«Я комусь роблю зле?»: останній відліт Володимира Погорецького з Чорткова

Я так обклався мертвими, що иноді не знаю, де знаходжуся…

Тепер ще й Володя Погорецький пішов. Складним чоловіком був. Але у своє виправдання запитував: я комусь роблю зле? У його розумінні “зле” – вдарити, вбити, чинити ґранду…

Був затятий, в останню бесіду на початку тижня я запитав за близьку Володі людину, відповів, що ні, не спілкується.

Міг трохи “нахімічіти”, так як це зробив між мною і Сорокою, але ми з Петром, прояснивши усе, сказали, що Погорецький – се та людинА, яка творячи добро, иноді наступає чоловікові на мозоль, але не бачить у тому гріха.

Я любив на Тернопіллі двох людей, – Сороку і Погорецького. Обоє не прОсті, обоє втратили мамів у лютому 2016-го. Не знаю, чи в “академічному” 12-му томі є про Сороку, про Погорецького нема, тому сей 12-й том приватний.

Чи ми сварилися, чи мирилися, спілкувалися чи тримали паузу, – се не мало значення. Важливим було те, що ми були в одному світі і той світ був, поки були ми…

Не знаю, чи я простИй, до “сс”, як писав на резолюції з приводу друку молодих Федір Маківчук. “Простота хуже воровства”, – любив повторювати Тарас Мельничук. Але знаю, що з-під мого світа вибили ще один камінь…

Я міг би багато розповісти про Володю. Але ніколи б не міг сказати про нього зле. Мав би гріх. Просто за якимись людьми в мене серце болит. Після Петра – за Володимиром…