«Жінка не повинна нічого собі шкодувати», – тернопільська ведуча Людмила Пиріг

1
1165

ЛюдмилаТернополянка Людмила Пиріг – красива, яскрава, кмітлива і відверта не по-тернопільськи. Працює режисером на обласному державному телебаченні. Вона – ведуча концертів і виїзних церемоній. 10 років жила у Магадані (Росія), працювала там актрисою у театрі. Виховує 13-річну дочку Софію і, як каже, себе. Після смерті чоловіка вчиться жити заново. Сайту Про Те розповіла про свої переживання і життєві висновки.

Коли прокидаюся вранці, молюся. Зі сну ще перебуваю у своїй шкарлупі. Як виходжу на вулицю, думаю про те, чи не зробила чогось ганебного, щоб називатися дитиною Божою.

40 років – це межа страхів. Межа саме тих страхів, які були до 40 років і тих, які починаються після 40. Перебуваю у тій межі. Спочатку можна боятися, що буде не дуже вдала сукня на випускний вечір. Згодом боятися, чи матимеш гідного кавалера. Переживала за те, які люди трапляються на шляху. Приходиш десь на роботу, стикаєшся з людьми, з їх інтересами, які не завжди співпадають з твоїми. Кожне нове середовище лякає. Потім боїшся за дитину. Нині мої страхи змінилися. Маю страх образити когось. Думаю, що ображаючи іншу людину, ображаю Бога. Боюся, щоб не вчинити чогось ганебного. Постійно думаю над тим, як я живу.

Були моменти, які хочу відмотати, як кіноплівку, відрізати і забути. Є провини перед батьками, які мене гризуть. Але молодість – така, все робить без оглядки. Перед померлим чоловіком також маю провини. Не завжди все було так, якби хотілося.

image (8)Кажуть, якщо помирає чоловік, то на його місце стає Господь Бог. Якщо помирає батько, на його місце стає Бог. Відчула, що це так. Знаю, що в Бога все вчасно. Дуже близько відчуваю його біля себе. Звідки я знала, коли мені приїхати додому? Мій чоловік лікувався 4 роки. Звідки я знала, як йому робити уколи, як лікувати його?

Коли не стало чоловіка, усвідомила – чого ще можна боятися в житті? Кожен страх можна пережити. Змоделювати собі ту найстрашнішу ситуацію і пережити її в мозку. Таким чином долаєш той страх. Вже покроково знаєш, що і як робити.

Страх – як інстинкт самозбереження. Кожна психічно здорова людина має той страх. Напевне тільки безумці не мають страху. Я провела багато імпрез і великих концертів. Але кожен раз, коли виходжу на сцену, маю страх.

Найбільше шкодую за тим, що не була у декретній відпустці. Софійці виповнилося 3 місяці і я вийшла на роботу. Лишала її з нянею. Працювала актрисою в театрі у Магадані.

17690566_275766339515709_1138531414_nДуже багато часу віддаю роботі. Робота – це моє все. Не нарікаю, бо без цієї роботи не змогла б себе виражати. Часом сама себе заганяю. Йду на роботу вдосвіта і повертаюся дуже пізно. Хотіла би повернути той час, коли дитина була маленькою. Більше приділяла би їй уваги. Щоразу думаю – все, це не оцінюється, так не треба, от прийду додому, обов’язково щось приготую смачне і буду її чекати. Все одно мені це не вдається.

Дочка іноді не хоче їсти мого борщу. Каже, що не так, як тато варив. Я не люблю куховарити щодня. Хоча інколи є натхнення щось смачне приготувати. Любимо із Софійкою разом варити на кухні. Але ми не вміємо наводити порядок вдома. Порядками займався чоловік. Тепер у суботу приїжджає мама і допомагає приводити помешкання до пуття.

