Тернополянка знайшла ефективний спосіб боротьби з тими, хто кидає петарди

2
2063

У цьогорічні дивні зимові дні багато кому хочеться не тільки стабільності, а й звичайного спокою. Отого, що данське хюге… Такого, коли всі кругом метушаться і здають в січні ще грудневий звіт, а ти просто стоїш на площі серед вечора, замотаний аж попід очі в теплий шарф, і дивишся на кольорові лампочки на ялинці. Або за містом тонеш поглядом в бездонному морозному небі, хапаючись думками за несамовито яскраві зорі.

Ось так і я, до краю втомлена, але стала щаслива безмірно – коли побачила по обіді вільну лавочку… Здавалось би, що тут особливого?! А ні! Ціла алейка порожніх лавиць стояла обабіч нещодавно облаштованого ставка. Прості речі творять дива – теплий одяг, короткочасна доза сонячного проміння на моє рум’яне від холоду обличчя і ось – на горизонті можливість сісти перепочити на кілька хвилин. А це дуже актуально, коли в погоні за трирічним сином, який поспішає побачити весь світ, ти «намотала» не один кілометр!

Тяжко сказати, скільки часу минуло, але згодом в моєму хюге з’явилася купка підлітків. Нічого не пророкувало неприємностей. Вони обминули мене з дитиною, віддалилися метрів на 15… І за мить загиготіли веселими окриками. Я ж, якби стояла, то певно б так і впала. Неслухи рвонули кілька петард підряд. Малий пригнав, покинувши свої важливі хлопчачі справи. А він ще той опікун порядку, зі словами: «То ж не можна стріляти!!! Чому вони такі неслухняні?!».

Усередині мене запускається алгоритм «тижмама» – тому злісно роблю їм зауваження, що налякали мене й малого і що громадські місця не місце для заборонених ігор. За кілька хвилин – знову постріли. Терпець вривається, беру сина за руку і поспішаю геть зі сонячної оази, яка, на жаль, зіпсувалася. Спиною чую черговий постріл. А потім думаю: «Якого дідька?!»

Не доходить попередження, от вам. Рука потягнулася до телефону – знімаю тих дикунів на відео. І невидима сила «злизує» їх з нашого горизонту, ніби корова язиком. Так… не завжди дієвий метод, але цього разу телефон відпрацював на всі сто.

Звісно, я не закинула це все в інтернет із закликом «Знати героїв у обличчя», надто вже великим було бажання мирно вирішити конфлікт. Хай навіть і з дикунами.

Наталія ВОЛОТОВСЬКА



2 КОМЕНТАРІ

  1. Іноді за роли розваги ради теж бахкаємо із сином, виходимо на пустир, чи їдемо в село. Но і вибачте тути у віддалене місце прилітає струбована ЯжеМама, і починає робити нерви …

    • Олександр, от з цього все починається…. Ми завжди чекаємо- що зміниться влада, зміниться сусід чи шеф, а самі діємо протизаконно і дитині не вмієте пояснити, що в час війни треба бути солідарними з тими, хто, поки ви посміюєтеся з Яжмам , дає вам цю змогу з сином побахкати навіть і в лісі, святкуючи чи граючись у війну. Поки людина не почне змінювати себе і питати себе, чи так буде краще для світу, якщо я зроблю щось, що користі йому теж не принесе. Краще би почитали щось синові чи в спортзал повели.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