«Сльозами не поможеш – почали збирати гроші», – як українці гуртуються у Нідерландах

Офіційної статистика щодо кількості етнічних українців у Нідерландах немає. За підрахунками організацій української діаспори тут нараховували близько 10 тисяч осіб. Із широкомасштабним нападом росармії Нідерланди прийняли до ста тисяч  українців, надавши їм тимчасовий захист. Багато  людей  за цей час знялися із реєстрації. За даними  Міністерства юстиції та безпеки Нідерландів  майже 25 тисяч неповнолітніх українців навчаються в Нідерландах. Понад 45 тисяч наших громадян, які тікали від війни,  знайшли оплачувану роботу. Велику роль в період адаптації земляків до нових умов життя зіграли місцеві громадські об’єднання українців. У Нідерландах наразі існують такі офіційно зареєстровані організації української діаспори: Фундація «Українці в Нідерландах», Фундація “Україна-Культураліз” (Stichting Oekraïne Culturalis), Фундація «Українська громада в Нiдерландах» та Фундація «Brand New Ukraine».

Від часу свого заснування у 2014-му році, фундація «Українці в Нідерландах» завжди допомагала Україні, працюючи із Світовим Конгресом Українців та Світовою  федерацією жіночих організацій. За минулий рік безпрецедентно жорстокої війни росії проти України фундація сфокусувала свою діяльність на зборі коштів та направленні їх для надання необхідної гуманітарної допомоги. А це до двох мільйонів євро і  до мільйона  кілограмів гуманітарних вантажів, які доставили  в Україну тим, хто їх безпосередньо потребував.

– Кошти та товари, які пожертвували  і жертвують наші діаспоряни, небайдужі нідерландці та наші інтернаціональні друзі,  відіграють важливу роль, адже рятують життя багатьох людей в Україні, –  говорить координаторка Гаагського  осередку, членкиня правління  фундації «Українці в Нідерландах», очільниця товариства «Волонтери Нідерландів»  (Волонтери_NL), Людмила Лісовська. –  Ми дякуємо всім причетним за щедрі внески, завдяки яким ми змогли досягти такого вагомого результату. Бо це  великі обсяги роботи, як для Нідерландів, країни за площею, як наша Одеська область.

Як все починалося

Волонтерка, активістка,  людина, яка всім серцем любить та вболіває за Україну, Людмила Лісовська  примкнула до фундації з 2018 року. А з  початком війни за Донбас вона згуртувала в Гаазькому окрузі  організацію «Волонтери Нідерландів», зібравши понад 30 добровільних благодійників, з якими  і надавала   гуманітарну допомогу для України.

– Для мене персонально війна почалася дев’ять років тому і я розуміла, що вона буде мати продовження. Хтось того не хотів бачити, переконував, що росіяни непогані, що АТО – то так собі, допомога там нікому не потрібна. З такими ми розбігалися  відразу, бо я не люблю , коли не бачать очевидних речей, приплітають, як все неоднозначно,  коли в очі – одне, а поза очі друге. Я відразу кажу «ні», коли це «ні», щоб потім не одержувати непотріб, загорнутий у цукерковий фантик, – рішуче каже волонтерка. – За професією  я інженер-економіст деревообробної промисловості. Тут я в будівельній галузі понад 20 років, працюю і займаюся перекладами між поляками й українцями та нідерландцями. А приїхала  сюди зріла і сформована,  в 36 років. Біля мене завжди гуртувалися українці. І коли ще Майдан був, коліжанки дзвонили і запитували,  що робити, дітей б’ють, калічать. Я сказала, що сльозами не поможеш. Почали збирати гроші. А кому здавати? Вирішили, що нам з Ігорем. Ігор це мій чоловік. Волонтер, найперший і найкращий помічник. То ми тоді ще на Майдан збирали ,  передавали  через Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла у Львові, настоятелем якого був єпископ Української Греко-Католицької Церкви, тепер він владика –  Степан Сус.

Новий імпульс життя громади

Досвід волонтерства, набутий з 2014 року,  став основою для цієї благородної справи , яка одержала новий імпульс взимку  2022 року.

– Я ж зі Львова. Останнє моє місце роботи проректор господарської частини Львівської Національної академії мистецтв. Захід України має колосальні зв’язки на всіх рівнях: як за кордоном, так і в Україні. Навіть якщо ми звідти виїхали, ми ж не зачиняємо за собою двері. Ти завжди повертаєшся до свого кореня. Якщо ти був відкритою людиною, був там відомий, нікому зла не зробив, ти повертаєшся туди, як додому і все розділяєш із рідним краєм, – каже волонтерка.

