Тернополянка запрошує у подорож до Парижу, яким він був 100 років тому

У 1928 році в Тернополі та на всій Західній Україні була популярною газета «Діло». Тернополянка Олена Зіньківська вважає, що до рівня цієї газети сучасна преса ще не дійшла. Пропонуємо читачам сайту Про Те, як український чоловік у той час розповідав нашим жінкам про Париж. Олена Зіньківська знайшла відцифрований номер газети за квітень 1928 року.

Мандри у давнину

Париж: film noir et blanc

Естетика чорно-білого кіно, чорно-білих знімків, потріскуючих звуків старих вінілів навряд чи колись відійде у тлін. Сучасність немає альтернативи для їхньої приємної солодкої меланхолії. Читання старих текстів також викликає цікаву ностальгійність – якщо вони мовою оригіналу, зі стилістикою тодішнього часу. Цей флер минулого дуже привабливий. А особливо, коли йдеться про Париж.

Уявіть себе героїнею чорно-білого фільму. 1928 рік. Ви приїхали у Париж: стародавній і вічно молодий. Вас зустрічає справжній львівський джентльмен, письменник-мандрівник, культуролог і сходознавець Степан Левинський (1897-1946). Він – студент Паризького політехнічного інституту і стане вашим галантним гідом. Усю режисуру віддаємо йому.

***

– Ласкава Пані, Ви не знаєте Парижу? Ні, не вірю! Сотні книжок розказувало Вам про нього, безліч гравюр, легіон людей про цей давній Париж із часів великих Бурбонів, столицю славних жінок і напудреної галантереї, Париж Бастилії і Вольтера. …Ви не знаєте, Пані, цього Парижу слави і блиску, піонера нових думок, жерця рафінованих форм мистецтва, ноншалянтного (безцеремонного. – Прим. О.З.) мрійника і кривавого революціонера?

– А сьогоднішній Париж? – відгадую вже Ваше питання.

Сьогоднішній Париж живе своєю давньою традицією. Так, це есенціональне. Він, правда, змінений по формі: карети й екіпажі заступили авта і лімузини, повних галантності кавалерів – звичайні, сірі bourgeois (буржуа. – О.З.), а менуети, гавоти, навіть вальс заступив екзотичний джаз-бенд. Але разом із тим усе сутнє, – чи повірите? – залишилося незміненим.

Але, за Вашим дозволом, ласкава Пані, підемо у коротку мандрівку крізь вулиці і сквери сьогоднішнього Парижу. Ви ж знаєте  його топографію у подробицях навіть, правда? Не раз довгими зимовими вечорами у Тернополі чи у Львові, розгорнувши велику карту Парижу, ми з найбільшим зацікавленням слідили за бігом вулиці Ріволі або вчились назв бульварів, що подвійним вінком заквітчали місто. Маленька напруга уяви і ми знов у Парижі сьогодні.

Вже розсміялося сонце над нами серед блідо-синього неба. Дерева нанизують маленькі зелені листочки на густі кучері своїх галузок. Це сад Тюільрі. Скрізь гамірно, бадьоро, повно дітей, шуму, прошибають повітря маленькі гумові м’ячики, пахнуть квіти… А праворуч від нас ця ж сама рі Ріволі, де у затінку колонад вабили перехожих очі паризьких красунь Second Empire-у (Другої Імперії. – О.З). Тепер вони не тут, а там далі, ходім!

Вже перед нами площа Конкордії. На місці ґільйотини, що відрубала тут голову Марії Антуанетті, тепер стоїть гордий у  своєму орієнтальному інкогніто єгипетський обеліск. Ліворуч тихе, гладеньке плесо Секвани (латинська назва Сени. – О.З), за ним давня бурбонська палата, тепер парламент республіканської Франції. А ця грецька святиня у глибині рі Рояль, що вабить Ваш погляд своїм спокійним маєстатом, це костел Madeleine (Мадлен. – О.З).

Але сміло вперед тепер, крізь неспокійне муравлище авт! Вже розкрилась перед нами одна із найкращих перспектив світу – Поля Єлисейські. Чи бачите? Туди підемо угору до Тріумфальних Воріт услід за юрбою авт і людей. Ми тепер у дільниці люксусу (розкоші. – О.З), моди, великих світлових рекламних вивісок, вибагливих театрів.

