Спершу віднайшов графа Карло Чезаріні, який знав Крушельницьку – тепер допомогає ЗСУ

Завершився черговий міжнародний прес-тур «З Україною в серці» на Апеннінський півострів. З початком повномасштабного нападу рф на Україну  Італія виявила неймовірну гостинність та відкритість до нашого народу,  прийнявши понад 170 тисяч українців, яких з дому вигнала війна. До початку повномаштабного вторгнення росії в Україну на території республіки офіційно  проживало  майже 250 тисяч громадян України. Республіка надавала і надає принципову допомогу і підтримку на всіх рівнях – оборонну, політичну, адвокаційну, гуманітарну, економічну. Офіційний Рим відіграв вагому роль у вирішенні питання про статус країни-кандидата на вступ України у ЄС, підтримує антиросійські санкції ЄС, заявив рішучу підтримку майбутнього України в НАТО та ЄС, веде перемовини про надання безпекових гарантій.

Маленька острівна країна Мальта прийняла понад 4 тис. українців, надавши  документ, який дозволяє працевлаштовуватися, отримувати медичну  і фінансову допомогу.

Найстаріша республіка планети  Сан-Марино відкрила свої ворота для 400 українських біженців, маючи всього біля 30 тисяч власного населення. Від біло-блакитного уряду в Україну відправили 350 тонн гуманітарної допомоги. До цього потрібно додати благодійні внески від місцевих недержавних організацій.

Ця інформацію доступна  з відкритих джерел. Але за нею стоять люди, які є каталізаторами таких  життєво необхідних,  надійних, ефективних  міждержавних стосунків:українська діаспора , яка на зламі тисячоліть приїхала сюди  не від солодкого життя, і ті українці, яких два роки тому змусила залишити рідну землю війна. А вже біля них гуртуються і місцеве населення, і інтернаціональні загони волонтерів.

Серію матеріалів з цього регіону  про українців і людей доброї волі, які допомагають Україні вистояти у двобої з ворогом,  ми розпочинаємо з інтерв’ю із  тернополянином Олесем Городецьким, який в Римі  20 років очолює  об’єднання „Християнське товариство українців в Італії”. Наш земляк  – широковідомий в Україні та світі громадський діяч, лауреат Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду імені Т. Г. Шевченка за активну діяльність у збереженні української ідентичності, культури, духовності в Італії та сприяння підвищенню міжнародного іміджу України в світі та Волонтерської нагороди Євромайдан SOS  за внесок у звільнення Віталія Марківа.

– Нам є за що дякувати українській спільноті, уряду Італії і простим італійцям, які відчули, що Україна в біді: за моральну, фінансову й гуманітарну допомогу, яку ми відчуваємо від початку повномасштабного вторгнення росії. У перспективі Італія планує багато благочинних проєктів співпраці з Україною і хоче долучитися до процесу  її відбудови, – сказав  Олесь Городецький.

Через велику зайнятість, участь у міжнародних зустрічах з керівниками Світового Конгресу Українців, задіяність у справах української громади, нашу зустріч з Олесем ми переносили кілька разів. Я підкреслюю це, щоб ви зрозуміли мою радість від можливості здійснити задумане.

Свого часу ми з Олесем підготували ряд радіопрограм в ефірі Тернопільського обласного радіо про відродження пластунського руху на Тернопільщині. Він був активним студентом Тернопільської медичної академії ім.Горбачевського (тепер це медичний університет) і проводив безмір громадської роботи з Товариством українських студентів-католиків «Обнова», яке в 1930 році у Львові заснували священник Йосип Сліпий та митрополит Андрей Шептицький. З часів Незалежності товариство поширило свою діяльність в інших містах України: у Тернополі, Чорткові, Чернівцях, Івано-Франківську, Києві. У Тернополі “Обнова” почала діяти в 1997 році, об’єднавши місцевих студентів-католиків і мала за мету духовне виховання молоді. І про це в нас були колись радіопрограми  з Олесем, як з  першим головою ТУСК «Обнова».  Олесь каже, що в Італії зустрів багато своїх однодумців саме із цього українського вишколу і з різних міст України. Зрештою, його історія в Римі почалася з ідеї створення в Україні католицької лікарні.

