і вирішив додати оптимізму моїми творами, щоб і веселого зазнали чи побачили його  поруч із собою. Я пишу гумор, але він із сільських проблем. Є в селах люди, які гарують день і ніч, мають свині, коні, корови, не споживають того, дітей не мають, але ніколи собі нічого не дозволять: ні поїхати подивитися щось, ні з’їсти. Життя таке коротке, хочеться, щоб люди берегли себе. Про це також говорити хочеться. А надихають трафунки, які можна дивитися і оцінювати під різними кутами зору. Вуйко Місьо уміє все помічати!

 – Маючи такого письменника, як пан Дронюк,  село не засумує, виживе в усіляких негараздах, воно вічне, бо зі всього  може сміятися… Серйозні речі стають  смішними халепами, коли в них   влипає вуйко.  Він лікувався  то в Городенці, то в Чорткові та Тернополі… А сімейна лікарка-красуня  казала, що при потребі приїжджатиме, він же  переживав, що в його сім’ї вона не приживеться, бо Ганя з качалкою дуже ревнива… А таки супутниця вашого героя неабияка завзята жінка, що в усьому знає лад і всі живуть за її сценарієм. А раптом не так, то  «тачівков у рийку», або  «стирков по плечах». Чому матріархат і з якої когорти жінок сформований цей образ сільської жінки?

Дронюк: Жінки беруть на себе все більшу відповідальність. Та й так споконвіків, жінка три кути в хаті тримала. Є так, що  господар  головний. Але за вуйком треба око. То Ганя і стала його контролюючим органом. А образ  сам  вирнув із життя. Я ж тут виріс,  сільські люди відкриті, все про всіх знають. Писати легко.

– За мову діалектну і не дуже цензурну та  розділові знаки  вам  ніхто не дорікав?

Дронюк: Переважно захоплюються. Одиниці нагадували про закон про мову, що так не говорять уже. Але в нас так говорять насправді, і я так умію говорити, це з вами я вибираю слова.

– Я приємно подивована вашою чистою літературною мовою, бо читаючи оповідки, сама почала вживати   забарвлені слова. Мені здається, ви своїми творами обєднуєте українців  поза діалектами і  територіями, бо  всі ми одна родина, і проблеми, написані будь-яким діалектом,   нам близькі та зрозумілі. Зрештою, нас вчили, що діалект живильне джерело мови і елемент ідентифікації особистості. Вам вдалося все успішно  поєднати. А в чому ви самі вбачаєте  секрет  такої популярності, вибуху народної любові?

Дронюк: Я навіть не знаю і не можу собі пояснити. Я не був готовий до такого сприйняття і такої популярності. Автографи просять, сфотографуватися хочуть чужі люди. Головне, кажуть, що ми вас знаємо. Кажуть, що про такі побутові, здавалося б, дріб’язкові речі ніхто так дохідливо не писав. Хоч я знаю, що писали  земляки «коротко, сильно і страшно».

Як на мене,  то  феномен  цього гумориста  в  надзвичайній природності,  в тому, що він не кличе на барикади,  а  ніби  емоційно витягує  село з   лихоліття розхристаності,  безгрошів’я, субсидій,  неврожаю… Оповідки веселого фантазера об’єднують  бешкети в селі і на відпочинку в теплих краях і ніяких жартів із сільською радою. «Притрафунки»   так би мовити, острівець незаангажованості в сьогоденні. А ще, бачу з відгуків  у соцмережах,  українцям  просто бракує такого позитивного жанру, в якому пише пан Роман, сьогодні про сьогодні,  живо про рідне, але   без партійності  і  політики. Це  – табу письменника і його героїв.

Дронюк: Я розчарувався в політиці і політиках. Приходять, наживаються, а про Україну не дбають. Я вистояв на Майдані майже весь час.  Ми там були з другом Сергієм Дідичем. Він  там загинув. На крові Героїв Небесної Сотні прийшла влада, яка годувала обіцянками.  Тому став аполітичним. Мені прикро, що ми пробачаємо неповагу до себе, невиконання  належного, дозволяємо владі  робити те, що вона хоче, що гроші правлять світом. Навіщо вуйкові політика, в нього є Ганя, кум, баба Касі, сусіди  і його життя.

