Уродженка Тернопільщини отримала першу премію на міжнародному конкурсі у Хорватії

У хорватському місті Рієка в рамках щорічного мистецького фестивалю відбувся Перший міжнародний конкурс «Українське поетично-прозове ревю «Франкові зорі», організований українським культурно-просвітнім товариством «Дніпро-Рієка», яке очолює народна артистка України, українсько-хорватська примадонна опери родом з Тернополя – Ольга Камінська. Захід підтримали Рада з національних меншин у Республіці Хорватія, Українська громада і посольство України в Хорватії. Серед лавреятів Диплому першої премії – наша землячка, що народилася с. Шельпаки, нині Тернопільського району, львів»янка Надія Мориквас – письменниця, поетеса, літературознавиця, есеїстка, кандидатка філологічних наук.

У творчому доробку Надії понад двадцять книжок, серед яких «Спокуса вічністю. Щоденник іронічної прози», «За нас у Львові: Міфи і міти», «Час без любови», «Де мій брат?»,«Рід: Українські хроніки», що перевидавалася кілька разів. Серед поетичних збірок «Біле місто», «Танці на льоду», «Істина срібноти» і «Танець спійманої рибини».
Привітавши свою однокурсницю, випускницю факультету журналістики Франкового вишу, я попросила її поділитися враженнями про фестиваль, про книжки, які вона представила світові, презентуючи Україну в Хорватії.

– Я відразу потрапила в гущу подій, які творять українці об’єднання «Дніпро-Рієка». Моя товаришка – журналістка і перекладачка Марта Мартінчич, яка вже три роки поспіль запрошує мене в гості, є відповідальним секретарем товариства. Як зазначили організатори , метою конкурсу є пошук талановитих літераторів, налагодження дружніх взаємин між країнами та творчої співпраці письменницьких об’єднань. Такі заходи не тільки дарують велику радість від спілкування з новими й давніми друзями, а й можливість познайомити людей з українськими виданнями і видавництвами, нагадати, що ми є, і в умовах російської агресії у нас люди пишуть книжки і видають їх.
Я презентувала поетичний збірник «Танець спійманої рибини» і повість-есей «Повернення Білого ворона». Обидві книги вийшли в чернівецькому видавництві «Букрек».

– Я хочу привітати тебе з тим, що цими днями саме за книжку «Повернення Білого ворона» ти стала лавріяткою Міжнародної літературної премії імені Віталія Колодія, заснованої Видавничим домом «Букрек» та родиною письменника.

– Дякую. Приємна миттєвість. Вручення нагороди відбулося під час святкування днів памʼяті письменника у Чернівецькому літературно-меморіальному музеї Юрія Федьковича. Його директорка Леся Колодій розповіла про творчий шлях батька -знаного українського поета, прозаїка, драматурга, перекладача, автора численних видань, члена Національної спілки письменників України.Я вважаю, що йому підкорилися всі жанри, хочеться детальніше проаналізувати цей феномен Віталія Колодія.

Я тішуся, що давня дружба поєднує видавничий дім «Букрек», який очолює наша однокурсниця Дарина Максимець, з талановитими письменниками, випускниками факультету журналістики Львівського вишу –Валентиною Мацерук, Степаном Лепехом, Зіркою Мензатюк та іншими. Видавництво не тільки допомагає фронту збором коштів, курівлею ребів та автівок, а є й освітнім осередком. Як говорила Дара, з окупацією Криму вони створили мобільну редакцію з видання кримськотатарської літератури і підручників для кримських татар. Видають вони підручники з новогрецької, польської, з української мови для класів з угорською мовою навчання. Все це завдяки МОНу і фінансуванню з держбюджету та за донорські кошти.Тут побачили світ і дві книжки воїна ЗСУ Івана Молдована. Зрештою, всі ми-однокурсники, навколо Дарини єдналися під час Львівських книжкових форумів.Шкода, що зараз їх немає. Але завдяки тим форумам, я маю кілька твоїх книжок.Одну з них, а саме «Меланхолію Степана Чарнецького», цитують багато дослідників. Ти першою дослідила життя і творчість митця, який, посприяв виходу у світ пісні «Ой, у лузі червона калина». Народився цей талановитий чоловік на Тернопільщині у селі Шманьківці Чортківського району.

– Мені дорога ця книга, як і серія книжок про інших учасників літературного угрупування «Молода Муза». Степан Чарнецький був театральним референтом, режисером і художнім керівником театру товариства “Руська бесіда”, громадським і культурним діячем.

– Оскільки патріотичний піснеславень українських січових стрільців “Ой, у лузі червона калина” через сто років став символом нашої незламності, зазвучав у світі на рівні з Гімном України, я б хотіла , щоб читачі дізналися про одну з версій народження цієї пісні від першої дослідниці його життя і творчості.