У побуті теж можна бути творчим. Я так не вмію. Можу себе виражати тільки в соціумі. Вдома відпочиваю. Дім – моя фортеця. Прийшла, зачинила за собою двері. Все. Більше мене нічого не хвилює. Я знаю, що я вдома. Розслабилася і не можу бути творчою. Вдома не фантазую. Інші вміють прикрашати помешкання, займаються рукоділлям. Я не вмію ні вишивати, ні в’язати. Мене це не захоплює, хіба нервує, злить.

image (1)Чоловік завжди казав: «Гроші – не туалетний папір. До них треба ставитися бережно». Бережно мені не виходить. Можу 5 місяців не платити за квартиру, але куплю собі перстень, який дуже сподобався.

Жінка не повинна нічого собі шкодувати. Ніхто не знає, коли закінчиться життя. В чому тоді смисл того шкодування для себе і відкладання грошей?

Не можу собі відмовити ні в чому. Коли чогось хочу, це як хвороба. Якщо не маю можливості, то всякими методами доб’юся того. Вважаю, що платити потрібно за позитивні емоції. Подорожі, одяг мені і дитині, відвідини кафе, прикраси – це позитивні емоції. Не розумію, в чому позитивні емоції стосовно плати за комуналку.

Чоловік усе життя дбав для дому. Коли йому було 10 років, його сім’я втратила хату у Підволочиському районі. Вони жили внизу, підійшла вода і затопило хату. Чоловік розповідав, як його з води витягнули і як йому було зимно. Для нього найважливіше було житло. Він завжди купував квартиру тільки на останньому поверсі. Лишився той страх.

image (4)Моя мама каже, що після того, як я вийшла заміж, вона повірила в долю. Я працювала режисером у Підволочиському будинку культури і вчилася у Рівному. Була на сесії. Помирає чоловікова мама і він приїжджає на похорон. В той час у Підволочиську вперше впроваджують свято День самоврядування. До мене телефонують, щоб приїхала, бо не знають, що робити, бо ніхто не напише сценарію і так далі. Я приїхала. А Богдан прийшов провідати дівчат, з якими роки працював у будинку культури. І тут я – молода, красива, скачу, сміюся. Це був 2002-й. Рік України в Росії. А він очолював українську діаспору в Магадані. Каже мені: «Я організовую великий концерт в Магадані і мені треба родзинку. Так, щоб точно, щоб контрольний. Приїдь до мене». А я думаю: «О, що таке дядько меле? Це що – їхати до Тернополя чи до Рівного? Це ж на кінець світу». Потім він перехоплює на вулиці мою маму і каже, що все оплатить за переїзд. І так я поїхала до Магадану, там затрималася, а потім пішла на роботу. Хотіла трошки підзаробити.

image (11)Російською розмовляла погано. Мене там гнобили. Приходжу на роботу, а колеги питаються: «Хохлушка, ти еще не сдохла?». Я отримала першу зарплату на 50 гривень меншу, ніж в Підволочиському будинку культури. Не мала на що жити.

Їздили на гастролі по Колимі. А там – сопка за сопкою і покинуті селища. Що таке Магадан? Знайшли золото – побудували селище. Викопали золото – покинули селище. Нема ні живої душі. Їдеш, а там десь друшляк валяється, каструлі. Жахлива порожнеча. Селище від селища за 800 кілометрів. Ми отак весь день їхали. Всю дорогу актори пили. Приїхали – ще поїли і добряче попили. Богдан зайшов до свого номеру в готелі. Я взяла своє горня і хотіла піти, бо бачила, що всі вже добре п’яні. А монтер сцени хапає мене і каже: «Сегодня, малая, ти спиш со мной». У мене руки почали трястися. Мені – 25 років. Це мене дуже образило. Кинула на нього те горня і тарілку. Прибігла на рецепшен і спитала, в якому номері директор театру. Прийшла до Богдана в номер і кажу: «Дядьку, ви в мене вдома були? Ви моїй мамі в очі дивилися? Куди ви мене привезли? Ви не бачили, в якому люди там стані, що там мене лишаєте? Що хочете, робіть – я з вашого номера нікуди не піду. Можу у вас тут на килимку спати, але туди не піду». А він: «Що – север горячих не любит». Розсунув ліжка надвоє і всю ніч розказував мені про полювання на ведмедів, як вони йдуть на оленя, яка корисна їхня ягода брусниця. Це було, як казка. Не пам’ятаю, як я заснула і як прокинулася. Цю ніч ніколи не забуду. Вранці я повернулася з ним до акторів. Потім ще з цими людьми працювала 10 років, але більше ніхто жодного разу не сказав мені такої образливої фрази, де і з ким я буду спати і що мені робити.