Людмила Лісовська схвильовано  пригадує той настрій протистояння ворогові України, бажання людей різних національностей допомогти хоч чимось.  З перших  днів  запрацювала розгалужена структура організації, десятки бусиків із допомогою вирушили в бік України.

– Тоді  в нас кожна хата, в якій мешкали українці, стала волонтерським хабом, – розповідає очільниця волонтерів Гааги. – Збирали всі, збирали все.  Голова фундації Віра Луценко-Зван, киянка, мешкає у Хронінґені у власному будинку з ангарами  для гаражів і звідти виходили фури на Україну.  При тому, що фундація сама, як юридична одиниця, зареєстрована на мою адресу. Лише  в Гаазі було 4 волонтерські хаби, у яких працювали мої волонтери, а ще дуже великий був у Амстердамі,  ми змушені були винаймати величезний ангар, щоб десь приймати той об’єм допомоги, який отримували як від приватних осіб,  так і від організацій. Один з таких хабів був у мене дома. Ми працюємо  з волонтерськими  організаціями в УА, через тих людей, які свідомо прийшли у волонтерство, яких ми уже знали протягом 6-8 попередніх років війни, та безпосередньо з тими бригадами, з якими вони та ми протягом тих років співпрацювали. Тому, крім  гуманітарної сфери, працюємо і з конкретними запитами військових.

– Чи вдалося  задовольняти запити військових, адже на війні все дуже швидко нищиться?

–  Так. Були великі об’єми. Жоден вантаж не пропав, ми всі звіти чітко робили і робимо. Павербанки, медикаменти, спальні мішки, генератори, а також бронежилети, каски, берці, рукавиці, наколінники й інше  в нас на складах не залежувалися. Нам нідерландці підказували, що де можна купити. В роботу включилися меценати, великі фірми. Потужно допомагали  медичні установи і фірми.

Нам багато вдалося зробити, бо в  нас був налагоджений зв’язок з Україною через дозвіл МОУ на перевезення.  Наші водії підвозили вантажі до кордону, а там вже їх очікували наступні перевізники вантажів, або вже і самі військові, які забирали необхідні речі напряму. На початок повномасштабки в мене  був дозвіл на три місяці для чотирьох бусів, які стояли на кордоні. Лиш з моїх хабів вилітали по 2-3 буси в день, не рахуючи інших хабів фундації. Фури йшли зі всіх осередків нашої організації, що розташовані у великих містах. Фундація «Українці в Нідерландах» від початку повномасштабного вторгнення  придбала 48 автівок на фронт, 18 карет швидкої допомоги, закупили на 118 тис. євро сухпайків, дронів, тепловізорів. Загалом 119 вантажівок було направлено в Україну з гуманітарною допомогою, і понад 110 бусів виїхало тільки з мого волонтерського хабу. Ми співпрацювали з тернопільськими хлопцями-Василем Мисликом, Василем Дерихом, Дмитром Притулою. Вони і зараз на зв’язку, адже ми досі закупляємо машини і все необхідне, і передаємо на фронт.

Дякуємо за допомогу, але нам вона дуже потрібна ще

Говорячи про мужність Українських Захисників, втрати серед бійців та цивільного населення України, пані Людмила ледве стримує сльози. Зізнається, що новини про  загибель тих, з ким довелося працювати, вибивають з колії і заганяють в депресію, треба клин клином вибивати. Тому волонтери шукають нові форми роботи, розробляють ідеї проведення заходів,  повнішої презентації України у світі, щоб люди знали про вдячність українців і те, що нам ще потрібна допомога, бо  війна триває, агресор не відмовився від своїх планів знищити українців.  Тому актуальними стали   організація  концертів, показів фільмів, презентація книжок, які популяризують Україну.

Також щороку, завдяки Людмилі Лісовській у Гаазі з’явилася традиція – на День Незалежності України плавати на човнах каналами міста у національному вбранні, співаючи українських пісень, і у такий спосіб розповідати нідерландцям про Україну. Заходи дають можливість і кошти зібрати, бо  і зараз потрібні медикаменти, термобілизна, теплий одяг, взуття, генератори, тепловізори, дрони, пікапи, карети швидкої допомоги, сухпайки. Тому благодійний марафон триває, як  в міжлюдських контактах, так і в соціальних мережах.

