Тернополянка розповіла, що коронавірус – це нагадування не відкладати життя на потім

0
171

Єдине, що залишається незмінним – ми всі помремо. Життя – на жаль, чи може, на щастя, поняття невічне, підкорене часу та його нормам. Нікому заздалегідь невідомо, коли його невидима рука потягнеться до нашого годинника і зупинить стрілки. У Бога все вчасно. І безсмертних в людській популяції нема.

Розуміння того, що всьому є кінець змушує нас рухатися. Мріяти, ставити перед собою мету і досягати її, зрештою, розвиватися і вдосконалюватися. Бо як сказала геніальна поетеса: «Єдиний, хто не стомлюється – час, а нам, живим, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі»… Тобто, те одне життя треба встигнути прожити. Вкладаючи в це слово все, що зможе кожен вкласти в міру своїх бажань. Комусь автівку треба лишити по собі… А та марка уже може бути не модною і діти здадуть на металобрухт. Хтось багатоповерхівку вигнав, усе життя економлячи гроші, загнавши себе роботою у засвіти, а вона тепер заростає бур’янами, нікому не потрібна… Але не будемо про сумне. Є здобутки, нерухомість, забезпечення семи наступних поколінь… Там нічого не відкладають на потім.

Ми про нас, коханих.
Про яблука в льосі ви знаєте. Класика, яку в різних варіантах повторюють і розповідають. Господарі брали з льоху тільки підгнилі фрукти, так за всю зиму ціленького яблучка і не скуштували. А весною льох затопило, довелося всі викидати. Ну, таке життя, на потім хотілося.

Ще одна історія лишила в мені слід. У селі померла жінка, велика тружениця. Успішний син, вони з чоловіком не останні були в селі. А на поминки не було в хаті жодної притомної миски, різнобір надщерблених, тріснутих, надкришених тарілок. На горищі ж знайшли стоси порцеляни, якою ніхто не користувався, чекали особливого випадку. Поминки і стали першою оказією. От тільки для небіжчиці цей привід вже ніколи не настане. Якось знайомої дочка викидала новісінькі нічні сорочки упаковками, білі футболки, постільну білизну , які покійна мати купляла у 90-их по блату і ніколи не носила, тримала для гостей чи лікаря. Дочці вони були непотрібні. Я подумала, скільки життя вкладено в той непотріб? Навіть не коштів, а годин роботи, без відпусток, які так і не наставали, бо за відкладені гроші треба на всякий випадок купити було щось.

Такою космічною є ціна, наприклад, шуб, на які зими нема, суконь на вихід, а виходів і не трапилося, піжам, які так і не замінили розтягнуті футболки.

Ми знаємо, що треба перетерпіти, перечекати, зекономити, трошки відкласти на потім. Та ж попереду ціле життя, хто знає що буде далі? А сьогодні ніби репетиція того життя, потім можна ще «на біс», є ще варіант –усвідомлення своєї вічності. А тут, незоглядівся, а життя одного разу так і не почалося, ні з понеділка, ні з нового року, ні з весни… Поки шукали відповіді на риторичні питання, воно впевнено пройшло мимо. Тупе очікування змін нічого не дає, треба робити до нього кроки.

Не перетворюється одного разу чоловік тиран чи зрадник на ангела, не стає з часом осоружна робота надихаючою чи грошовитою, не трапляється просто так оказія, яка змусить лягати спати з усмішкою і вставати щасливою. Той час «че» можна відкладати до якогось одного разу, не відомо якого, доти, поки не підростуть діти, підуть в школу, зміниться економічна ситуація в світі, зарплата збільшиться і так далі, і таке інше. Отоді вже будуть усі щасливі.

Ніби на генетичному рівні у нас закладена та впевненість, що нове життя страшне і невідоме, а старе, яке вже є, переживемо, пересилимо себе, наступимо собі на горло, може дітям буде краще жити… Звідки впевненість, що хтось, а не Бог, має плани на наше життя, що щастя треба заслужити? Заробити? Дочекатися? А чого чекати у цій миттєвості між минулим і майбутнім? Присвятити життя дітям, внукам? Не без цієї радості, але вони виростають і в них своя миттєвість і бачать вони її по-своєму. Чи покласти своє життя під ноги чоловікові – зраднику чи узурпатору? А третє життя і щастя уже будуть наші. Дочекалися? Чого дочекалися? Старості? Немочі? Відсутності планів і бажань? Смерті? Своєї.

