Переживаючи особисту втрату, три місяці тому шукала спокою і розради у місцях, знайомих з дитинства. Дорога додому – завжди лікує, відволікає, обнадіює. Рідні місця мають якийсь магнетизм – і це на все життя. Під час переломних моментів людині хочеться саме туди – до рідної хати, де можна зняти із себе усі тягарі і бути собою. До мами, тата, до сестри, брата, баби й діда, якщо ще живі… Мене мій біль привів до села, де народилася. Це – село Ромашівка Чортківського району.
Коли мені виповнилося 10 років, ми з родиною звідти переїхали. Давно адаптувалися до нових людей і нових умов. Але з віком із закапелків пам’яті все частіше виймаю спогади про Ромашівку. Постійно сниться хата, в якій народилася. До дрібниць пам’ятаю, як були розставлені меблі у кімнатах, який був візерунок на кахлевій грубці, яким було подвір’я, який був тембр голосу у сусідки, якою красивою була верба під вікном, що від дороги, як щоранку збиралися жінки біля криниці на роздоріжжі… Ще 15-20 років тому, навіть 5 років тому не було у свідомості таких чітких обрисів, звуків, запахів – з минулого. Щось перевернулося у мені із народженням дитини.
Коли Даринці виповнився рік, гостре бажання відвідати село, де багато років не була, з’являлося все частіше. Казала рідним, що хочу поїхати. Чому – не знаю. Але тягнуло мене туди дуже. Зайти на подвір’я, подивитися на хату, побалакати із сусідами. Нині – там сільська рада. І таки поїхали з чоловіком і дитиною. Прихопили із собою відеокамеру, фотоапарат. Спитала сільського голову, чи можна походити кімнатами, тобто тепер – кабінетами. Обійшла подвір’я, вулицю. Із гірким клубком у горлі, який заважав дихати, розпитувала працівників сільради, що і де. Розглядала той же візерунок на кахлевій грубці. Ті самі сходи. Та сама штукатурка знадвору хати. І вікна ті ж. Навіть досі залишилася та ж діра у дверях курника, яку колись вигриз пес, бо добирався до гусей. І верба досі є. Ще зеленіша і розкішніша. І на роздоріжжі криниця є. Усе те ж. Тільки змаліло… У дитинстві навіть сходи здавалися вищими, не те, що кімната більшою чи подвір’я – ширшим. Після тієї поїздки довго відчувала душевне заспокоєння, умиротворення, прилив сил, радість, натхнення…
Поїхати до рідних місць відчула потребу вдруге. Перебувала тоді в мами. Якогось липневого дня спонтанно зібралася, сіла на автобус і за яких півгодини – уже в сусідній Ромашівці. Вдруге мене туди привели не лише ностальгія і пам’ять, а й біль, пошуки себе і чогось, чого дуже бракувало… Як розумію тепер, мабуть, безтурботності чи якогось полегшення. Хотілося пройтися саме тими вулицями, якими блукала в дитинстві, де бавилася з друзями щодня. Хотіла почути голос сусідки, подивитися в її добрі карі очі і спитати, як життя… Саме у ті дні я гірко оплакувала особисту втрату, яка сталася цього літа. Відчай, відсутність відчуття майбутнього і руїни в душі…
Вийшовши з автобуса, найперше забрела в чагарник, де колись був дитячий садок. Згодом те приміщення перетворили на колгоспну контору. Нині тут ніщо не нагадує ні про дитсадок, ні про контору. Діти – давно виросли і більшість роз’їхалися. Колгосп – розпався.
Далі пішла вулицею попри школу, теперішній дитсадок і – дорогою до парку. Серце калатало швидше і сильніше. Лишала сліди від взуття в пилюці, як і багато років тому. Впізнавала рови, в яких рвали дітлахами бадилля. Он – і польову дорогу видно, що попри колишню ферму, де теж було багато пригод. Повернула направо – а там руїна. Сумна покинута хата. Заросле подвір’я. Самотня хвіртка. Ішла далі – те ж. Напіврозвалена хата, яка нагадувала про чиєсь життя… Ще дальше – так само. Руїни і відсутність людей…
Сльози очищення котилися по обличчю. Де ці люди? Як вони жили і коли повмирали? Хто був щасливим, а хто – нещасним? Ішла далі, фотографувала покинуті подвір’я і думала – скільки б цією дорогою не ходити – уже нічого і нікого не повернеш. Хоч щодня б мандрувала цими вуличками, дитиною уже не стати. Двічі в одну воду не увійдеш. Усюди усе змінилося…
Не повернути той час, коли ще усі живі і не було втрат. Не повернути тата, який теж ходив цими вулицями у плащі, піджаку, капелюсі і часто зі шкіряним портфелем. Завжди був акуратно підголеним. Ніколи не обходився без одеколону. Не повернути і маминого брата, який був дуже добрим і водночас мав непростий характер. Часто казав мені колючу правду про мене.
