«Якби я був толерантнішим у той час…»,- народний артист України ностальгує за Тернополем

0
418

Народний артист України  Олег  Марцинківський – професор  Київського  університету ім. Бориса Грінченка, співак, композитор і музикант, у творчому доробку якого світова та українська класика, понад 150 народних пісень, кобзарські думи, балади, сучасні пісні, більше 300 власних творів. Серед наукових праць   рекомендації  педагогам з вокалу, методика  навчання сольного співу у вищій школі та інші. Особливою гордістю Олега Олександровича, як науковця, є дослідження –  „Порівняльний аналіз автографу нот Миколи Лисенка „Молитва за Україну” з існуючими обробками, які використовують для виконання хорами України”, за яким він відродив написану  рукою  автора мелодію  і створив власну обробку духовного гімну «Боже великий, єдиний» для симфонічного оркестру та мішаного хору.

А ще  пан Марцинківський  з дитячим хором Українського радіо записав «Гімн України» в своїй розробці  тональності, в якій можуть співати діти із звичайних шкіл.  У перспективі планує разом з  Міжнародною освітньо-культурною асоціацією, якою керує тернополянка Л. Горват, видати книжку пісень для виконання учнями і розповсюдити її через Міністерство  науки й освіти України. Митець – один із небагатьох в Україні пише музику для дітей. Твори майстра  включені до методичного посібника „Пізнай Україну”, рекомендованого Міністерством освіти України для вивчення у суботніх та недільних школах українцями зарубіжжя. У 2007 році підтримав ідею створення Міжнародного конкурсу-фестивалю дитячої та юнацької творчості “Усі ми діти твої, Україно!” і став не тільки головою журі, а й музичним керівником фестивалю. А стартом кар’єри  співака став Тернопіль.

З народним артистом України  Олегом Марцинківським  про зустріч у столиці домовилися миттєво. Дізнавшись, що я з Тернополя, артист  навіть не цікавився тематикою розмови. А побачилися – його чарівна усмішка сказала все. Він любить і шанує найкращого в світі тернопільського  слухача і глядача. Для нього роки роботи в Тернополі з колективом «Медобори» були просто піснею. Він говорить, а я згадую якими словами у розмовах його величають наші артисти, прихильники його таланту:  прекрасний тенор, інтелігент української пісні, лицар українського романсу. Я ж цитую йому  із свого архіву, що «на початку 80-х років до  Тернопільської обласної філармонії прийшов працювати співак, кобзар і композитор Олег Марцинківський. А після того, як він ближче познайомився з Тернопіллям і закохався в голос Людмили Тимощук, організував ансамбль, в основу якого лягла ідея стилізованого фольку. Колектив назвали “Медобори”. Я цитую, а він усміхається.

– Ніби відео дивлюся, наскільки близькими були мені ці люди, – каже з нотками чи жалю, чи ностальгії.

Я знала весь склад співаків. Пані Людмила Тимощук виїхала потім до Італії. Ми довго розмовляємо, згадуючи події минулого століття, записи колективу у студії обласного радіо, де я на той час уже працювала, час гучної слави  цього фольк-гурту. Вони виступали всюди: від Москви і Києва до окраїн області. Які ж у них були красиві вишиванки! Зрештою, ще є порох в порохівницях – заслужені артисти України Адріана Онуфрійчук,  Леонід Корженевський ще на сцені….

– Мені так подобалася назва  медових гір, що в 2004 році я  створив однойменний колектив у Києві. Я вже не ставив за основу народну пісню, а хотів показати, що українські співаки   конкурентноспроможні у світі, що їм під силу співати те, що співають світові зірки. І студенти консерваторії, які досконало володіли вокалом, віртуозно грали на скрипці, флейті і бандурі із поставленим завданням впоралися. Я й привіз із ними концертну програму до Тернополя. Це нове віяння, нова епоха, мета ансамблю зовсім інша, це розвиток. Зрештою, повторити ті «Медобори» з 80-их ми не прагли, бо двічі в одну річку не ввійдеш. Як же мені муляло душу, коли після успішного концерту, аншлагу, в одній з газет з’явилася стаття «Реінкарнація не відбулася». Та ніхто ж і не хотів реанімувати те, що минуло і відбулося… Прикро, що хтось не зрозумів цього саме в Тернополі.

– Зауважте, що думка автора може бути одиничною, це ж не громадська думка всіх глядачів. Ви все зробили для того, щоб втілити свою ідею в новий колектив. А хто не зрозумів, то його проблеми, близорукість, невміння  відчувати дух, час, талант світового рівня. А ви вже нічого і не зміните, повернувшись  у період тридцятирічної давності. Чи хотіли б таки  щось пережити по-іншому?

– Я коли очолив Тернопільський фольк-гурт «Медобори», зовсім не мав досвіду спілкування з творчими людьми. Я був авторитарним керівником. Це зараз, з висоти років, я розумію, що треба було вникати в  життя, вподобання співаків, мати до кожного підхід. Зрештою, навіть вміння вислухати, порадитися щодо репертуару якось бракувало. Може б ми і до цих пір ще працювали з тернополянами, якби я був толерантніший у той час. А так сталося так, як сталося.

І ми розмовляємо про Божий сценарій,  написаний для кожного з нас.  Говоримо і про  сучасну естрадну пісню, від якої не завжди в захопленні. Пан Марцинківський  поважає професіоналізм в усьому, а часто з рівнем дворової  музики  гурти заполоняють і сцену, й ефір.

– Тепер чомусь засоби масової інформації взагалі з ефіру забрали співаків, а натомість групи виконують незрозумілі речі малограмотною мовою. Теперішні пісні не завжди можна повторити, поспівати  гуртом, що було колись… Тепер те «колись» чомусь настирливо зветься «неформат», – ділиться  професор  вокального співу.

