Для тих, хто втомився. Тернопільська письменниця зворушливо розповіла про реалії сімейного життя

0
1297

Знаєш, а ми однаково все це пройдемо. Пшежиєми, – сказала якась тітонька сьогодні в трамваї (я кивнула і усміхнулася до неї потилицею; повертатися не випадало: саме озвучувала Богданчиних коників, які мали проводити їй екскурсію).

І не просто пройдемо, не просто переживемо чи виживемо. Не просто станемо сильнішими (лишаю пробіл замість евфемізму, який надто довго треба було б підбирати для невисловлюваних емоцій). Не просто повернемося з еліксиром із міфічної подорожі героїв. Усе це теж буде, звісно, але тепер мені важить інше:

От побачиш, ми не розгубимо найціннішого, не подорослішаємо вщент, не перестанемо вислухАти пташок і вглядатися в зірки (ти не вмієш ні першого, ні другого, якщо хочеш, навчу, і, може, якраз тепер, поки дорога ще не пройдена, еліксир ще десь у якійсь-там Death Star, а Дарт Вейдер усе ще не може віддихатися (гггаа-пфууу, вггааа-пфууу, бідака!), а безкінечні бюрократичні піпірчики, випускні іспити екстерном і посуд із фантастичною, драконячою здатністю обростати брудом по кілька разів на день вже замалим не сняться).

Я не знаю, як люди підтримують вогонь без побачень і маленьких втеч від світу, не знаю, як живуть розпластані, розтягнуті, розкачані, наче свіже тісто на лазанью, щоби охопити все, і не рвуться – не знаю, як нам з тобою це вдається.

Чи майже вдається. Частіше вдається. Але коли цей період закінчиться, я хочу пам’ятати не гротескний язик на плечах, не волосся в пучок і відсутність педикюру дев’ять місяців на рік, не вечори, коли ми шпортаємося об іграшки на підлозі й обмінюємося хіба втомленим “добраніч”, не миті, коли ми міряємося, хто більше зробив і більше втомився, але ніжність, яку побут і втома, і стреси заливали-заливали, а вона продовжувала собі пломеніти (не тліти, ні, ти ж бачиш, як уважно я добираю слова?). І те, як ти усміхався, коли я досипала в кухні тобі на плечі. І як ми сиділи на піску поруч із холодним несезонним морем (таки були в нас втечі від світу, чого ж), і їли морозиво, фритки, морозиво, фритки, годували лебедів і робили замки з нашою дівчинкою.

Спершу я думала, що пишу тобі, потім, що собі, потім подумала, що корисно нам обом, і що попереду ще кілька місяців у виснажливому режимі, давай плюнемо на ощадливість і всю цю занудну дорослість, замовлятимемо піцу в дні, коли руки не стоять до плити, гулятимемо в парках до ночі напередодні іспитів (13 років тому ми саме цим і займалися, пам’ятаєш?), купуватимемо морозиво-фритки-морозиво-фритки, і будуватимемо пісочні, лего-вські, книжкові, які завгодно замки з нашою дівчинкою, і не по черзі, а всі разом.

… і так, я ділюся тут цим також для тих, хто втомився і сумує, і хто думає, що в інших усе зовсім гладко. Нас багато – з чудовим життям під зашкальну втому й бажанням зупинитися й просто… зрештою, що завгодно. Я бажаю вам виспатися або смачної кави. Це все просто – частина шляху. Морозиво-фритки-морозиво…

Надійка ГЕРБІШ

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