Вкінці вулиці велике і багате подвір’я – трохи звеселило око. Ошатний будинок, квіти, рівнесенька трава, сільськогосподарська техніка. Видно, що тут вирує життя. Звідси і попрямувала до сільської ради. Попри стару-престару криницю, що на роздоріжжі. Сусідки, голос якої хотіла почути, так і не знайшла й рушила в бік автобусної зупинки. По дорозі зустріла жителя села, який розповів, що багато людей із Ромашівки повиїздили, тому й так пустують хати. Повідомив, що сільський голова може розказати більше. Він якраз – біля клубу, бо там якась перевірка. Хто і що перевіряв – я уже не дізнавалася. Сільський голова був заклопотаним і не мав часу на коментар. Мені вже хотілося лише одного – швидше поїхати до дитини, яку залишила з бабусею.
Наступного дня на сайті опублікувала фото покинутих хат, які так мене так сильно вразили. Потім писала про те, що у Ромашівці живуть переважно красиві і високі люди. Після публікації дізналася цікавий факт, що пан Грамуш у цьому селі колись брав на роботу лише високих людей. Вважав, що вони краще працюють. Захотілося цю тему продовжити. Поїхати ще раз до села, розпитати старожилів і вчителів про цього мудрого пана та про інші цікавинки.
Восени я уже перестала оплакувати свою втрату. Минуле – залишилося в минулому. Пам’ять уже майже не дошкуляє, а лише додає повноти і розуміння життя. Примирення і спокій… Але спокій – це лише на перший погляд.
У неділю відбулися сходи жителів села Ромашівки. Місцева вчителька зачитувала майже усі мої замітки про село Ромашівка. Це мені нагадало радянські партійні збори, цензуру і фанатизм. Або засідання педради, де обговорюють поведінку учня, який відстає у навчанні і хуліганить.
Якщо жартома, то приємно, що така популярність. Якщо серйозно, то пані вчителька закрутила цілу детективну історію зі здогадками, підозрами і пошуками винного у всіх бідах Ромашівки. Мовляв, усі тексти – замовні, бо в селі є не лише покинуті хати, а й добротні. А ще – така-сяка сільська влада, розподіл коштів, децентралізація і таке інше… А до того всього причетна журналістка. Замовні публікації – і крапка. І взагалі – журналістка колись приїздила до села, фотографувала сільраду, то тут точно щось не те… А ще налила горілки Тарасу, який їй дав коментар про те, що село занепадає. Тож відкрито звертаюся до пані учительки та інших жителів села. У моєму досвіді нема такого, щоб наливати горілки комусь перед інтерв’ю чи коментарем. По-перше, маю відразу до алкоголю. По-друге, це було б занадто дорого – постійно носити із собою пляшку горілки. Та й смішно… Також пані учителька закликає односельців читати між рядками навіть ті фрази, де про них не йдеться. До прикладу, у статті про водія з крутим характером є пару речень щодо балачок пасажирів в автобусі Чортків-Ромашівка. У пані вчительки обурення і на це. Але ж автобусом їздять не лише жителі Ромашівки, а й жителі інших сіл. Вони – теж балакають. До того ж пані вчителька заявляє, що автора статті «опозорить» на весь світ і позбавить ліцензії на публікації. Але ж в Україні також є свобода слова, як і в Америці, звідки приїхала пані вчителька. Проте. Як показує життя, багато людей у нашій країні не готові до правди у ЗМІ. Не зважаючи на те, що всі так твердять про свободу слова. І справа не в цензурі від влади, справа не в редакційній цензурі. У моїй роботі цього нема. Часом людям не подобається просте і реальне відображення їх особистості на шпальтах газет. Коли без кучерявих слів, завуальованості і хитромудрої патетики… А в публікаціях про село Ромашівка навіть про конкретні особистості не йшлося.
До слова, після поїздки в автобусі улітку довго думала, чому люди не можуть організуватися і достойно відповісти на хамство і приниження. Чому не дадуть достойної відповіді народному депутату, який, приїхавши до Ромашівки, відверто висловлює свою зневагу до них? Як виявилося, можуть організувати спротив. Але, на жаль, пані вчителька дає відсіч не реальному приниженню і постійній зневазі її односельців, а фантазіям. У всій країні вимирають села, виїжджають люди, цим нікого вже й не здивуєш. Але дивуюся тому, як можна бачити у публікаціях не відображення реальних проблем, а щось замовне. Ех, люди, люди…
Через це напрошується висновок – наскільки наше суспільство зазомбоване, заполітизоване і зматеріалізоване, що у будь-якому вчинку, у будь-якій ситуації, де всього-на-всього життя і не більше, бачать щось замовне, підозрюють кожного зустрічного у хитромудрих схемах і бозна чому.
Дуже шкода, що так. Якщо ж образила тими фото покинутих хат жителів села Ромашівка, щиро прошу вибачення у кожного. Бо поважаю усіх, хто – з мого дитинства…
Наталя ЛАЗУКА