«У житті є багато спокус – деякі варто оминути», – Василь Махно

0
799

Як тільки поет з Тернопільщини Василь Махно буває в Україні, при першій нагоді їде до села, в якому минуло дитинство. Вважає, що усе, що кожна людина має тепер, залежить від того, що було тоді, у дитинстві. Про своє безтурботне минуле, дитяче щастя і дитячі травми поет розповідає сайту Про Те.

– Чи можливо свою біографію втиснути у 5-6 речень?  

Та звичайно, що можна. Але за кожим з із цих 5-6 речень десятки років. Від кількості речень, поданих у ениклопедії чи якомусь довіднику, не зменшується реальний зміст біографії. Гадаю, що це радше питання для укладачів довідкових матеріалів, тобто яким принципом вони користватимуться. Але сама ідея – цікава!

– Що ви хотіли б змінити у вашій біографії?

– Єдине, що  змінив би у своєу житті –  щоби мої батьки не розлучилися 1968 року.

– Де було ваше дитинство? Воно було щасливим?

– Моє дитинство минуло у селі Базар Чортківського району. У родині мого діда і бабці.  Нас було четверо – дідо, бабця, вуйко Федір (мамин брат) і я. До часу мого переїзду до Кривого Рогу 1973 року – це був найбезтурботніший час мого життя. У Кривому Розі я бував раніше, бо їздив з бабцею до діда, який працював там шахтарем. Я багато про це писав. Цьому періодові присвятив «Кури не літють». Як тільки буваю в Україні, то при першій нагоді намагаюся приїхати до Базару. Навіть цього року, у травні, там побував. Ми їхали братовим джипом і я попросив зупитись на дорозі за кілька сот метрів перед селом, біля Джуринки. Цвіли польові квіти, синів полин.

Кривий Ріг, 1966

– Ким працювали батьки?

– Моя мама вчителька, батько – шофер. Здається, що він, навіть працював завідуючим гаражем, але автодорожній технікум у Рівному не закінчив – кинув.

– Чи часто повертаєтеся  в кадри з дитинства? Чому?

– Доволі часто. Можливо тому, що дитинство – це мозаїка, яку в дорослому віці ми уже склали в одне ціле. І бачимо: як все від всього залежить.

– Чи часто в дитинстві плакали? Коли плакали в дорослому віці?

– У дорослому? Ні, не пригадую. У дитинстві – так, як і всі діти.

– Билися з ровесниками? Через що? Вам доводилося нападати чи захищатися?

Наскільки я пригадую – не так часто. Радше захищався. У мене ніколи не було агресії, щоби завдати фізичного болю іншим. У радянському вйську – доводилося. Але це було виживання.

1990-ті роки

– Чи крали щось у когось в дитинстві? Іграшку, наприклад?  

– Ні, цим не займався. У мене були добрі вчителі – дідо і бабця. Вони багато мене навчили.

– То ви, мабуть, і нецензурну лексику не вживали в юності?

– Ну чому ж – вживав. У криворізький період вулиця мене навчила такого багатства лексики, що  цей арсенал, як розумієте, зі мною. У будь-якому випадку «жива» мова супроводжує людину відколи вона починає усвідомлювати себе. Ти ж не живеш у вакуумі. Інша справа, що існують певні табу в соціумі: коли, де і як цим послуговуватися. У військовому середовищі, до прикладу, така мовна поведінка не викликає жодних спротивів. В якомусь іншому – це уважатиметься переступом правил доброго виховання.

– Який ваш улюблений анекдот тепер?

– Я не запам’ятовую анекдотів. Колись у Драча був такий рядок: «Маю предивну пам’ять – не пам’ятаю жодного анекдота».

– Які спогади з дитинства не дають вам спокою? Чому?

– Навіть, щасливе дитинство у дідовій родині ніколи не приглушувало в мені дитячої образи на батьків. Мама навчалася в Івано-Франківську – я  її бачив наїздами. З батьком – не спілквався взагалі. Мабуть, ця дитяча «травма» і не дає спокою.

 

1990-ті

– Які переваги вашого дитинства і юності від умов теперішнього покоління? А недоліки? Які переваги теперішні діти мають?

– Життя – взагалі непроста штука. Це тільки Кундера з усіх нас покепкував, назваши свій роман «Нестерпна легкість буття».  Коли я думаю, чим моя юність відрізнялася від юності моєї мами та її повоєнного покоління, то намагаюся знайти для себе якісь переваги. Але в маминих розповідях про її шістдесяті багато цікавих і світлих моментів, не дивлячись на важкі обставини побуту, безгрошів’я тощо. Моя юність припала на вісімдесяті роки. У нас були свої виклики, наївні мрії, розчарування.

Тепер – інший час. Час постісторії, як назвав це філософ Фукуяма. Завдяки новітнім технологіям, нове покоління виросло і виростає в іншій рельності. Їм інколи важко повірити, що   можна  було жити  без комп’ютера і мобільного телефона.  Я виростав, коли у квартирах не було телефонів, тільки у окремих громадян. І ми бігали телефонувати до телефонних будок. Але виклики одні і ті ж самі: бо природа людини залишається незмінною. У цьому полягає увесь прикол.

– Чи є якесь повідомлення, яке б вам хотілося донести до молоді і дітей? Що ви їм хочете сказати?

– Я не хочу нікого повчати. Навіть, мої дочки кажуть мені, що інколи я їм щось тлумачу як представник своєї генерації , а що ж казати про чужих? Жартую. А якщо серйозно, то ось таке: у житті є багато спокус – деякі варто оминути.

1990-ті

– Що вам говорить своєю суттю сучасна молодь і сучасні діти?

– Вони прекрасні, що тут можна сказати. Молодь – це вектор усього. Шкода, що вона така короткотривала, але це вони зрозуміють згодом.

– Чи маєте збережені вірші з дитинства чи юності? Про що вони?

– З юності, особливо студентської, є багато віршів. Усі вони припадають пилом в паперовій коробці в одній із квартир у Тернополі. Про що? Про кохання, звичайно. Ну, переважна більшість, мабуть.

Наталя ЛАЗУКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