«Сьогодні журналісту достатньо зателефонувати в морг, щоб написати статтю», – Людмила Островська

0
461

Ця тернополянка стала стресостійкою через професію. Людмила Островська каже, що не розлучиться із журналістикою доти, доки над нею світитиме сонце. Який жанр журналістики є безликим, чому все життя потрібно бути учнем і як можна сприймати голоси інших людей, пропрацювавши 40 років на радіо? Про це Людмила Островська розповіла сайту Про те.

– Почалося все із підпису сількора під моїми образками про життя односельців. – розповідає Людмила Іванівна. – Я  була тоді шестикласницею Медведівської  школи, що в славному козацькому краї  Чигиринського району на Черкащині. Це так  розпирало груди, коли  люди  допитувалися, хто ж це у нас такий, а чия ж вона… Районна газета «Зоря комунізму» дала не лише рекомендацію для вступу на факультет журналістики Львівського Франкового університету, а й величезну папку з матеріалами на творчий конкурс і співбесіду. Я відразу туди й поступила.

Романтику цієї професії нічим не пригасити: ні необхідністю бути в центрі  бурхливих подій, політичних баталій, стихій, воєнних конфліктів, на передовій сільськогосподарських робіт, в подорожах екзотичними і небезпечними країнами… Це зараз якось усе перейшло в студії, розмови, а головним жанром стало а бро’ю.

Телевізор ввімкнеш, здається, що ті люди там в голубому екрані живуть, одні і ті ж правдолюбці і правдоборці, словесні еквілібристи, шумовиння, яке Україна ніяк не зчистить зі свого тіла. Розважальні мотиви такого типу  і радіо заполонили. Я люблю працювати репортажно, схиляю голову перед публіцистикою, аналітикою.

Професія навчила виробляти запас стресостійкості.  Люблю її величність за різноманітність, за постійну потребу вдосконалюватися, а ще вона – складна, динамічна, цікава, активна. З нею не заскорузне душа, не забронзовіє чоло, бо ти завжди учень. Але винагорода неймовірна, як би це пафосно не звучало, – ти долучаєшся до когорти тих, хто робить світ кращим, духовнішим, добрішим, веселішим.

–  Чи можете ви «прочитати» людину по тому, як вона пише і про що вона пише?

– Наталочко, ти б не задавала цього питання, якби сама не «прочитувала» автора. Люди у широкому загалі між собою відрізняються, навіть не групою крові і неповторністю райдужної  оболонки ока чи тембром голосу, а, я вважаю, інформаційною наповненістю.

Тому і є стилі письма, як у письменників, так і в журналістів. А, оскільки, я переконана, що об’єктивної журналістики нема, це суб’єктивне явище, яке народжується на рівні совісті, то, звичайно, журналіста, як актора за грою, можна розпізнати за аналітичними чи публіцистичними матеріалами. Новинарний  однорядковий жанр – безликий. Зрештою, людину можна  прочитати і за ходою. Одні ходять, інші літають, вальсують, поспішають чи стишують крок, а  ще інші просто топчуть землю…

– А по тому, як говорять, якою мовою, інтонацією тощо? Адже роки пропрацювали на радіо. Мабуть, слух гострий.

– З 80-и років радіо, я майже 40 служила слухачам вірою і правдою. Принагідно дякую  всім, хто ще телефонує і переповідає мої програми, тішиться, що може хоч телефоном почути голос. Я не можу не розповісти про таку винагороду від слухачки з Великої Вигнанки Чортківського району. Поштарка Оксанка зателефонувала і сказала, що дуже хоче зробити на Миколая сюрприз одній жіночці, яка малорухома, але радіо слухає і постійно вас згадує. Я, звичайно ж, погодилася. Десять хвилин я була подарунком для цієї  слухачки, вона пам’ятає всі мої репортажі з Йорданії, Ізраілю, Єгипту, Лурду, Парижу, Барселони…

Неймовірна  винагорода  за працю – бути подарунком на Миколая. Я вже не кажу, якими мені  приємними були ці хвилини спілкування, я ще маю що говорити і писати для людей. Це ліричний відступ. Тепер щодо твого питання.

Коли безвідносно, то в ефірі бракує голосів, яким хочеться вірити, хочеться слухати, незалежно про що йдеться… Але то суб’єктивна  ностальгічна думка. Наше покоління ще пам’ятає школу ведучих, дикторський вишкіл. Незабутні Галина Костянтинова і Володимир Сіробаба звучали на рівні з Національним радіо і нас підтягували до своєї планки.

