Про що говорять крісла на стіні тернопільського будинку

0
318

«Нашу розмову продовжують предмети». Так написав невідомий художник і філософ на будинку, що на вулиці Руській».  Залишив і підпис – «Гамлет».

Він – спонукає перехожих бути спостережливими. Надихає на роздуми про те, про се.

Під цими словами Гамлет намалював ще два крісла, що один напроти одного. Справді, таке враження, ніби крісла балакають між собою. Про що?

А багато про що. Про те, що меблі – для нас, а не ми для них. Колись бачила, як одна пенсіонерка, придбавши м’ягкий куток у кредит, спала на підлозі, бо їй було шкода нового дивану. Своє ліжко приготувала гостям, а сама – на килимі в сусідній кімнаті.

А ще ми залишаємо особливу атмосферу, про що говорили, як говорили, з ким говорили. Якщо, наприклад, про вас пліткують, то завітавши у те товариство, ви це відчуєте. Якимись невимовними сигналами. Розмова з тими людьми буде нещирою, натягнутою і липкою, як стара жуйка. Одна любляча і творча пара колись казала, що мають правило – ніколи вдома не говорити про погане, про нещастя, не обговорювати людей, не пліткувати. Щоб не набирати негативу до власного дому. Але з часом – вони розлучилися.

А що кажуть предмети в орендованих квартирах, готелях, де ми були господарями лише на трошки? Чи залишаються вони ошатними і блискучими, чи уже обшарпані часом та іншими людьми?

Там, де ми колись балакали, співали, плакали, пила каву і чай, їли суп, котлети і рибу, сумували, реготали – ми лишили трошки себе. Мабуть, це і мав на увазі автор. Усе змінюється, але ми лишаємо по собі себе… Найбільше нас є там, де ми виросли і були собою. Або там, де нас любили. Лише розмови у любові здатні підвести до справжності, щоб бути собою. Тому що – довіра. Де нас люблять, не треба захищатися ні словами, ні рухами, ні виразом обличчя, приховуючи свою сутність.

Теплі, душевні розмови продовжують жити у символах, меблях, оберегах, подарунках, щойно звареній їжі, за гарячою кавою. Те, про що говоримо і думаємо, відображається у будь-якому предметі, з яким асоціюємо людину. Спільне фото, п’янкі парфуми, смачна вечеря, новий светр, теплі рукавиці, несподіваний подарунок – продовження розмов у любові. Спакована валіза, розбитий горщик, заховані подалі речі, які нагадують про людину, – продовження колючих розмов зради і розлуки. Письмові столи, що навпроти – продовження злагоджених ділових розмов на роботі…

Уже 20 років у шафі висить піджак, який купив тато, коли разом йшли на чиєсь весілля. Минуло 15 років, як тато помер, а піджак безслівно нагадує про те весілля, про що балакали, як було тепло у той вересневий вечір і як танцювали під зорями… Маю сорочку від бабці. Стару-престару, побиту міллю. Вицвілі квіти на тканині – говорять пам’яттю про дитинство і сни.

І справді, цікаво переглянути, які саме предмети оточують нас. Вони мають історію. Стосуються тієї чи іншої людини. Ми не зберігаємо речей від людей, які нам неприємні, а то й шкодять нам. Часто таких предметів, які пов’язані з недобрими до нас людьми, ніколи й не мали, тому що відторгнення і відчуження лишає хіба порожнечу. Але маємо багато дрібничок чи великих, як ми собі думаємо, речей, що асоціюються із людьми, які нас розуміють і яких розуміємо ми. Ці предмети – продовження не лише приємних розмов, а й продовження тих людей. Світлих і добрих…

Єдине – ніяк не второпаю: чиї ж розмови продовжують вкрадені предмети? Але це вже інша тема.

Наталя ЛАЗУКА

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