У Львові тернополянка знайшла своє щастя і повірила у різдвяну казку

0
474

Яна вийшла з гуртожитку Львова. Бажання залишатися і святкувати з сусідами незрозуміло чиє день народження, лиш би наїстися – не для неї. Хотілося новорічної казки. Різдвяного дива, а воно вперто минало її стороною. Скільки книг прочитано! Скільки курсів відвідано, а все не те, і в основному не так.

«Як припинити це» – подумала дівчина, сідаючи в облізлу маршрутку. «Зайду, мабуть в «Криївку», хоч пам’ятки історії подивлюся» – вирішила про себе, коли ступила на блискучу від снігодощу бруківку площі Ринок.

Десь високо над головою полинули дзвони Ратуші.

«Бажаю, щоб в моєму житті почалася казка!» – вперто вирішила повторити своє звичне прохання Яна. Сьогодні – востаннє. І тої ж миті з неба посипався густий лапатий сніг, наче хтось розпоров гігантську подушку. За кілька секунд на голові і плечах Яни утворився справжня пухова хустина, але від того було так радісно і незвично – адже вона завжди боялася застудитися! А сьогодні було байдуже.

Повна рішучості дівчина відмовилася від чарки з оковитою, яку традиційно пропонували відвідувачам «Криївки», заспокоївши «сторожів» життєствердним «Героям слава!» і за мить потрапила в потойбічний світ – або, принаймні, на кілька століть назад. Кам’яні стіни, довгі дерев’яні столи, металевий посуд і непевне освітлення дивували погляд, смачні пахощі лоскотали ніздрі, а веселий гамір довкола знімав напругу, що роками тиснула на плечі дівчини, яка мала безліч друзів. Але завжди почувалася одинокою…

– Янооо, – дівчина почула позаду дівчачий знайомий голос, а обернувшись не повірила своїм очам – давня подруга, яка теж навчалася у Львові, сиділа у веселій компанії і закликала Яну приєднатися до гурту.

– Маринко!!!! Я… чесно сказати, я прийшла сюди…

– Та неважливо! Ми будемо раді, якщо ти з нами проведеш час і заспіваєш щось українське! У нас в гостях київський друг, треба показати йому, на що ми здатні!

Карі очі. Широка щира усмішка і підтягнутий торс – це все, що встигла роздивитися, поки хвиля соромливості не накрила з головою. Натомість Андрій відразу ж зорієнтувався – налив у кумедний глиняний кухлик гарячою чаю – із всякого польового різнотрав’я… Мабуть, такі чаї часто пили партизани…  Із тим напоєм змерзлі плечі огортав солодкий спокій, за спиною потихеньку розпрямлялися сріблясті крила…

Яна стиха заспівала «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…». До неї приєдналася компанія за столом, а за кілька хвилин – і вся зала…

Та головне, що це був початок нової казки. Різдвяної.

А може й такої, що триває все життя…

Наталія ВОЛОТОВСЬКА

 



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