«Коли не стало Христинки, мені наче вирвали серце»: Віра Снігур

В останні роки вона мріяла жити на березі моря і малювати. Щоб слухати шум хвиль, які зцілювали. Море було місцем її сили. Адже з моря усе й почалося для неї на цій планеті.

Вона так і зробила б. Та не встигла. Її шлях, який почався саме з моря, обірвався 19 липня у власному домі в Тернополі. Художниця  Крістіна Андоліні (Христина Снігур) померла від серцево-судинної недостатності.

«Маленьке, а вже стареньке»

У вісімдесятих роках молода тернополянка Віра Снігур відчула бажання народити другу дитину.  Її не лякали чорнобильські роки. Коли улітку поїхали з чоловіком Анатолієм на Азовське море якимось внутрішнім чуттям збагнула, що вагітна. Не було ще жодних аналізів чи перших  ознак вагітності. Проте, коли фотографувалися із чоловіком, щось всередині підказувало, що на фото їх уже троє.

«Уже після поїздки на море переконалася, що вагітна, – розповідає Віра Снігур. – Виношувала важко. Була постійна загроза викидня. Якось на п’ятому місяці ішла на підборах. Спіткнулася і впала. Постійно молилася, щоб виносити дитинку».

Христина Снігур народилася у понеділок вранці 27 березня 1989 року. Як з часом виявилося, до родини Снігурів прийшло дитя з дорослою душею.

«Дуже добре пам’ятаю той день, – пригадує Віра Снігур. – Синочок Толік, якому виповнилося 4,5 роки, залишився вдома з татом. Звечора я ще напрасувала чоловіку гору сорочок. А до дев’ятої ранку народилася Христинка. Здорова і міцна – 54 сантиметри довжини, вага – 3800 кілограма».

Христинка змалечку була дуже творчою і самостійною.

«Кажуть: маленьке, але стареньке, – продовжує пані Віра. –  З нею про все можна було домовитися. Коли син пішов до школи, мені було складно вести до школи і в садок одночасно двох дітей. Я залишала Христині магнітофон і пояснювала: «Христинко, тут увімкнути, а тут – вимкнути». Показувала їй, де буде стрілка годинника, коли прийду додому. Вона була дуже маленька – мала всього три рочки. Усе розуміла. Не боялася залишитися вдома сама на кілька хвилин. Я заводила сина до школи, поверталася додому, а Христина гралася і слухала музику.

У п’ять років вона вже знала букви, склади і писала слова. Сама придумувала казки. Улюблений герой її казок – маленький песик. Робила ілюстрації, вирізала песика з паперу і придумувала різні історії. З тим песиком ставалися всякі пригоди – міг знайти кісточку, потім загубити її або заховати кістку десь на потім і забути, де. Усі історії Христинка описувала в книжечках».

Із п’яти років Христинка Снігур уже грала на фортепіано. Подавала великі надії.

«Ще не ходила до школи, а вже грала по нотах, – згадує пані Віра. – Потім уже відвідувала музичну школу. Грала на фортепіано. Та коли у 2001 році помер тато, закинула музику».

Мандри. Про те, що дочка у Тайланді, мама дізналася за місцем перебування телефону

Христина Снігур вчилася у Тернопільській спеціалізованій школі №3 з поглибленим вивченням іноземних мов. Усі предмети давалися легко. Самостійно вивчала комп’ютерні технології. У старших класах із друзями часто монтувала відео. Тоді й захопилася графікою – малювала олівцем.

Школу закінчила екстерном. У Тернополі здобула освіту бакалавра права, згодом магістра у Львові. Паралельно вивчала економіку. Закінчила аспірантуру – міжнародна економіка.

Любила мандрувати. Побувала у Мексиці, Греції, Іспанії, Австрії, Німеччині.

Христина була дуже самостійною. Зі студентських років уже жила сама.

«Я легко тоді відпустила дочку, – розповідає мама Христини. – Була впевнена у ній. Вона поважала свої особисті кордони. Не любила, щоб хтось втручався у її життя. Була впертою і войовничою. Якщо задумала щось, то обов’язково це робила. Не любила, щоб їй хтось набридав телефонними дзвінками. Не сприймала запитань: «Що ти робиш, де ти, як ти?».  Я могла зетелефонувати, спитати, чи все добре і все.

Якось, коли Христина була на третьому курсі навчання, я зателефонувала – нема зв’язку. Потім ще раз – далі нема зв’язку. Я стривожилася. Пішла в «Київстар», показала паспорт. Розповіла, що переживаю, бо не знаю, де моя дитина. Вони подивилися і сказали, що цей телефон в Тайланді. Потім за якийсь час Христина подзвонила і повідомила, що переліт був довгий, але все добре. Її вабили екзотичні країни. У Тайланді Христина була зо три рази.

Вона дуже любила море. Казала, що вода очищала її, надихала. Море давало їй енергію. Вона і тепер дуже хотіла на море. Вважала, що оновилася б. Христина тричі хворіла на коронавірус. Важко перенесла це».