– Надходжень  зменшилося, але коли кидаємо клич на збори необхідного, замовленого захисниками, то все під силу.  Ми тримаємо свій тил і триматимемо стільки , скільки буде потрібно, – каже Людмила Лісовська.

Їй багато доводиться спілкуватися з місцевими масмедіа, давати рекламу про заходи, висвітлювати  події, пов’язані з Україною.

– Найчастіше я журналістів запитую, чому вони так мало пишуть про  війну в Україні, про складнощі в житті людства, які принесла агресивна росія, про ту гуманітарну і продовольчу катастрофу, яку вона посіяла в світі своїми хворими ідеям? Мовчать. Коли ми сюди приїхали, то було таке враження, що місцеві не знали елементарної географії, для них Україна була десь в сибірах, а росія була радянським союзом. Які проблеми? Яка самостійність?  Лише оця страшна ціна, якою ми платимо за відносний спокій Європи , пробудила інтерес і відкрила людям очі, що ми не росія, що москальська орда  ніколи Європою не була, а центр Європи завжди був в Україні. Наша землячка не соромиться своєї ненависті до ворога, намагається всюди донести  правду про геноцид українців, який затіяла московія.

А ще її обурює те, що  роскультура піднімає голову на сценах Європи і «зась» ніхто не каже.

– А коли ми пишемо про кацапів-терористів і про їхні злочини, нас блокують в соціальних мережах. Ми мусимо показувати свій гнів, на нас напав ворог, порушив усі стандарти співжиття людей на планеті, нехтує міжнародним правом, ніхто не може показати росармії її місце на болотах і щоб звідти не висувалася, одна Україна на перехресті  вітрів і снарядів. А ми, бачите,  в соцмережах   порушуємо стандарти спільноти, хроном у носі наші слова про  їхню погибель, – обурюється моя співрозмовниця і я її дуже розумію, бо і в нас та сама картина в соцмережах.

А ще Людмила щойно приїхала з України, схвильована поведінкою внутрішніх ворогів, скандалами через неекономне витрачання коштів для ЗСУ, хабарями на різних  рівнях влади. Турбує її марнотратство тих капіталів, які виділяють країни-донори, зволікання закордоння з наданням обіцяної  зброї для ЗСУ.

Нарікає Людмила і на невезучість України з виборами поводирів. Але далі триматися обраного шляху допомагає  віра в Перемогу і колообіг добра над Землею, світлі  душі, які відгукуються на гарні ініціативи.  Вкотре «Українці Нідердандів» беруть участь в акції «Свята без тата», започаткованої  фондом  UNITERS , що у Варшаві,  дев’ять років тому.  До акції  доєднуються сотні українських волонтерів зі всього світу, щоб на Різдво подарувати майже п’ятьом мільйонам дітей України  символічний подарунок.

– «Свята без тата» це не акція гуманітарної допомоги. Це символ пам’яті про батьків, які віддали життя у боротьбі за краще майбутнє України.  Минулого року ми дітям-сиротам  збирали гроші на чотири тисячі подарунків. Організатори планують, що цього року подарунки від Миколая  отримають всі 4,5 мільйона дітей з України віком до 17 років, бо всі діти України-діти війни, – говорить жінка. У добрій справі  беруть участь  понад 3 тисячі волонтерів з усього світу.  Акцію патронують Посольство України в Польщі. Серед партнерів, зокрема, Генштаб ЗСУ, Управління цивільно-військового співробітництва ГШ ЗСУ (СІМІС), Європейський конгрес українців та волонтерські організації з Данії, Люксембургу, Німеччини, Латвії, Нідерландів, Чехії, Австралії та Канади.

– Тяжко і сумно, що є ще один рік війни в Україні. Ще один рік, в якому тисячі дітей, проведуть Різдво без батька. Саме тому, символічним різдвяним подарунком, ми хочемо показати цим діткам, що вони не самі зі своєю трагедією, що в цілому світі є люди, які їх підтримують та завжди готові допомогти.Такий кругообіг волонтерського добра,єдиною і найважливішою винагородою за яке  є дитяча посмішка,- говорить рані Людмила.

Що за дорога, що не веде до храму?

