«Я зрозумів, що подорослішав», – В’ячеслав Хім’як про своє 70-річчя

0
536

Актор Тернопільського академічного обласного драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка,  народний артист України, завідувач кафедри театрального мистецтва ТНПУ імені В. Гнатюка, професор В’ячеслав Хім’як  відзначає 70-річчя. За його плечима  сотні ролей в театрі, режисерські роботи, зйомки в кіно. В’ячеслав Антонович – майстер художнього слова, виконавець творів  Кобзаря,  номінувався  на здобуття Шевченківської премії за моно-виставу «Душі почину і краю немає». Ювіляр  друкується у  професійних журналах, має навчально-методичний посібник для студентів з тренінгу акторського мистецтва.

Ми вирішили вести мову навколо цифр його життєвого сценарію. І то вибрали тільки ювілейні. Почали з найменшої – 25.

– Ця цифра  засвідчує чвертьвіковий відрізок моєї педагогічної діяльності. Я починав, як викладач музичного училища ім. С.Крушельницької. У мене там  з акторської майстерності було 4 випуски. Паралельно  був педагогічний університет, де я 5 років працював  на кафедрі  музикознавства, методики музичного виховання та акторської майстерності, яку очолював професор Олег Смоляк. А потім з’явилася нагода працювати автономно. Кафедру театрального мистецтва я очолюю уже 10 років.

– Тобто, є потужна школа  актора Хім’яка, яку пройшли учні з  села і міста, стали акторами високого рівня. Я не можу не сказати про вашу крилату фразу щодо професії актора: “Це професія десантника: парашут або розкриється, або ні.”

– Так насправді. І я радий, коли відкривається цей парашут у мене на очах.

Урбаністика подіяла на всі покоління, студенти  дуже різні в порівнянні поколінь. Тепер я лише заїкнувся про драматурга чи актора, а студент з гаджетом уже все розповість. Я не міг так швидко свого викладача здивувати, бо треба було в читалку йти, передивитися літературу і вже  на другий день показати свої знання. А сільські й міські діти ментальністю  різняться. Хоч зовні всі модні і красиві.

Чомусь з’явилася тенденція приховувати, що походиш із села. Та цим гордитися треба! Бо вся еліта нації має сільське коріння. Може перші і менш начитані, але  потім наздоганяють. Але коли треба відчути на ногах росу, вдихнути аромат калини над річкою чи пахощі бузку, то сільські це вміють робити на генетичному рівні, в них це правдиво і щиро. Тішить, що вони всі  виходять у світ конкурентноспроможними, здатні працювати з різними режисерами  не тільки з В’ячеславом Жилою, Олегом Мосійчуком, а й Федір Стригун ними задоволений, Сергій Кузик гарно відгукувався. Я завжди кажу, що творчість – це духовне поняття. Прогрес  є лише тод , коли ви маєте віру і готові робити малі і великі стрибки у невідоме. Їм це вдається робити і я ними пишаюся.

– Наступна цифра, яку ми  обговорюємо – 45. Це  відрізок часу вашого тріумфу на  сцені Тернопільського театру, куди ви прийшли 1974 року…

– Думав, що їду на кілька сезонів. Дуже хотів зіграти Платона Кречета. Мій перший вчитель – керівник народного театру у Кам’янці-Подільському, де я працював два сезони, сказав, щоб я їхав на захід, там ще є Україна. В той час у нас працював Анатолій  Бобровський і так склалося, що я приїхав до Тернополя. Ще й у Бобровського три місяці жив, поки квартиру обставили, а відразу трикімнатну дали моїй сім’ї з двома дітьми.

Дякую долі, що так вийшло. Я реалізував себе у великих, провідних ролях, які я люблю. Тут у мене сформувалося амплуа соціального героя. Платон Кречет, Павка Корчагін, Синьйор з вищого світу, Іван-хлібороб, Тев’є- молочар,  Отелло, Мазепа, Шевченко…Зірки склалися так, що я реалізував себе на сцені і у  викладацтві…

– І цифра 50. Саме скільки років ви служите  своєму найголовнішому покликанню – акторству.…І розпочалося воно…

– Мріяв про журналістику, але заняття в драматичному гуртку школи, потім у рідному селі Кептинці, що  за 5 кілометрів від Кам’янця-Подільського, переважило і я вже себе в іншому не бачив. Сам ставив інтермедії, виступали на конкурсах, нагороди привозили. І я пішов у драму, закінчивши Московський університет культури. І вони звідти порадили, щоб я причалив до театральної студії чи театру, бо я добре звучу.  І випадково, йдучи з мамою на базар, я побачив афішу народного театру при  Кам’янець-Подільському будинку культури. Мене там прослухали і я пройшов. Щастю меж не було. Давали характерні ролі.