Із вересня 2020 року Христина Снігур – Крістіна Андоліні.

«Люди приходили з проблемою, а виходили з рішенням»

Коли почалася повномасштабна війна, Христина відчувала пригнічення, бо не могла організовувати виставки.

«Казала: «Мені просто руки не піднімаються, щоб у такий час організовувати виставки, фуршети, коли десь поряд на цвинтарі ховають чиюсь дитину», – ділиться Віра Снігур. – Христина дуже любила життя. Енергія з неї била джерелом. Мала потребу бути серед людей. Це її підживлювало. Любила людей. Найважче було – сидіти і на щось чекати. Бездіяльність була для неї нестерпною. Потребувала великої аудиторія. Її також пригнічувало, що частина близьких друзів роз’їхалися за кордон. Не вистачало того душевного спілкування».

Крістіна Андоліні заснувала бренд «Еволюція душі».

«Моя сестра Надія говорила: «Христина була на вищих вібраціях, ніж ми. Від неї люди виходили окрилені», – продовжує пані Віра. – І дійсно, з якою би проблемою хто до неї не прийшов, вона так уміла порадити, що людина виходила від неї вже з рішенням. І ще Христинка могла так підвести, наче ти й сам прийняв те рішення. Мала чуття до всього. Не боялася чужих проблем. До неї багато хто приходив за порадою. Вона торік ще й закінчила магістратуру із психології. Хотіла, що її бренд «Еволюція душі» був багатогранним. Планувала працювати у кількох напрямках: картини, благодійність і реабілітація душі. Мала багато планів.

Крістіна Андоліні найбільше цінувала душевність. Вірила в Бога, янголів і силу добра. Саме це викладала пензлем на полотнах. Малювала не для заробітку. Її творчий бренд «Еволюція душі» – і благодійний фонд, і галерея стали для неї змістом життя.

Крістіна Андоліні (Христина Снігур) залишила після себе авторські пісні і картини. Деякі її полотна зберігаються у приватних колекціях різних країн. Вона мала рідкісну рису, притаманну творчим людям – уміла підтримувати й інших талановитих людей. Була щирою і щедрою без міри.

«Христина була дуже довірливою, – розповідає Віра Снігур. – Якщо їй подобалася людина, вона готова була тій людині прихилити небо. Навіть якщо хтось і хотів десь пристати під її бренд, авторитет Христини, дочка цього не помічала. Не те, що не хотіла помічати цього. Вона навіть не розуміла, що таке може бути. У її картині світу просто цього не було. Бувало, що мені як мамі зі сторони десь хтось із її оточення можливо не дуже глибоко симпатизував. Але я не втручалася, бо це був її світ. А такого, щоб хтось її використовував, не помічала. Навпаки. Коли Христина організовувала виставки, мала повно друзів, які допомагали їй у всьому.

Христинка часто казала: «Я бачу світ навколо себе. Не лише тільки те, що є переді мною. Я відчуваю те, що є збоку і таке враження, що якимсь внутрішнім зором, потилицею бачу те, що позаду мене».  Була дуже чутливою.

Останній дзвінок до мами серед ночі

Востаннє Віра Снігур спілкувалася з дочкою вночі з 18 на 19 липня. Була о пів на другу ночі. У Тернополі лунали сирени повітряної тривоги.

«Христиночка сама мені подзвонила, – говорить пані Віра. –  Я не спала через повітряну тривогу. Моніторила інформацію в інтернеті, куди летять ракети. Вона побачила, що я онлан у соціальній мережі й зателефонувала: «Мамусік, а чому ти не спиш? Ти боїшся, бо тривога?»  Ще хотіла поговорити. А ми збиралися їхати на вихідні в Унівську лавру. Якраз приїхала її подруга з Нідерландів. Я кажу: «Давай, виспимося, бо завтра чи післязавтра їдемо». Христя хвильку помовчала і тоді сказала: «Мамусік, я тебе люблю. Сильно-сильно. І Вінсента люблю сильно-сильно». Вона не часто говорила подібне. Це десь навіть трошечки стривожило. І ми домовилися, що завтра зателефонуємо одна одній, хто скоріше прокинеться».

«Може я сплю? Дитино, як ти пішла і не сказала?»

Із самого ранку суботи Віра Снігур була заклопотана. Не телефонувала дочці. Думала: хай Христина поспить трошки довше.

«Я почала велике прання. Потім порозвішувала усе надворі. Далі позбирала яблука, які попадали вночі. Ще почистила плитку від трави. Опам’яталася десь вже після 15 години. Зателефонувала Христині, вона не відповіла. Подумала, що може з подругою уже кудись поїхала і зайняті. Не била тривогу. Не раз бувало раніше, що я телефонувала кілька разів, а в Христини телефон був на беззвучному режимі. Вона мене сварила, коли я панікувала.

Уже ввечері після 23 години дуже стривожилася, що вона не подзвонила. Відчула щось недобре. Потім о третій ночі я телефонувала на месенджер і вайбер. Через комендантську годину вирішила дочекатися до ранку. Уранці  ще раз зателефонувала і вже приїхала до Христини.