Якшо говорити про випуски новин, то  неграмотність у наголосах дуже псує загальну картину програм. Прикро, що розмовна мова заполонила ефір. Колись радіо було  крім інформатора, вчителем української мови. Вслухайтеся в Британське Бі-Бі-Сі, – літературний зразок, мова перфект. А наші журналісти думають, що  звучання розмовної у ефірі  зближує з народом, робить суспільнішим  продукт. Я не поділяю цього і ніколи не  згоджуся з тим, що кажуть перед ефіром: «А я так навчився говорити, мені ніякі словники не авторитет, ніякі вчителі, зауваження». Тут уже на адекватність потрібна перевірка.

В друкованих і онлайн матеріалах цього не помітиш, там граматика шкутильгає. А про тембр не доводиться говорити, бо я знаю, який «движняк» тепер з кадрами. Думаю, що бажаючі стати журналістами, бо зазвичай ведучі із суміжною освітою, без спеціалізації на радіо і телебаченні, не встигають навчатися в практичній роботі. Але все так не буде, буде краще.

Для всього потрібен час. І сучасні різногалузеві  реформи також вимагають терпіння і вдосконалення у виробничій площині. Головне, що радіо має аудиторію, сталу, яка виросла  з новинами обласного радіо і програмами  медійників, які стали епохою в розвитку радіо.

– Як на мене, то колишніх журналістів не буває…

– Я думаю, що це стосується не тільки журналістів, а й силовиків, артистів, зрештою, вчителів. Безслідно з професії не можна піти, особливо тоді, коли ти з нею не розминувся, коли це була «сродна» праця, яка давала натхнення, рухала вперед, спонукала до пошуків  людей, подій, тем.

– У вас є друзі серед журналістів? Чи можлива дружба між журналістами, чи все ж буде елемент суперництва?

– Це якби ти запитала чи народні депутати дружать, бо їм є що ділити. А що нам ділити? Гонорари? Зарплати?  Вважаю, що дружба від професії не залежить, як людина від національності.

Є свято – День журналістської солідарності. Я колись датський матеріал робила (до дати). То абсолютно адекватно  пишуча братія казала, що нема проблем поділитися записами, фотографіями, відеоматеріалом… Я і зараз це роблю при потребі. Ми з Галиною Садовською разом ходимо на інтерв’ю, Микола Шот  ніколи не відмовив у світлинах із якогось заходу чи вистави, Влада Собуцька ділиться  планами. Яна Чайківська, Аня Золотнюк, Віра Осіпова…

Зараз усіх і не згадаю, хто нормально  реагує на просьби за матеріали  чи фото для висвітлення в іншому ЗМІ. Тим більше, на світлині авторство можна вказати. Хіба що я щось не вловила з елементом суперництва. Я просто не читаю ті матеріали, що ілюстровані зашморгами і кривавою сокирою на передовиці…Там , звичайно, хто перший в морг додзвонився, той виграв… Але то не моя журналістика, я тих мірок гарячих новин не розумію… Навіть не знаю, чи відповіла тобі. Є друзі. Можлива дружба.

– Ви вірите у те, що учень може перевершити свого вчителя? Чи бували такі випадки у вашому житті? Що ви тоді відчували?

– Так повинно бути, щоб учень перевершував вчителя.  Учитель стала констанція, від якої  учень одержує поштовх для розвитку. В усіх, скажімо, Нобелівських лауреатів були вчителі початкової школи… Але йдеться, я так розумію, про наше ремесло.

Журналістика, це справа, якій навчаються. Її, як і іноземну мову, не можна навчити. Там є «ся». Оскільки я так довго працювала на одному місці, що змінилося кілька поколінь, то можу сказати, що  ми вчилися один у одного. Багато приходило практикантів, яскравих, здібних, творчих. Я б кожного з них чи через одного брала б на роботу, хотілося все передати, що знаєш і навзаєм вловити молодечу  креативність, максималізм. Ця професія не дає нам старіти душею.

Я не могла бути вчителькою, бо радше подружкою бути… Сама не любила, коли прийшла після університету, щоб  дуже еталонили коло мене. Я слухала передачі і оцінювала свої можливості, розуміючи, що вдосконаленню меж не має і, якщо нас п’ятеро піде на один захід, то напишемо ми всі по-різному, з одними діючими особами.