17619576_275766046182405_2096036430_nДо Магадану приїхала делегація з Луганська. Не пригадую голови облдержадміністрації, але точно з ним був Олександр Єфремов. Я – у вишитій сукні. Стою з короваєм. Чоловік тримає український прапор. Вони йдуть по сходах, усміхаються до нас. Я розповідаю вірш українською і вся делегація перестала усміхатися. А Єфремов каже: «Ви где такую хохлушку откопали? У нас такіх нет». Я не могла збагнути – чи то комплімент, чи то докір. Потім зі мною фотографувалися.

Нічого не планую. Це не прерогатива людини – планувати. Нічого не загадую наперед. Що Бог дасть – те й добре. Після того всього, що пережила, хочеться лише, щоб Господь дав трошки здоров’я, щоб з дитиною все було добре. Зрештою, хочеться розплющити очі і жити.

Коли заплющуємо очі і засинаємо, звідки ми знаємо, куди потрапляємо? Не знаємо, де ми і що там відбувається. Кожного разу, як заплющуємо очі, не знаємо, чи їх розплющимо.

Люди бояться смерті, бо не знають, що там. Вагітність і пологи дали мені своє розуміння смерті. Дитина ще в утробі матері захищена, все добре, в звичному середовищі і раптом її кудись виштовхують. Лікарі кажуть, що дитина під час пологів переживає сильний стрес. Вона також боїться. Бо невідомість. Вона не знає, що народжується. Так само людина не знає, що далі. А може смерть – це перехід продовження чогось іншого?

image (5)Двічі мені було дуже хижо, відчуття лиха. Вперше, коли переїжджала з Магадану. Вдруге, як помер чоловік. В такі моменти в мені живе маленька, худесенька дівчинка. Вона уся сіра, з тонесенькими ручками. Як сирітка, тягне ручки до мене. Я гнуся під неї, як і вона гнеться. Коли це минає, відчуваю, що в мені ніби поселяється сонечко, маленьке, як апельсин. Починає світити зсередини.

10 травня на мій день народження була дуже важка ніч. Це за 5 місяців до смерті чоловіка. Його дуже все боліло. Наша медицина не вчить, як правильно знеболювати онкохворих. Софійка була у своїй кімнаті, а чоловік – у своїй. Думаю – мені 39 років. Піду до неї і притулюся, як до життя. Бо там, як сказав мені один священик, холодно і темно. У нього вже була енергетика різкого холоду. Ставив на мене руку, а мені аж до кісток було зимно. Вдосвіта я пішла до кімнати дочки. Притулилася до неї і задрімала. Вранці повертаюся до вікна, розплющую очі, а там – велике сонце на ціле вікно. Небо голубе. І я думаю – це минеться. Життя – ось таке. Як сонце.

У 17 років пережила нещасливе кохання. Я закінчувала школу, всі подруги ходили до репетиторів і готувалися до вступу у вищі навчальні заклади. У мене вдома висіла весільна сукня і я готувалася виходити заміж за священика. Два роки з ним зустрічалася. Вивчила все Письмо, бо постійно переписувала йому проповіді. Кожної неділі була в церкві. Не ходила на дискотеки, бо виходила заміж за священика. Він закінчував духовну семінарію, я вишивала йому фелон і весь свій вільний час проводила з його старенькими батьками. Так сталося, що приїхала до нього до Львова, де він вчився. Він жив у гуртожитку, чомусь не семінаристів, а фармацевтів. Фармацевти – в основному дівчата. Я глянула, як там все було весело, якось не так, як йшлося в тих проповідях, які переписувала. Мене це насторожило. Після приїзду додому ми розійшлися. Я з головою поринула у творчість.

image (3)З простими людьми я проста. З крутими – крута, а з наглими – нагла. Працювала режисером дитячого колективу в будинку культури у Підволочиську. Колись приїжджала Оксана Білозір і казала до мене: «Я – народна артистка України». Я відповіла: «А я – народна артистка Підволочиська. І ви – у Підволочиську. Так що не знаю, хто важливіший – ви чи я».