Зайшла до хати і мене охопила тривога. Вона любила спати із увімкненим кондиціонером. Здивувало, що кондиціонер не працював і зашторені вікна. Дивлюся, Христина на ліжку наче спить. Я підійшла, взяла її за ручку, а вона холодна. Мені в той момент стало страшно. Так захотілося, щоб це був сон. Я сіла на ліжко. Ще раз доторкнулася до ручки Христини. Хотіла ще раз переконатися. Може я сплю? Думала: дитино, як ти пішла і не сказала?», – плаче жінка.

Віра Снігур показує картини і фото дочки.

«Як чоловіка не стало у 2001 році, я взялася керувати двома фірмами, – пригадує. –  Було дуже важко. Тепер думаю, що якби я менше займалася роботою, то можливо могла би дітям щось інше дати. Дуже багато часу приділяла роботі. Не мала на кого покластися. Старалася бути і мамою, і татом. Це занадто велике навантаження. Уже на теперішнє розуміння – частину бізнесу продала б і зменшила би об’єми. Діти, можливо, і не розуміли тоді, наскільки мені було важко.

А ще не можу зрозуміти, як у липні я не відчула своїм серцем, що біда вже була так близько. Якби я загітувала Христинку піти до лікаря, спеціаліст одразу сказав би, що це ознаки серцево-судинної недостатності. Десь за 10 днів до смерті вона скаржилася, що у неї зупинялося дихання – ні вдихнути, ні видихнути. Я зказала про лікаря, а вона запротестувала. Христя була переконана, що організм може впоратися зі всім  сам.  Я наче і затривожилася, але подумала, що це через спеку. А ще кілька разів почула, що Христина деколи покашлювала. Подумала, що то може бути від горла або через бронхи. А це був серцевий кашель. Мене дуже мучить, що не переконала Христину піти до лікаря».

Дивні символи через роки – кінь, собака й автомобіль

Поки  спілкуємося із Вірою Снігур, до її ніг лащиться собака Вінсент – улюбленець Христини.

«Коли іду на цвинтар, беру із собою Вінсента, – каже пані Віра. – Цуцик розуміє, що ми йдемо до Христинки. Дуже тішиться. Як бачить, що під’їжджаємо до могили Христинки, він скаче, проявляє емоції. Таке враження, що все розуміє.

Днями моя сестра Надія розповіла випадок, який чимсь повторюється у нашому роду. Надя каже: «Я  їхала на поминки по вулиці Гайовій. Звідкись взявся великий білий пес. Настільки гарний, благородний, доглянутий. Зупинився перед колесами. Як загальмувала, то машина стала дибки. Він постояв, подивився, розвернувся і пішов».

Я проводжу паралелі зі схожим випадком, який стався багато років тому. Подзвонила моя сестра і сказала, що помирає наша бабця Оля. Я залишила дітей удома, а сама сіла в машину і швидко поїхала до Великих Гаїв. Уже в Гаях, де співоче поле, треба повернути через лісок. Їду дорогою. З одного боку хати, а з іншого – ліс, огороджений сіткою. Я їду швидко і звідкись паралельно з моєю машиною біжить кінь. Подумала, що вибіжить із лісу і ще потовче мені машину. І справді він вибігає через якусь хвіртку й вискакує на машину. Потовк автівку. Потім вийшов власник того коня. Я навіть не сварилася з ним. Подумала тоді, що це щось зв’язано з тонкими світами».

Уже в ретроспективі Віра Снігур пригадує, що деяка манера спілкуватися Христини була нетиповою. Наче щось передчувала. Хотіла набутися разом.

«Останнім часом Христинка приїжджала до мене і казала незвичні речі, – продовжує пані Віра. – Я йшла на кухню, щоб розігріти їжу, а Христина просила: «Мамусік, не лишай мене саму». Брала цуцика і ми ішли на кухню разом. І дуже хотіла до моря. Нас постійно стримували будні. Навіть потрібно було елементарно зробити документи для цуцика, щоб перетнути кордон.

Я може й не часто казала, як її люблю. Завжди давала їй можливість бути самостійною. Деколи можливо й здавалося, що я строга мама.  Але я її дуже любила. Тепер думаю, що потрібно було  частіше говорити, як я її любила, тішилася її здобутками, гордилася нею».

«Днями під ранок крізь сон я розуміла, що сплю. Це було вже якось наче ще сон і вже не сон. Сниться мені якась масовка, багато людей. Інтуїтивно відчуваю, що тут є Христина, але я її не бачу серед людей. Потім публіка зникає. Починаю відчувати, що ефір навколо стає густішим. Напруга зростає, повітря не розріджене, а настає якась густина – наче додається енергія. І я подумала: це, мабуть, Христинка є. Почала у сні молитися. І прокинулася. Було відчуття її присутності. Думаю: де вона там, у яких світах, хто коло неї, як їй там?

Це так болить, так болить – наче мені вирвали серце. Я не розумію, як мені жити далі…».

Авторка: Наталія ЛАЗУКА