Завдяки гастролям з цим театром я вперше побачив море, Одесу, Вінницю. Потім поїхав поступати в інститут, а опинився у студії при Київському театрі імені І.Франка. А за розподілом  у 1969 році я поїхав у Хмельницький, де у мене вже  з’явилася друга дитинка. А вищу освіту я здобув уже тут, у Тернополі.  Я вдячний і Хмельницькому театру, там також і ролі були гідні, і гастролі солідні. І батьки близько, можна було їздити в гості.

– Активно ви почали зніматися в кіно у 1989 році і днями їздили на зйомки  казки у Тараканівський форт… Це також відрізок ювілейний – 30 років… Я закохана у вашого героя пана Юзефа Шиманського із серіалу «Час збирати каміння»…Він негативний, але такий правдивий…

– Найяскравіший і для мене  цей серіал. Ми знімали його з Іваном Андрощуком  п’ять років у Карпатах, у серпневі відпустки. Мене завжди вражає фанатизм тих, хто робить кіно, це одержима професія. Потім у мене були епізодичні ролі у фільмах. А найсвіжіший в минулому році, він уже вийшов на екран – «Екс». А щойно їздив на зйомки української лицарської  казки про боротьбу добра і зла “Джура-Королевич” , яку знімають на Рівненщині. Я там дуже позитивний герой – селянин, який протистоїть злу ціною власного життя. Я  сказав ворогу: “Будь ти проклятий!” і плюнув йому в обличчя, а він мене вбив.

Захоплююся  тим, як знімають сучасне українське кіно. Побачив багато апаратури, про яку тільки читав. Тепер з двох-трьох дублів знімають, а краще з першого разу. Але мені казали: «Стоп. Це не театр!» Мені хотілося з одного дубля все зробити, театр – це яскравіше, спресованіше. Ти на сцені дублів не маєш. А тут ще є варіанти, які оцінює режисер. Подумав, що ще зміг би якусь таку роль, як В’ячеслав Тіхонов у «Сімнадцяти миттєвостях весни зіграти». Може й Річарда Третього ще  втілив би. Але це дуже сміливі думки.

– Все може бути здійснено, адже у нас лишилася одна цифра – ювілейні 70. Ще чи вже? Тут нема однозначності, як на мене.

– Асоціації у мене з нею – вікові. Я зрозумів, що подорослішав. А вперше я про вік свій задумався отак у років 50. Була перерита дорога, обходити далеко, а щоб перескочити, треба було  згадати, з якої ноги це зробити. І я підловив себе, що раніше я не задумувався над цим, з місця на півтора метри легко скакав. Уже точно знаю, що не зможу того зробити, що робив у сорок, не зможу зіграти тих ролей, що не належать до категорії дідів.

– Скажемо, дорослих чоловіків, які знають ціну  своїх вершин і висоту, на яку можуть встановити планку. Хоч ви, як і я, знаєте, що  не ми відаємо виміром наших можливостей. І, якщо «життя-театр», то який жанр переважає у вас?

– Я бачу в ньому драму, навіть  переважає трагедія. Суть життя – драматична. Все, що є живе – має померти. Категорія народження, категорія смерті, а між ними пошук, чому ти прийшов на цей світ. Я  тут схильний   до драматизації процесу. Люди западають на гумор, як захисну реакцію, а я такий, як є. Серйозний і зосереджений.

– А ми зараз це перевіримо за нумерологією. Ви дивувалися, що я так оперувала числами, підрахунками. Це  були  цифри  з тематичних розділів вашого життєвого  сценарію. Але я помітила, що одна цифра  з віх вашої біографії постійно проситься бути щасливою…Ви могли на це не звертати увагу, але може ви маєте пієтет до якогось числа?

–  Я не дуже в це вірю. Але найчастіше мене супроводжує  дев’ятка.

– А за моїми даними вас   просто любить це число. Народився – 19 серпня у 1949 році. 19 листопада 1969 р. уперше вийшов на професійну сцену Хмельницького драмтеатру. У 1979 р.- присвоїли  звання заслуженого, а в 1999 р. — народного артиста України. За древньою нумерологією: число  9 – це духовна зрілість і мудрість людини,  торжество духу над матерією. Воно найсильніше з простих чисел, в той же час ніжне і м’яке. Наповнене любов’ю до навколишнього світу, пов’язане з божественним початком. Тим, кого любить ця цифра – надані  хороший інтелект і видатні творчі здібності. А з мови чисел  перекладається як духовне просвітлення і духовна інтуїція. Люди-дев’ятки  є справжніми мудрецями. І як тут не повіриш нумерології? З роси і з води вам, шановний В’ячеславе Антоновичу.

– Це неймовірно! Так просто з числами і як складно!А я бажаю всім, а нашим читачам,  зокрема, щоб вони міцно стояли на землі, а головою торкалися зірок і мирного неба…

 Людмила ОСТРОВСЬКА

 

 



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.