Часто думаю, де межа між гординею і гідністю? Між ними дуже тонка грань. Не годен знати точно – ти стоїш на межі гідності чи гордині? У нас була революція Гідності. Зрозуміло, що на Майдан людей не гординя погнала, а почуття власної гідності.

Я – бунтар. Хтось стане на ногу у транспорті – у мене вже спротив. Може це такі іспити в житті. Читаю Святе Письмо і думаю, Ісус – також бунтар.

Депресія і я – це різні речі. Не депресивна, хоча теж часом опускаю руки. Я – жінка свято. Де буваю, там рух. Така моя вдача. Не можу добами сидіти і гундосити, що все не так. Іноді нарікаю, але різко це відрубую. Нарікати – гріх. Життя вчить людину, яка нарікає. Як в школі – ставлять два і пересаджують на останню парту. Поки тебе не відшліфують. Поки не перестанеш нарікати.

image (20)Кажуть, що на одному місці камінь мохом обростає. Це добре, маєш помешкання, соціальні зв’язки, маєш з ким на каву піти. Добре, коли камінь мохом обростає. Але священик в церкві каже, що зле – мох камінь роз’їдає. Для камінця добре весь час котитися, бути в русі. Десь водичка підмиває, десь сонечко припікає.

Жінка – це обличчя її чоловіка. Чоловік – це обличчя жінки. Інакшої формули не буває.

Мене у що не вдягни, буде гарно. Тим не хизуюся. Просто знаю, що воно так є.

Не можна жаліти чоловіка. Він – апогей всього. Його треба любити. Йому обов’язково треба вірити. Попри все. Любити, довіряти і тішитися, що він є.

Чоловік був старшим від мене на 27 років.  Він тримав усі кути в хаті. Але якщо потрібно було приймати якесь надважливе рішення, він завжди питав моєї думки. Коли хтось з його друзів питався, чи в нього є навігатор, чоловік відповідав: «Нащо мені навігатор – в мене є Люда».

image (19)Переконана, якщо чоловік дослухається до жінки, у сім’ї все добре. Не те, що він повністю її слухає. Маю на увазі, що чоловік чує жінку, її думка йому важлива.

Тепер мушу робити те, що мала б і раніше робити. Мушу готувати їсти, пильнувати помешкання, мусила дізнатися, де ЖЕК наш. Якби не втратила чоловіка, навіть не знала би, який він був вагомий. Усе сприймала, як даність – приїхав, привіз, холодильники заповнив, за хату заплатив, їсти наварив. Він завжди казав: «Вдягнуті, взуті, нагодовані – ну і слава Богу».

У 40 років багато чого починається вперше. Раптом на роботі я стала Людмилою Романівною. Не Людочко, не Людою, не Людкою.

Краса жінки – у внутрішній гармонії. Які б вона не відвідувала модні салони краси, якщо нема внутрішнього сонця, внутрішньої радості, бажання жити, любити, то нічого не допоможе. Сяйво в очах не роблять у салонах.

Наталя ЛАЗУКА

 

image (17)

image (15)

 

image (16)

image (6)

1 коментар

  1. дурна ти iстото i нiчого-то тебе не навчить. Шкодувати, кажеш. для себе нiчого не варто. Так. я не буду нiчого для cебе шкодувати. а моi дiти будуть хотiти яблучка або банана та ходитимуть у подертiй одежi з чужого плеча – а я не буду для себе шкодувати нiчого. У кожноi жiнки свое життя, своi можливостi i не треба iм тут менторствувати i вказувати як жити.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