-У Вашій творчості поезія нерозривно пов’язана з музикою. Що є первинним?

-У мене немає первинності. Коли я пишу пісню, то одночасно звучить і мелодія і слова до неї туляться. Я навіть не зможу повторити слова, я мушу їх співати. Поки не закінчу пісню, ні за що не беруся.

– Чим для вас  є  створена вами пісня  –  застиглою емоцією,  картиною, фільмом, новелою?…

– Це як зліпок душевного стану на момент її створення. І потім, коли співаю цю пісню на сцені, згадую той стан, входжу в той образ і свої почуття передаю людям.

 – Сьогодення  зі своїми болями і проблемами  у вашому серці знову і знову відгукується  новими відчайдушними строфами.Коли слухаєш вашу композицію «Вставай, Україно!», вібрує душа в ритмі слів…

– Це постмайданівський твір, розрахований на велелюддя майданів, площ. Я співаю її на фестивалі для дітей, ми ж виховуємо українців мистецтвом. Там є такі слова: «Спитай себе, допоки ти ховатись будеш від своїх проблем? Іди сміливо до мети і наближай майбутнє кожним днем!» Ми її хором з учасниками фестивалю співаємо.

-А які ще  пісні  звучать хором із залом, де ви виступаєте?

-У мене є такий шлягер «Пан Степан». У дитячому центрі “Молода гвардія» в Одесі вона звучить найбільше, її всі знають. Бо «пан Степан – завзятий отаман, погибель ворогам». Кожен може підставити  будь-яке  прізвище українських отаманів, в тому числі і Степана Бандери. « Встань з могили, до бою».  отамане, повели  Такий лейтмотив пісні, яку ми разом усі співаємо. Ще є ритмічна фестивальна  пісня для дітей «Світу-мир», яку написали ми разом з Олексою Конононенком, виконує її  колектив «Зірниця» і лауреати фестивалю «Усі ми діти твої, Україно!». У моїй практиці був випадок, коли ще комуністи сиділи на перших рядах на урядовому концерті у Палаці «Україна», а на задніх рядах люди  стояли з блакитно-жовтими знаменами. Я співав тоді пісню про кобзаря і віночок українських пісень був приспівом для кожного куплету. Починали з  пісні про сусідку, потім про гречаники… І я бачу в залі  національний український прапор, мене переклинює і я співаю: «О, Україно, о, люба нене..» Організатори концерту, які вивіряли програму, кричать із закуліс: «Що ти  співаєш?!». А люди з жовто-блакитними знаменами співають разом зі мною і йдуть на сцену. Ті, із-за куліс: «Жени їх зі сцени!». А я показую, що нічого вже не зробиш. Патріоти щось говорять в мікрофон, обнімають мене, цілують. Тоді було дуже загострене відчуття  національної ідентичності.

– Бог щедро нагородив вас ще й прекрасним голосом. Ви отримали його у спадок чи це цілком ваш здобуток?

– У спадок. У мене дуже співуча родина. Батько й мати після війни вчилися співу у  вечірній музичній школі. А коли я вступив до музичного училища, то потрапив до того викладача, який навчав батьків. Такий спадок.

– Про вас знімають фільми, популярні кліпи на ваші пісні, ви очолюєте дуже престижне журі Міжнародного конкурсу-фестивалю «Усі ми діти твої, Україно», про вас є  книжки, ваші   професорсько-викладацькі праці. А яким ви були в дитинстві – збитошником чи   скромним хлопцем?

– Коли приїжджаю до себе в Полтаву, а я з селища Червоний шлях, то мене ще ті, з ким виріс, називають «індіанцем». Тоді я начитався Ф. Купера, бігав зі стрілами, луком і звали мене «Зірким оком». Відчайдухом був.

– А що дало знати, що зорі складуться у стежку на сцену, в мистецтво?

– Це я з шести років  знав. Співав і так, і під гітару. А коли голос ламався, десь у 9 класі, і ми писали твір «Ким я хочу бути», я щиро зізнався, що співаком. Клас думав, що я жартую, і наді мною сміялися. Я розізлився і вирішив класові довести, що я стану співаком. І став ним. Я співаю все – академічні твори, народні, естрадні, можу рок і тірольські пісні. Все це є в аудіоальбомах, в інтернеті.

– Колись ви  зрозуміли  сенс слів: “Обери собі роботу для душі, і не доведеться працювати жодного дня”.

-Так. Я цю фразу своїм двом синам завжди повторював. Андрій живе у Тайланді, Ярослав у Києві. Вони айтішники. Але Ярослав ще й відомий в Україні діджей, гастролює. Насправді, сродна праця  вершить чудеса.
– Серед державних відзнак і нагород ви маєте і особливу – народний знак шани  „Честь і слава Тернопільщини”, яку вам вручили майже десять років тому…

– Так, – тепліють очі мого співбесідника. – Я з гордістю його ношу на свята. Ось недавно  на День вишиванки я вдягав  на роботу. Всі мене запитували про цю відзнаку і я не без гордості казав, що це відзнака Тернопілля, де починалася моя творча кар’єра. Мені здається, що навіть заздрість була в очах моїх колег. Хоч у  співробітників кафедри багато високих титулів і державних нагород та відзнак. Тернопільщина залишилася в моєму серці назавжди. У моєму робочому портфелі лежить  пісня на слова В.Вихруща «Мелодія землі». Я хотів би її словами  передати  вітання для читачів газети «Сільський господар»: «А земля, неначе, рідна мати , Від тривог і болю захистить.

Як її такої не кохати, Як її такої не любить!» Любімо свою землю, це основа наша, фундамент, без якого ми ніхто!

Людмила ОСТРОВСЬКА

 

 

 



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.