– Невже навіть перед виборами ніхто не хотів вас пригріти під своїм крилом?

Дронюк: Перед виборами хотіли всі дуже допомагати видавати книжку, організовувати концерти. Я ж сказав, що після виборів можуть долучитися, бо я  за посади не борюся і в політику не лізу. То я в книжці їм подякував за сприяння, як домовилися, заплатив  власні гроші  і видав книжку. А потім обіцяльникам сказав, що у Фейсбуці  на сторінці вуйка Місі подякую. То нещодавно один перерахував обіцяне.

 – Роман Дронюк і шоу бізнес? Здибалися, дружать?

Дронюк: Зустрілися.  Почали дружити. Без мене в Городенківському районі нічого не відбувається: сценарії пишу, свята організовую, заходи проводжу, виступаю, як актор. Планованих турів Україною не маю,  в концертах кілька разів виступав. Але я тим не переймаюся . Всьому свій час.  Зараз чотири збірки оповідок випустив тисячними тиражами. Першу вже третій раз перевидаю і розходиться.  Багато роботи в театрі. Ставимо  серйозну класику і комедії.

-А як іде в театрі  ваша вистава «Село і люди» ? І що для неї характерне. Я по-радійному попрошу вас сказати так, щоб наші читачі побачили…

Дронюк: Це збірка оповідок із моєї  книжки «Падиволос»,  яка вийшла у 2017 році. П’єски я об’єднав у драматичний твір, подописував сценки, щоб усім ролі були, бо в нас багато артистів. Вийшла така напівкомедійна п’єса , в якій  герої  утверджують   вічні життєві  цінності. Провідним є  гаряче  почуттям патріотизму і відчуття глибокої віри у Боже провидіння. Герої  – літні й молоді сучасники з болючим і смішним сьогоденням,  близьким до оповідок  мого теперішнього героя. Село і люди, які в ньому живуть. Тепер багато моїх  творів ставлять у театрах. Я радий, що живе вуйко Місьо і на  інших сценах.

– Ваші твори читають  в Туреччині, Бразилії, Італії, Польщі. Про це свідчать відгуки в соціальних мережах. Збірки гуморесок «Падиволос»  і перші  «Притрафунки вуйка Місі»  ви презентували в Парижі і Римі. Можна лише уявити  яка карта замовлень ваших книжок…

Дронюк: Коли я почав моніторити дописувачів, то побачив, що читають гуморески в усьому світі, де є українці. Навіть з південної Африки були відгуки. Дивує мене, що пишуть російською мовою замовлення із  наших  підконтрольних частин  Луганської і Донецької областей. Дуже багато із центральної і східної України. Львів   цікавиться, Тернопіль, Івано-Франківськ. Я даю адреси, а Нова пошта відправляє.

Коли Остапа Вишню запитали про творчі плани, він відповів,   що хотів би написати «Анну Карєніну», тільки щоб вона не кидалася під поїзд. Думаю, що у вас є також  неординарна задумка, до якої йдете.

Дронюк: Поки що я впевнений, що проєкт  «Вуйко Місь» – вічний, поки є село, люди, проблеми, трафунки. А там буде видно.

– Вуйко Місьо ще не став  учасником ринку землі,  ще не вирощував маракую з кокосами, ще не побував у Дністровському каньйоні, не кермував каяком у річці, в якої один берег – Тернопільщина, а другий – Івано-Франківщина.З нетерпінням чекаємо нових пригод вашого народного улюбленця.

Дронюк: Як тільки торкнуться його  ці події, він неодмінно на них зреагує і поділиться з читачами. Бажаю всім  господарювати  так, щоб лишався інтерес до життя, щоб воно вирувало, незалежно від погоди, політиків,  реформ.

Людмила ОСТРОВСЬКА





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