– Я приїхав до Риму, діставши розпорядження про надання стипендії на навчання для роботи у  майбутній католицькій лікарні. В той час, на жаль, медицина в Україні перебувала у вкрай складному становищі, місіонери наголошували, що особливо важливим стає «людський фактор», тобто сама особа лікаря. І окремим питанням було обговорення перспективи створення в Україні принаймні однієї клініки, котра б діяла під егідою Церкви. Тоді думали про католицьку лікарню і в Тернополі. Я приїхав у Рим. Тут є монаший чин, який опікується охороною здоров’я і має по світу багато лікарень. В цей час почалася Помаранчева революція в Україні. На жаль, ми не змогли отримати фінансування від Європейського Союзу, оскільки Україну виключили з переліку потребуючих країн. Цей проєкт не реалізувався, а я залишився тут, знайшов роботу. А потім склалося так, що треба було підтримати брата і маму, бо батько помер, а їм двом було не просто після втрати годувальника. Думав, рік-два попрацюю і повернуся, але зустрів дружину, народилися дітки. Так тут і осіли вже.

Я завжди був у вирі громадського життя України. А в Італії було сильне московське лоббі і про Україну знали дуже мало. Патріарх УГКЦ Гузар призначив першого пасторального координатора для українців в Італії. Ним став світлої  пам’яті отець Василь Поточняк – ревний священик, великий патріот України, засновник організованого українського руху в Італії, без перебільшення – Людина  Епоха. З’явилися перші українські громади. А потім ми з о.Василем Поточняком і з тернополянином Павлом Сковоронським, з яким ми разом навчалися в Римі, почали думати про офіційну організацію, яка могла б тут підтримувати і популяризувати Україну, дбала про права українців. І таке товариство ми заснували у 2003, а офіційно зареєстрували у 2004 році. Це був мирянський , суспільно-політичний рух, який народився спільно з нашою Греко-католицькою церквою, яка тільки відроджувалася в Італії.

Я вітаю Олеся із ювілеєм організації і прошу розповісти про роботу та історичні віхи її змін і розвитку, які відбувалися в унісон із стуком серця України.

– Перші роки ми займалися культурно-просвітницькою роботою. Так, ми віднайшли 82-річного графа Карло Чезаріні, який особисто знав Крушельницьку. Його мати Анаід Сарухман-Бек, італійка вірменського походження, була близькою приятелькою Крушельницької. Він поділився спогадами, як його ще малого примадонна пригощала солодощами, брала на руки і вчила як правильно грати на фортепіано, подарованому їй композитором Пуччіні.

За словами графа, на той час у Віареджо було багато цікавих людей зі світу мистецтва – композитори, актори, співаки. А вулиця біля її вілли була заповнена бажаючими почути голос великої співачки. Граф подарував Музично-меморіальному музею Соломії Крушельницької у Львові фото сім’ї Крушельницької, на якому є батько, мати, доньки та син, свідоцтво шлюбу Крушельницької, видане у 1910 році в Аргентині. Чоловік Соломії був адвокатом, мером Віареджо, а також її особистим імпресаріо. На згадку для себе, як сказав Чезаріні, він залишив одне фото, на якому є його сім’я та Крушельницька під час прогулянки рідним йому Віареджіо.

В Італії є два пам’ятники найвидатнішій співачці світу: в містечку Торре дель Лаго, що неподалік  Віареджіо, де у 1904 році відбулося тріумфальне виконання нашою землячкою головної партії в опері «Мадам Баттерфляй», і в Мілані, де Соломія виступала у театрі «Ла Скала». Було багато інших заходів, до яких долучалася українська громада Італії, чому сприяли італійці.

В університеті Болоньї вшанували пам’ять  українському вченому Юрієві Дрогобичу. У цьому найдавнішому європейському університеті в Італії видатний науковець наприкінці 15 століття обіймав посаду ректора. Там же Юрій Дрогобич став доктором філософії і першим українським доктором медицини. Цей факт засвідчив, що практично шість сторіч тому українці навчалися у провідних закладах Італії та очолювали їх, тобто ми маємо тривалу історію міцних зв’язків, які існували між двома країнами. І зараз українські виші активно співпрацюють у рамках Болонського процесу.

Тут зусиллями української громади вшанували ще одного великого українця, композитора Максима Березовського, встановивши пам’ятну дошку на честь майстра духовної музики XVIII сторіччя у бібліотеці Болонської філармонії. У програмі нашої роботи були читання, святкові заходи до ювілеїв Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка.