Завдяки зусіллям Людмили Лісовської та за підтримки близьких людей  було засновано українську греко-католицьку церкву у Райсвайку, що біля Гааги. Тут місцеві українці мають змогу збиратися, щоб помолитися, почути український хор “Червоні коралі” та поспілкуватися один з одним. Із собою приводять діток, для яких пані Людмила щороку влаштовує Свято Миколая з українськими подарунками.28  вересня 2015 року  на свято Чесного Хреста тут було  перше богослужіння українською мовою.Так назвали і церкву з храмовим святом саме цього дня. Пані Людмила згадала цілу епопею  пошуків варіантів української церкви, яка б гуртувала навколо себе земляків.

– Коли людина приїжджає за кордон, то шукати своїх починає в церкві , бо що то за дорога, що не веде до храму? – каже моя співрозмовниця. – Найперша локація нашої церкви  була в Амстердамі, потім в Утрехті. Легко це нам не давалося,  в Нідерландах дуже давня і велика історія любові з росіянами, з їхніми царями, королівськими дворами. Правнучка Петра 1 Анна Павловна, вийшовши заміж  за принца, який став королем Вільгельмом 11, притягнула сюди російські церкви, тут майже в кожному місті є російська ортодоксальна церква. Після революції (1917) вони стали належати до Паризької  єпархії. Але коли  путін прийшов до влади,  і россотруднічество почало активно співпрацювати, всі вони стали проросійськими і  дуже наглими.

Так, в Роттердамі перед війною 2014 року, українські бізнесмени своїм коштом збудували  церкву, а зайти на богослужіння  не змогли через агресію росіянців. Ми вже тоді були здружені  Майданом, спільно допомагали  повстанцям у столиці України,  і почали шукати , щоб організувати свою церкву. Треба сказати, що для українців греко–католиків  Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та Швейцарії очільницею є  Єпархія святого Володимира Великого у Парижі. Вирішили писати звернення до Бориса Ґудзя́ка — митрополита Української греко-католицької церкви, щоб тут заснувати хоч одну парафію. Він приїжджав, довго з нами радився. Ми не можемо запросити священника, який би постійно мешкав у Нідерландах,  але найближчі, яким дозволено офіційно працювати,   були греко-католицькі священники з Бельгії. Тепер ми маємо парафії УГКЦ в  Утрехті, Райсвайку,  Ейндховені , Алкмарі та у Хронінґені.

Богослужіння у нашій церкві починалися з одного разу в місяць, тепер Богослужіння проводяться щонеділі. Храм (неоготика) є ровесником Львова, історичною пам’яткою, намолене місце. У церкві особливо звучать  молитви прихожан і священника Миколи Палюха,  родом з Бродівщини, що на Львівщині, за українських захисників, волонтерів,  справедливий мир, за переможне завершення війни. Також  маємо у планах розширити ще одну, лиш засновану,  українську парафіїю у Роттердамі.

– Пані Людмило, коли ви все встигаєте? – дивуюся.

– Не встигаю. Маю багато ідей, роботи, звітності. Хочу нової концепції висвітлення подій в Україні, щоб пізнання нашої землі, тонкощі стосунків з росією, люди знали від спеціалістів, авторитетів у літературі, історії, від духовних лідерів.Планів багато.

За вагомий особистий внесок у зміцнення міждержавного співробітництва, підтримку державного суверенітету та територіальної цілісності України, популяризацію Української держави у світі, за своє велике серце з Україною, пані Лісовську Україна нагородила  орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. За свою багаторічну волонтерську працю Людмила Володимирівна  має численні відзнаки: «Срібний тризуб» від посольства України в Нідерландах, “Берегиня українського роду” від  Світової федерації українських жіночих організацій, від експрезидента Порошенка за волонтерську діяльність.

Волонтерка має багато грамот і подяк від  громадських волонтерських  організацій України та  військових  частин, з якими багато років контактують українці Нідерландів. Член правління Фундації “Українці в Нідерландах” в розмові  наголосила, що всі ці нагороди не є її персональними, за ними стоять всі люди доброї волі, які здають, збирають, вантажать, відвозять.

– Це людські   нагороди, які  є містком між тими, хто підтримує мене тут, і тими, хто отримує нашу допомогу в Україні. Одна людина не може зробити стільки, як багато можна зробити громадою. Нагороди – це показник того, що ми не байдужі тут, ми разом з Україною. Найзаповітніше бажання волонтерки  суголосе з бажанням її команди і всієї України: чути хороші новини про переможну ходу Збройних сил України і вістку про нашу Перемогу.

Людмила ОСТРОВСЬКА, Гаага, Нідерланди