Тішуся успіхами, вдалими програмами Оксанки Цвик, Лариси Осадчук, Іри Моргун… Дівчата прийшли до нас свіжими, з великим бажанням працювати. В декретних відпустках дуже талановиті журналістки Марійка Дубницька, Ганя Татарин… Юрій Кульпа – оригінальний і яскравий ведучий, Наталя Назар…

Є чудова журналістка енциклопедичних знань, захоплень, всюдисуща,  різнопланова, невгамовна Наталя Турчин. Вона також була колись у нас на практиці. Грамотна, швидка, іскрометна, поетеса і письменниця… Її вчити не було потреби – очі горять, щодня 10 тем, 5 проектів… Вона переросла всіх своїх вчителів, мало який ефір на телебаченні без неї, очолює кіношколу, організовує кінотаборування, «Кінохвилю» і «Кінохвильку», зараз знімається у фільмах, презентує українського кінематографа, тепер у Кременці на знімальному майданчику, лінійний продюсер  фільму «Червоний»…

Звичайно, всіх не можу назвати, хто проходив у нас вишкіл, але я пишаюся, горджуся цими журналістами, вони знайшли себе і я цьому тішуся… Росте нове покоління  інших людей, час змінюється, вимоги змінюються, залишаються лише сталими загальнолюдські цінності, хотілося б, щоб їх не втратили прийдешні.

– Головний урок, який ви отримали під час вашої журналістської кар’єри?

– Так якось чужо звучить «журналістська кар’єра». Ми ж  були універсальними обласними журналістами, які в усіх темах щось знали, шукали, вчилися. Помилок не було, були уроки, були гарні вчителі, які навчили розпізнавати  чорне і біле. Але головне, що я зрозуміла  тоді і тепер, освоюючи цікаву сайтову журналістику і трибуну соцмереж, що я ще скільки всього не знаю.

Чим більше знань я одержую, тим  глибше усвідомлюю, як багато я ще не знаю. Зараз розвивається українська кіноіндустрія. Клондайк, лавини новизни, яку хочеться збагнути. Я вже не кажу про подорожі, які просто накривають шквалом емоцій, відчуттів, вражень. Мені хочеться все це самій перевідчути і передати читачам.

Неймовірно вдячна тим, хто пише мені відгуки, тішаться, що я була їхніми очима, що зачепила розповідями їхнє серце. Не так багато людей, маючи навіть потужні капітали, відважиться у таке вільне плавання з квитком в один кінець.  Я це люблю, я цього хочу і Всесвіт мені сприяє.

– Найсвіжіша  у спогадах Індія…

– Так. У мене з цієї країни розпочався цей рік. Індія така величезна, що я  ніби привідкрила лише до неї двері і відчула її солодкий сандалово-чорнобривцевий аромат, примружила очі від яскравого сонця, посмішок теплих смаглявих  красивих людей… Я торкнулася Індії. А хочеться вбутися,  надихатися,  заглибитися, запам’ятати… Можливо, коли випишуся, ще раз відчую і переживу те, що запало в серце, попустить. А зараз я ще в індійському кіно, яке зі мною уже залишиться назавжди.

– Паралелі якісь з’являлися? Ви мандрівниця зі стажем.

– Чомусь невідступно переслідував Тайланд. Я потім зрозуміла, що була вражена його екзотикою. І там країну ми об’їхали вздовж і впоперек. Тому було сильне цілісне враження. А ще тому, що в Індії побачила людей зі всієї землі, зі всіх континентів. Тепло, сонце серед нашої зими роблять свою справу, вражають.

– Кажуть, що поїхавши в подорож, людина більше ніколи вже не буде такою, як була до того? Це так? Подорожі змінюють? Як саме?

– Так. Особливий вплив мають поїздки святими місцями. Я приїхала з Ізраїлю просто «хворою» в переносному значенні. Я плакала там, йдучи Хресною дорогою, торкаючись того каміння, яке пам’ятає ноги Ісуса. Я багато опрацьовувала  матеріалів про нашу прадавню віру, свята і обряди, які перейшли, бо мусіли перейти, у християнство…

Коли приїхала із Святої Землі, відклала  цю романтичну сторінку нашої історії від Трипілля ,  не ганила її і не хвалила. Але я чітко усвідомила, що мене хрестили в тій вірі, яку прийняли задовго до мого народження. Я людина світська, поїхала туди туристкою, а повернулася прочанкою. Пережила велике потрясіння, навіть дихаючи тим повітрям. У Йорданії я дізналася (до цього навіть не цікавилася), що Іван Предтеча охрестив Ісуса у річці Йордан  саме з боку Йорданії.