Оцей гігантський будинок ліворуч це Grand-Palais (Великий Палац. – О.З) – салон мистецтва, а коло нього принишк у затінку Palais de Glace – вічно триваюча ковзанка на штучному льоду. В одній із бічних вулиць розкрив саме свої кімнати «Салон гумористів», а там ліворуч, при Avenue Montaigne, – Театр Єлисейських Полів, куди у минулому році з’їхалися театральні трупи всіх країн світу на інтернаціональний фестиваль. Але нам не можна баритися… Тут ліворуч новий пасаж «Лідо». У його підземельних нетрях, щойно від кількох тижнів, аматори зазнають благодаті морських купелей, тепла штучного сонця, а разом із тим дарують оплески орієнтальним танцівницям і доларовими банкнотами оплачують вибагливі коктейлі. Але доволі цього, правда? Ви майже здивовані дивитеся на мене.

– Так ви цей Париж показуєте мені? – Соромом палить мене Ваше запитання. Ходім звідсіль! Ще тільки один погляд із висот Тріумфальних Воріт на велике місто, на біле марево костелу Sacre-Coeur у далечіні, на стрункого велетня, вежу Айфля, на блідо-зелені обриси Булонського Ліску і вже підземельне метро несе нас у мозок Франції, дільницю науки і освіти – Quartier Latin (Латинський квартал. – О.З).

Ви втомилися, Ваші нерви і сили протестують? Тоді, дозвольте, пристанемо на момент серед метушні бульвару і присвятимо маленьку хвилинку уважній обсервації паризького вуличного життя. Воно не менш цікаве, впевняю Вас. От там при збігові двох улиць, чи бачите цей гурток людей? Це не вуличне лихо у роді удару двох авт, ні, не хвилюйтеся, це паризький шансоньє, може й не зовсім свіжим уже голосом, але весело і з гумором, виспівує нових пісень до звуків імпровізованої оркестри, і утримує себе й акомпаніаторів із продажу нот. Кілька кроків далі славне товариство: «Орда Монпарнасу» розташувала серед бульвару свої шталюги (мольберти. – О.З). Це така собі паризька вулична виставка малярства. Не даремний труд, впевняю Вас; минулого року вторгували за день 200.000 франків.

– Отже, паризька богема не перевелася? – здивовані питаєте мене.

– Ні, пані, – приємно мені відповісти Вам, бо вона безсмертна як і мистецтво, її бог. Якби стало нам часу, я завів би Вас до одного із маленьких ательє на периферіях міста, показав би дивну геометрію цих мініатюрних хаток. Але вже від чародійного приказу ночі змінився до невпізнання вигляд паризької вулиці, замовк вуличний співака, кудись безслідно щезли химерні артисти. Перш ніж відвезу Вас до одного з ресторанів Булонського Ліску, де, серед пекельного гомону джаз-бенду, виберемо може одну з-поміж 62 театральних вистав цього вечора, зайдімо ще на хвилинку до кав’ярні артистів. Вона зветься тепер «Дом». Звичайно, не знайдете тут найславніших із них, ані Van Donghen-a, що зазнавши слави богові мамони тепер служить, ані ніжного майстра японця Фужіти, ані Утріля, котрого чудову легенду описав недавно Франсі Карко. Але винагородить Вам певно це розчарування обсервація буйних артистичних чуприн, чудернацьких убрань і фантастичних краваток.

Ні, неможливо у кількох рядках описати, а одним поглядом очей збагнути різноманітності паризького світу! Бо Париж справді – весь світ у мініатюрі. Але ціль оцих рядків уповні буде осягнена, коли з глибин світу фантазії вирине на мить перед Вашими очима Париж, причепурений у павині пера літа.

Газета «Діло», 22 квітня 1928 року.

Авторська інтерпретація Олени ЗІНЬКІВСЬКОЇ (м. Тернопіль).

***

Словничок.

Менует (menuet) і гавот (gavotte) – старовинні французькі танці.

Вулиця Ріволі (Rue de Rivoli) – одна із найдовших вулиць Парижу.

Площа Конкордії (Place de la Concorde) , або ж Площа Згоди – центральна площа Парижу.

Костел Madeleine – церква Святої Марії Магдалини.

Авеню Монтень (Avenue Montaigne) – алея, названа на честь французького письменника Мішеля де Монтеня. Раніше її називали «Алеєю вдів», оскільки в давнину там любили збиратися вдови.

Костел Sacre-Coeur – базиліка Сакре-Кер (Святого Серця), католицький храм, розташований на найвищій точці міста.

Вежа Айфля – Ейфелева вежа.

Kees van Dongen – Кес ван Донген (1877–1968) , нідерландський та французький художник, один із засновників фовізму.

Фужіта – Цугухару Фудзіта (1886-1968), французький живописець і графік паризької школи, виходець із Японії.

Утріль – Моріс Утрілло (1883-1955), французький художник, майстер міського пейзажу, графік, театральний декоратор, поет.

Франсі (Франсіс) Карко (1886-1958) – французький письменник, автор цитованої книги «Легенда і життя Утрілло» (1927).