До речі, на Апеннінах є три монументи Кобзареві. Один із них є в Римі біля собору УГКЦ Святої Софії, другий – у південному місті Казерті, а у 2021 році встановили пам’ятник Кобзареві у Флоренції. Пам’ятник розташований у центральній частині міста неподалік від кафедрального собору Санта Марія дель Фйоре – у дворі історичної бібліотеки «Облате». Монумент став дарунком Флоренції від міста-побратима Києва. Це був дуже важливий крок для українсько-італійського культурного обміну, щоб розуміння між нашими країнами було кращим і змістовнішим. Бо цей монумент Шевченкові став жестом-відповіддю на відкриття пам’ятника італійському класику Данте Аліг’єрі у Києві на Володимирській гірці у 2015 році.

Ці пам’ятні для нас місця є символом сили для нас, можливістю ще раз нагадати про Україну і розповісти світові про сторінки її історії. Коли почалася Помаранчева революція, ми включилися в комісії, помагали організовувати виборчий процес, формувати списки, проводили акції. Далі всі інші вибори були за нашої участі.

Потім була революція Гідності. Українці стали найкращими послами України в світі. Було три основних напрямки в нашій підтримці Євромайдану: пікетували дипломатичні установи України, таким чином здійснюючи тиск на чиновників, причетних до режиму януковича. По-друге – був збір коштів та матеріальної допомоги. Ми передавали кошти для Громадського сектору, для Самооборони, для інших структур Майдану. Підтримували поранених учасників акції протесту, які проходили реабілітацію і лікування в Італії. І по-третє – це інформування італійського суспільства про те, що насправді відбувається в Україні: публікації, інтерв’ю, теле- та радіоефіри.

Паралельно з Київським у нас був сформований оргкомітет Євромайдан – Рим. Я був координатором цієї народної акції. Василь Сліпак координував  акції у Парижі, Павло Садоха в Лісабоні, Юрій Чопик в Мадриді і так було по всх країнах.

Ми намагалися робити все для перемоги Майдану. До речі, ми все це робимо від Майдану і до тепер.  Щосуботи йдемо в супермаркети і просимо людей, щоб вони, купляючи щось для себе, придбали і для потребуючих в Україні. І ми тоді те все збираємо і відправляємо адресно на Батьківщину. У нас є такі сподвижники, як Ігор Деревянчук, Юрій Янчишин, Олег Ємчук, Ірина Тепла, Маряна Тріль, Леся Семеняк, багато хлопців і дівчат, які активно цим займаються.

24 лютого, з початком повномасштабного вторгнення росії на нашу територію, ми підключилися своєю інформаційною та волонтерською ланкою до збору допомоги на території Прокатедрального Собору Святої Софії, який взяв на себе величезну гуманітарну місію. Там дозволяла територія збирати вантажі, щодня понад 400 людей працювало волонтерами, туди на недільну Службу Божу приходив Президент Італії, щоб в такий спосіб підтримати український народ. Ми всі намагалися показати, що саме там центр України в Італії, так воно було і є.

Від початку загарбницької війни, уже 9 років, щонеділі ми проводимо мітинги, запрошуємо всіх на маніфестації проти агресії рф в Україні. Їх організовують представники українських громад за підтримки друзів України по всій Італії. Учасники цих маніфестацій виступають не за абстрактний мир, а мають конкретні цілі, спрямовані на припинення масштабної російської збройної агресії. Відбуваються вони на центральних площах міст, в багатолюдних місцях, а також, наприклад,  біля посольства Ірану в Італії, де учасники вимагають припинити постачання зброї росії. До посольства росії ми йдемо з вимогою  негайного виведення окупаційних російських військ із території України. Ми мобілізуємося, щоб нас почуло якомога більше людей, щоб знали, що Україна в біді, під загарбницькою, терористичною навалою росії.А не встоїть Україна, то впаде  і вся Європа, увесь прогресивний світ. Ми дякуємо за підтримку і закликаємо, що ми повинні зупинити росію з її наміром геноциду українського народу, для цього потрібна згуртованість і міжнародна єдність.

Я беру участь у багатьох телевізійних ток-шоу, аналітичних програмах, різних дискусіях. Ми тісно співпрацюємо із Світовим Конгресом Українців, підтримуємо всі його починання. Разом із однодумцями, які мешкають у понад 45 країнах світу беремо участь у міжнародних акціях на підтримку України у боротьбі з російським агресором.

– Ваша організація виступає співорганізатором у величезній кількості заходів: благодійні концерти в підтримку Збройних Сил України, презентації поетичних збірок про російсько-українську війну, перегляди документальних фільмів, у яких зафіксовані злочини росії проти людства,організації конференції про уроки українського спротиву… Звідки черпаєте ідеї таких різнопланових заходів?