Без трепету не можна було торкатися мозаїчної підлоги церковиці, на якій лишав свій одяг Спаситель, заходячи у воду вічної річки. Для мене тепер наповнилися святим змістом слова  вітання на Водохреще «Ісус охрещається»» В ріці Йордані!» Можна багато розповідати про місця всесвітнього паломництва  до французького Лурду, Меджугор’я, що в Боснії і Герцоговині, де є  гора об’явлень – єдине місце у світі, де й досі з’являється Матір Божа із своїми посиланнями, про Богородицю Смуглянку із Барселонського храму Монсеррат, чи про скельну церкву Греції чи церкву, де Господь оживив  Лазаря  на Кіпрі. Я вже не казатиму про Відень, Париж, Стокгольм, Каїр… Подорожі роблять нас щасливішими.

– Чим є журналістика для вас: любов’ю, способом самовираження?

– І першим, і другим. А ще станом душі, з яким ніколи не хочеться розлучатися. Це справа, яка не має нормованого дня і ми це з тобою знаємо. Сто разів будеш повертатися до матеріалу, виношувати його, потім ще сто разів правити. Яке то щастя комп’ютер! Скільки читаєш, стільки правиш. Я б уже ручкою ніколи не писала.

– Це рішення сильної людини, яка йде в ногу з часом і новітніми технологіями…

– О, як пафосно! Правду кажуть, що сказане нашим братом, треба ділити навпіл. Жартую!

Те, наскільки ми сильні,  дізнаємося в шокові моменти. Навіть тоді, коли мусиш здати матеріал, а він лише брунькується. А ще є такі  наші перевіряючі, як хвороба, смерть, кохання чи  розлучення, зрада, що  завжди приходять в наше життя неочікувано, і змінюють його.

Тоді доводиться балансувати  між можливістю далі жити і вмінням втримати і відпустити. Лише сильні люди знають про правильний  вибір. А сильними стають, коли зміцніли біцепси в душі. Пам’ятаєш «Оду ворогам» Ліни Костенко? Ми працюємо на позитиві. Тому слова про силу  відпустимо і станемо слабкими.

– Але, щоб життя змінювати на краще, потрібна  сила волі… Ви ж оптимістка по життю.

– Я хотіла вже побажання казати, бо ніхто до кінця наше інтерв’ю не дочитає. Тарас Савчук казав, що сайтові матеріали треба робити на 2 абзаци, бо тепер все в телефоні. Я в телефоні не читаю, лише вловлюю повідомлення, а на великому екрані все дочитую до кінця. Але  не всі так роблять, треба  не  зловживати увагою читачів… Тому це вже останнє,  про що  ми говоримо.

Сила волі і зміни на краще. Це, напевне, рівень підсвідомості, який, як стверджують фахівці, може все. Ми  в цьому житті граємо на різних рівнях складності. Хтось прилаштувався при годівниці, комусь самому треба хліб пекти, а комусь ще й зерно шукати. Такі обставини і в цьому нема нашої провини. Але наш обов’язок спробувати їх змінити. Для цього  треба визнати, що ніхто окрім нас самих не витягне нас із ями.

Пам’ятаєш, як Мюнхаузен себе витягав? Можна перетерпіти, відчути себе нещасною  жертвою, чи режиму, чи шефа, чи близької людини. Цей негатив буде безкінечний. А коли  ми сприймаємо життя, як подорож, кожний виклик стає або спокутою, або можливістю навчитись чогось нового, набратися досвіду, рости і змінюватись, одержувати задоволення від життя. Тоді якось і з’являються приємні речі, гарні несподіванки, сюрпризи. Кажуть, що по-справжньому відрізняє щасливу людину від нещасливої, – свідомий вибір бути щасливою.

Не жертвуйте своїми цінностями, не зраджуйте своє «Я», смійтеся, любіть, захоплюйтеся  красою, шукайте позитив,  думайте про завтрашній день, мрійте про краще  майбутнє і воно неодмінно настане. Ми всі сильні, Бог людей створив за своєю подобою, отож ми всі трішки боги. Це вчення всесвітньовідомого Доктора Рао, батька індійської сміхо-йоги я ніколи не забуду, як і те, що вчив на заняттях  і його син Прасад: «Ви не думайте, що ви тіло, ви знайте, що ви  Світло Боже». Коли я вперше почула цю фразу – виросли крила. Хочу їх подарувати і вам!

Наталія ЛАЗУКА





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