– А історія така. Степан Чарнецький саме працював над постановкою трагедії Василя Пачовського “Сонце руїни” про гетьмана Петра Дорошенка. Замість довгої пісні-скарги “Чи я в лузі не калина була” поет увів у драму іншу народну пісню – “Розлилися круті бережечки”. Він переробив у ній слова і створив нову, споріднену з народною, мелодію. Завдяки виставі, пісня, особливо її остання строфа, “Ой у лузі…” стала відомою. Як каже історична довідка, у серпні 1914 року в Стрию її вперше почув чотар УСС Григорій Трух. До першої строфи “Ой у лузі…” він додав нові строфи, в яких замінив історичних «козаченьків» на «стрільців січових», що й склало текст патріотичного гімну українських січових стрільців “Червона калина”. Книжку я презентувала перед односельцями Степана Чарнецького. До речі, 14 жовтня 2016 року в Шманьківцях було встановлено рекорд України “Наймасовіше виконання стрілецького гімну України”. Тут збереглася його родинна хата, одну з вулиць назвали його іменем.З нагоди 110-ї річниці від дня народження поета, відкрили пам’ятник та символічно висадили 110 кущів червоної калини.

– Дякую, Надю, за твоє дослідження. Відрадно, що ти плідно працюєш і в роки великої війни. Мене заінтригувала не тільки назва найновішої книжки – «Повернення Білого ворона», а й те, що на обкладинці я впізнала портрет покутського графіка Емануїла Храпка руки відомого на Тернопільщині фотожурналіста Романа Островського. Саме цю книжку ти презентувала в Хорватії.

– Пан Роман розповів мені історію свого знайомства з Емануїлом Храпком, талановитим художником -графіком, який співпрацював із редакціями газет Галичини і Буковини. Свого часу він відвідав художника у його рідному селі Завалля на Снятинщині, що на Івано-Франківщині, побачив його виставку графіки. Це був творчий звіт художника за десять років, який вразив фотомитця. Тоді він зробив багато світлин і зокрема цю, що стала обкладинкою і візитівкою книжки. Мій твір – про локальну історію – покутську,яка, проте, проливає своє світло на весь український поступ у 20 столітті. Емануїл Храпко видав перший на Покутті сільський літопис «Історія Завалля». Він був самобутнім художником-графіком, який створив понад 100 шевченківських екслібрисів. До речі, недавно в Снятині разом з книгою «Повернення Білого ворона» презентували альбом-каталог «Шевченкіана Емануїла Храпка», яку впорядкував Євген Новошицький. Митець ілюстрував книги багатьох українських письменників, його роботи експонувалися на міжнародних виставках у різних країнах світу. Нині він продовжує повертатися в культурний простір України. Доля вділила Емануїлові лише 52 роки, але я впевнена, що твори художника житимуть вічно.

– Після великої перерви, ти знову пишеш поезію.Це засвідчує «Танець спійманої рибини», яка принесла тобі почесне звання Лавреятки Всеукраїнської літературної премії імені Павла Тичини за 2024 рік.

– Відповім тобі рядками з вірша:
«поезія не прощає відступництва
але витримує довгі паузи –
тривалі як глибокий видих
наскільки витримають легені
наскільки ти зможеш без повітря,
хліба, вина і води
і без поезії».

Війна не дає тобі писати романи, бо ти не можеш надовго усамітнитися. Це просто диво, що я змогла восени 2023 року дописати «Повернення Білого ворона» і то в Хорватії. До речі, і поезію я там писала. Вірші – це емоція, яка живиться миттєвостями, вона єдина адекватно відчуває світ. Нові вірші є продовженням написаних давно – тим самим вільним віршем із внутрішніми римами, бо ритм і гармонія – це основи нашого життя. Мені видалося це вкрай важливим – зберегти це відчуття в теперішньому часі дисгармонії і хаосу, то ж і зважилася на книжку. «Танець спійманої рибини» один з критиків назвав вибраним з вибраного. А танець про що? Можливо, й про те, що треба зірватися з гачка та поринути у свою стихію, боротися за це, бо неволя – це смерть.

– Завдяки твоїм книжкам хорвати, які цікавляться нашою літературою, відкривають для себе Україну. Розкажи про свої відкриття Хорватії, яка стала для тебе уже близькою.

– В мене своя хорватська історія… Їздила туди кожного воєнного року – щоразу на кілька місяців. «В нас було так само» – такими словами зустрічали хорвати перших українських втікачів від війни. Світ побачив руїни українського Маріуполя, що героїчно оборонявся 86 днів, і це нагадало хорватам знищений Вуковар 1991-го року у їхній Вітчизняній війні, оборона якого тривала 87 днів. Тут багато українців, які давно живуть, і тих, які одержали прихисток в останні три роки. Хорватія, з її морем, озерами, горами і лісами – країна туризму і рекреації, дає можливість працевлаштуватися. Ми їхали крізь землі, які ще пам’ятають бої за хорватську Незалежність, як крізь час. Тепер на березі Ядранського моря я тужила за рідним Чорним.

«там, де схід сонця – Україна,
що навіть на світанку не спочине
ані на мить,
гримить і блискає вогнями
чорне море
і чорноземи риють так глибоко
що не сягнути оком
а там на споді – наше серце,
що тримає світ».

Українці, з якими мені доводилося спілкуватися, дуже вдячні хорватському народу та уряду Хорватії за політичну, військову, фінансову і гуманітарну підтримку. Там діють програми з оздоровлення наших захисників та дітей українських бійців. Хорватам не потрібно розповідати, що таке війна, що таке агресія, вони все це відчули на собі, потерпаючи від окупації сербів. Вони з повагою ставляться до заходів українських громад, цікавляться нашою історією і культурою, долучаються до гуманітарних зборів. А ще вони, як і ми, щиро вірять, що у світі запанує здоровий глузд і зичать нам миру і перемоги над окупантом.

Людмила ОCТРОВСЬКА