– А вони самі з’являються, зачіпаються одні за одних. Ми зав’язані з великим колом активістів, нас знають, ми відкриті до спілкування про все, що пов’язане з Україною. І мета в нас одна – допомогти Україні перемогти, і більше розказати правди про Україну, війну, зафіксувати злочини проти людства, які чинить росармія. Ми хочемо, щоб світ знав, що це не тільки війна України, ворог зазіхнув на весь демократичний світ і пояснити це дохідливо суспільству, щоб вони зрозуміли в чому причина російської агресії, її нападу на Україну. І в людей відкриваються очі.

Італія нас підтримує з перших днів повномаштабного вторгнення. Щоб нас розуміли, достатньо говорити правду і знаходити будь-які моменти у культурно-мистецьких, спортивних заходах, які тут відбуваються, щоб сказати і про Україну. Так, на Фестивалі класичної музики українські дівчата зробили захід, присвячений Соломії Крушельницькій. Адже ця всесвітньовідома співачка була найкращою Батерфляй в опері всесвітньо відомого італійського композитора Джакомо Пуччіні «Мадам Батерфляй».

Коли була презентація книжки італійського письменника Адріано Софрі, нас туди запросили із чеченським політичним і державним діячем, премєр міністром Чеченської Республіки Ічкерія в екзилі  Ахмедом Закаєвим. Голова Чеченської Республіки Ічкерії (у вигнанні) був у Італії на запрошення італійської партії «Італійські Радикали». На презентації твору ми  говорили про чеченців, які воюють з росією протягом 30 років, починаючи з Першої чеченської війни.

Ахмед Закаєв знає багато правди про москву, може порівняти чим чеченські війни схожі на російсько-українську. Ми обговорювали, чому цивілізований світ дозволив росії поглинути Чечню і які фатальні процеси запустило це поглинання, як російська пропаганда перетворювала весь чеченський народ на ісламських терористів, так як зараз українців оббріхує перед світом.

Десять років тому в Римській Міській Раді ми провели велику міжнародну конференцію про Голодомор в Україні , в якій взяли участь професорсько-викладацький склад  чотирьох університетів Італії, США, України. І робили такі заходи постійно.

Цього року подібний захід відбувся в університеті Тор Вергата. Італійці для себе відкривають Україну, тому що у школі вони вчили про нас один абзац, що це найбідніша країна, колишня росія. Така дезінформація тут в поколіннях, а ми все робимо, щоб вони відкрили нашу країну, багато уже вивчають українську мову.

Напевне, і завдяки таким заходам 26 липня 2023 року Сенат Італії проголосував за резолюцію, яка визнає Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу і жодного голосу проти не було. У документі, зокрема йшлося про те, що пам’ять про Голодомор і про радянські злочини проти українського народу набуває сьогодні ще більшого значення у світлі російського вторгнення та нової спроби стерти українську національну ідентичність.

З початком повномасштабного вторгнення рф розгляд питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу активізувався в низці країн, і парламенти по всьому світу почали визнавати цей факт. Хочеться вірити, що світ ніколи не змириться зі злочинами кремля – ні минулими, ні сучасними. І для того є українці в кожній країні світу, які знають правду і розказують її.

Українці мають бути україноцентричними, дотримуватися того, щоб свого не цуратися і чужого навчатися. Якщо ти з повагою ставишся до свого, то і люди поважатимуть твої цінності. Воно працює, ми тут переконалися в цьому.

– Чим пишаєтеся із зробленого за ці 20 років?

– Ми працюємо не для того, щоб пишатися своєю працею. Але не можу обійти увагою питання Віталія Марківа, старшого сержанта Національної гвардії України, якого італійська прокуратура звинувачувала в умисному спричиненні смерті італійського журналіста Андреа Роккеллі та його російського перекладача Андрєя Міронова. Це був перший етап гібридної війни, намагання в особі воїна звинуватити українську армію і український народ в тому, що ми «нацисти», вбиваємо цивільних.