Переведіть дух. В житті, як на довгій ниві. Не треба нікого переконувати, що кожна хвилина неповторна. Не варто відкладати на завтра те, що вже відклали вчора на сьогодні. Життя не терпить зволікань. Мрії, плани, бажання треба реалізувати в міру їх надходження. Треба максимально використовувати кожен день. Запитаєте, навіщо? Мабуть, щоб потім, обертаючись назад, згадувати не успішні задуми, а успішні дії, які змінили на краще ваше і, можливо, ще чиєсь життя, зробили наше перебування на землі щасливішим і веселковішим.

Якось зустріла приятельку, яка поверталася з дачі. Вона хворобливо переживала вихід на пенсію. Але минули роки, змирилася. А це щось зовсім невесела. Думаю, підбадьорю.

– Щось стомилася я від життя, – піднімає на мене потухлий погляд. – Не встигла озирнутися, а воно пролетіло. То діти росли, то внуки, то дача. Думала, оце вже програму-мінімум відпрацюю, почну жити для себе: ходити в театр, зроблю модну стрижку, вдягну сукню, улюблені туфлі, що вдягла два рази. А ходжу в зручних штанях і капцях, у яких ноги не болять, та й зачіска – хвостик на потилиці, – якось скрушно почала сповідатися.

Я відразу накинулася, щоб не зволікала, вже йшла в перукарню, ставала на тренажер, я буду групою підтримки при швидкій ході в парку, купанні, а театр завжди відкритий, репертуар чудовий, плаття в неї розкішні. Наробимо фотографій. Парк прокинувся!
А вона, як крижаною водою: «Та мені вже нічого не хочеться. Гроші є, але будні мене побороли. Я з ними зістарілася, стомилася, а ті мрії про нове життя вже лишилися ніби в якомусь іншому вимірі. От якби я була молодша років на двадцять, можна було б все повернути». Я, щоб її не добивати, не кажу, що минуле змінити не можна, вона це сама знає. Але кажу, що можна змінити сьогодення. І що це залежить тільки від нас – встигнемо все, чи не встигнемо нічого. Пропоную з маленького і запрошую в парк. «Я там уже роками не була»,- якось безнадійно махнула і пішла, не прощаючись.
Мені так було шкода цю інтелігентну жінку, яку я знаю багато років. Просто ми рідко бачилися і вона не приставала на мої пропозиції ні щодо поїздок, ні до занять собою, виокремлення особистого простору, все розчинялася в чиїхось інтересах, а потім шкодувала, але знову не відважувалася. Все казала, що нехай наступного разу, потім.

Тепер я з жахом зрозуміла, що її потім означало ніколи. У неї вже потім нема, вона вигоріла. Вичерпалася. До джерела живлення силоміць її не можна підключити.

Філософ сказав, що відкладати життя на потім – один з найтрагічніших вчинків, на які здатна людина. Навіщо очікувати грандіозні зміни, коли постане виконана програма життя, якщо є величезні цінності його маленьких деталей? Хіба б завадили гарно укладене волосся, стрижка вдома без гостей, чи красивий одяг? Навіщо себе позбавляти цих маленьких приємностей? Дійте. Скажіть собі: «Я можу і хочу це зробити, і я це зроблю прямо зараз!» Ніхто, крім нас самих, не зможе змусити нас зробити щось. Ніхто не зможе змусити вас бути успішним, стильним, красивим, впевненим у собі.

Не сприймайте життя настільки серйозно, щоб розучитися сміятися над самим собою. Думайте, що невдача просто неможлива, а успіх – забезпечений. Відганяйте від себе думку про те, що для вас щось недосяжне, будьте сміливими, ми навіть не знаємо який величезний у нас потенціал.

Карантин для переоцінки і переосмислення, для планів і мрій…Мені подобається, коли ми у своїх вечірніх бесідах онлайн в журналістському колі говоримо про плани на інтерв’ю, про промотури після всього, про редакційні завдання, які відстоюються. Люблю, коли мені уже замовляють матеріали і кажуть, що після всього, поїдеш на зустріч для інтерв’ю і вже є список видатних людей, які навіть не здогадуються , що в мене до них є багато запитань, які цікавлять мою редакцію і читачів.

Подобається, коли приймають на конкурси роботи і повідомляють, що церемонія нагородження буде додатково повідомлена після карантину… Здається, що ти вже ніби пережив цей осоружний вірус, ніби став і зачаївся, щоб він мимо пройшов, ніби вже всі полегшено зітхнули… Це не так, але солодка ілюзія, творцем якої ти є сам, допомагає прожити в цьому обмеженому просторі. Тримаймося! Всі одночасно «не помрьом», ми ще поборемося за нього, хоч би тому, щоб змінити його на краще, кожен для себе.
Людмила ОСТРОВСЬКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