Тернопільська поетеса розповіла зворушливу історію, хто її любив найбільше

2
1059

Моєму дідусеві Пилипу було би 98. Він любив мене найбільше. Розумію це аж тепер, коли нічого вже не змінити. Прихиляв мені небо – щодня, уперто. Я бісилася. Мене дратувала ця наполеглива і незмінна любов – попри всі мої мухи-цокотухи в голові та коней норовливих, яких викидала при першій-ліпшій нагоді. Любив. Гралася з ним у велику і сильну жінку, пальчиком гострим віддавала дурні накази – мовчав, посміхався тільки і догоджав. Любив. Мотузки плела з нього, химиних курей випасала на безмежних ланах його терпіння, ніжкою тупала – «хочу!». Все давав. Я плювалася: де ж твоя гордість нарешті? Не можна АЖ ТАК любити!!!

– Можна, – казав. – Треба. Тільки так і треба.

… Мені три. Вечоріє, мама жене спати, не хочу. Зачинаю гопцати по ліжку, репетуючи: «Мо-ло-ка! Мо-ло-ка!!!». Несе. «Зимне!» – кривлю носа. Пішов гріти. «Фу, загаряче!» Дмухає. «Пі-і-і-інка» – награно векаю і закочую очі. Мовчить, зосереджено збирає ложечкою – протягує – «Пий…».

… П’ять. Будить зі сну з лукавою посмішкою: «Тебе вже всі гриби в лісі зачекалися! Ходімо!». Ліс незвичний, ранковий. Хвоя налипає до червоних ґумачків. «Це неправильний ліс! І грибів у ньому немає» – вередую. «А он у тих кущиках подивися!»

– Біжу уперед – а там ціла сімейка лисичок листям замаскована. «Єєєєєєє!». Гребу їх пальчиками захланними, навіть без ножа, який там ніж, чесне слово, коли тут таке-е-е-е!!!» «А ще під отою сосною пошукай» – мчу вивіркою туди – «Ого-го! Бі-і-ілі!!!». Роки минули – дізналася – він ходив на пошуки грибів для мене ще затемна, шукав найгарніші – і маскував мохом чи опалим листям. А тоді вже мене вів на лови… «Яка ж ти грибарка знатна! Бачиш, скільки назбирала!!!» – «А то! А в тебе – жо-о-о-одного» – язика показувала.

…Шість. Зима. Ранок. Заклало горло – вчора потайки нализькалася бурульок. Збирає мене у садочок. Вередую: дай із собою щось соло-о-о-одке! Капцями човгає до вікна, де на батареї, поміж гарячих ребер – гріються помаранчеві сонечка мандаринок. Несе дві – теплі, солодкі. «На, – каже, – але сховай у рукавички, щоб не замерзли надворі. Тобі зимного не можна…».

…Вісім. Уже школа. «Грошей дай на пірожен-е-е-е!». – «Нема зараз, – руками розводить, – пенсія тільки завтра». Кривлю пичку – «От і помру з голоду! Будеш тоді знати!!!» – дверима гупаю. Після другого уроку вискакую на коридор – стоїть… Двадцять копійок приніс. І яблуко.

… на мої дні народження – цяцьки і квіти. На його – шкарпетки і «лєзвія». Справедливо.

…а ще був травень. Щороку був травень, коли він змінювався і молодшав. Коли діставав заздалегідь світло-сірий костюм, прасував його зосереджено – і зачіпав медалі та ордена. Багато. Я тоді дивилась на нього іншими очима, як на чужого, з підозрою навіть – «Чи він то насправді?». – «Розповісти тобі про війну?» – «Ой ні-і-і-і, потім колись, добре?» – «Добре, – погоджувався». Він завжди погоджувався. А дев’ятого йшов на свої паради, святковий та урочистий. І повертався з квітами. Мені віддавав. А я тільки й чекала, коли він одягне свій домашній одяг і вичовгані капці, та перетвориться з отого празникового – на домашнього і буденного, бо не могла змиритися, що окрім мене у нього міг бути й інший світ. Навіть колись давно.

…а потім він став хворіти, і якогось дня перемоги так і не зміг піти на свій парад. Допомогла йому випрасувати одяг. Сама зачепила медалі. Одягла змарніле тіло у світло-сірий костюм. Сидів на ліжку – як горобчик. Усе піднятися намагався. Не зумів. Так і просидів з тими орденами й медалями на грудях до самісінького вечора…

… а я ревіла на кухні. Бо це був початок кінця…

…мовчки потім його роздягла, намагаючись не дивитися в очі…. Мабуть, мені було соромно…

…знав, коли помре. Їсти за два дні перестав. А потім склав собі руки на грудях – і помер. Так і знайшли уранці.

… батько тоді захворів, мама поїхала у відрядження – ми із сестрою самі… довідки самі, дзвінки самі, поминки самі… бойове хрещення смертю… лежав на столі – ніби вибачався, що так невчасно…білизни не знайшла для нього – побігла купити майку. Найдорожчу взяла. Сестра – «Навіщо ти аж таку?…» – «Бо….». А потім у сірий костюм його одягнула, з медалями. І пошепки попросила: «Ді, розкажи мені про війну»…
Але він тільки мовчав – урочистий, травневий, чужий…. І такий до болю рідний… Мій рідний. Мій дід Пилип.

Ганна ОСАДКО

2 КОМЕНТАРІ

  1. яке у вас, панi Ганю, зворушливе оповiдання. Просто всю душу вивертае. Дай Вам Боже добра i любовi всiх близьких i рiдних.

  2. для чого ми так з ними?…. вони так нас любили…. І тепер їх не повернути… Дідусю…. Я хочу бути такою мамою для свого малюка, як ти для мене…

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