У 2014 році поблизу Слов’янська, на той час окупованого бандами терористів Гіркіна, трагічно загинув італійський фотокореспондент Андреа Роккеллі та його перекладач, російський правозахисник, Андрєй Міронов. Віталій Марків навіть теоретично не міг влучити з АК-47, який мав на озброєнні, на таку далеку відстань. Прокурор на суді абсурдно стверджував, що автомат Калашнікова стріляє на 2 тисячі 300 метрів і може, при цьому,  пробити метал. Найбільшим політичним моментом в даній справі було те, що слідчі класифікували загибель італійця, як цивільне вбивство, не визнаючи сам факт війни. Незалежно, з якого боку стріляли, загибель відбулася в зоні активних бойових дій, що формально підтверджує навіть посольство Італії в Україні, незважаючи на всю очевидність цього факту. Тобто це була перестрілка, перехресний вогонь, але ми не виключаємо того, що це була провокація, росіяни самі вбили циз людей, щоб звинуватити Україну. Але прокуратура, посилаючись на відсутність офіційного оголошення війни, всіляко заперечувала очевидне. Це вкладалося в російське бачення ситуації: «Войни нєт». Багато було проросійського наративу і в офіційних документах слідства: «націоналістичний уряд Києва», «незаконне збройне формування Національна гвардія», «існування зон невизнання київського уряду з моменту проголошення Незалежності»… Такі вислови ще міг  би дозволити собі якийсь недалекий, проросійський  політик, але аж ніяк не слідчий чи суддя.

Немає жодного сумніву в тому, що росія уважно стежила за цією справою і час від часу підливала масло у вогонь публічно і, напевно, не публічно, всіляко намагаючись руками італійських слідчих змалювати українців «каратєлями» і «фашистами». Інакше важко пояснити ту впертість, з якою офіційне обвинувачення захищало абсолютно абсурдну позицію і, по суті, не хотіло ніякого розслідування.

Три роки тривали суди. Ми були на всіх, а було їх: 18 в Павії і 5 у Мілані. Я три роки лягав і вставав із цією справою в голові, розуміючи, що це дійство проти держави Україна, проти офіційної влади, проти Збройних сил, правоохоронних органів. Важко навіть було уявити всі негативні наслідки, які мала б ця справа для України, якби суд остаточно  визнав Марківа винним. Але ми виграли апеляційний та касаційний суди над нашим земляком.

Я готую книжку, хочу, щоб вона вийшла італійською мовою. Це буде майже детектив з фсбешними агентами, псевдожурналістами, відвертою антинауковою маячнею на сторінках судових рішень.

Ми відкрили для себе як працює деколи правоохоронна система. І це було жахливо! Якби я нічого в житті більше не зробив, тільки цю справу відстояв, то, вважаю, прожив би  життя не даремно, бо виграти цю справу було важливо для України. Це була перемога України.

А пишаюся, напевне, своїми дітьми. Моїй Ганнусі п’ятнадцять років, Євгенчикові – дванадцять. Вони народилися тут, розмовляють українською, люблять їздити до бабусі у Тернопіль та Львів, беруть участь у всіх акціях нашого товариства.

Зараз тут відновився пласт, будуть вишкіл проходити. Пишаюся, що я українцем народився. Маю одну мрію, щоб настала наша перемога і закінчилася війна з московією, в якій загинуло дуже багато моїх друзів.

– Пане Олесю, в якому контексті згадуєте рідне Файне?

– Без Тернополя я ніхто. Мій тато із Золочівщини Львівської області, мама з Бережанщини. У Тернополі я виріс, минули шкільні і студентські роки, я там формувався як громадянин.

Згадую все, що довелося пізнати, відкрити для себе, навіть наші радіопрограми на зламі тисячоліть. Я назавжди лишився тернополянином, українцем. Все, що болить там, те болить і мені та моїм побратимам.

– Недавно обговорювали ініціативу Ради мерів України про братання наших міст із містами Італії. Вам тут видніше. Яке місто на Апеннінах могло б бути побратимом нашому Тернополю чи районним центрам Чорткову, Кременцю?

– Так,  з паном Надалом ми планували зустріч і хотіли обговорити це питання. Але тоді були перші бомбардування заходу України і він в перший же день повернувся. На жаль, ми це питання не проговорили.

Знаю, що Турин хоче побрататися з Дніпром. Італійці хочуть надавати гуманітарну допомогу, брати участь у відбудові міст, національних пам’яток, зруйнованих росармією. А побратимство Тернополя з італійським містом варто обговорювати в громаді, що ми всі разом і зробимо, коли закінчиться війна. А зараз мусимо вистояти і кожен на своєму місці наближати перемогу.

– Дякую за розмову, за те, що незважаючи на пропаганду, середземноморська країна декларує наразі повну підтримку Україні, дякую за протистояння ворогові навіть тут – далеко за межами держави, за турботу про рідну землю, за віру в Перемогу над рашистським злом. Хай вам і нам все вдається.

– А я землякам бажаю Перемоги, нашої спільної перемоги у цій багатовіковій війні з москвою за свободу і незалежність нашої рідної України!

Людмила Островська, Рим, Італія