На виборах у Роттердамі проголосували за українку – Оксана Савчук стала депутатом

Український дім в Роттердамі – унікальне явище. Це структура муніципальної влади. Саме наданням цього приміщення тут відреагували на зухвалий і несправедливий напад росармії на  Україну. Активістка української діаспори Оксана Савчук після першого протестного мітингу пішла в мерію і  пояснила, що українцям потрібне місце для роботи. А за тиждень вона одержала позитивну відповідь.

– Справа в тому, що, хоч муніципалітет Роттердама створив цей проєкт, напряму муніципалітет не може ним опікуватися, тож найняв компанію, яка займається менеджментом соціальних центрів, а вони вже запропонували мені бути координатором, – Оксана Савчук. – В Нідерландах це дуже поширине явище – в кожному мікрорайончику є свій соціальний  центр,  як вітальня району, куди сходяться люди, щоб обговорити питання, скажімо, щодо  посадки квітників, доставляння  лавочок чи іншого благоустрою. За кілька днів до мене  поступив запит від муніципалітету на формування  програми розвитку  кризового центру, який вони бачили в цьому будинку. А я  запропонувала створити Український дім, який би об’єднував  і  кризовий, і соціальний центри. Минулоріч,  18 березня ми  відкрили двері цього закладу, який для багатьох став рідним домом.

Оксана Савчук шість років тому, закінчивши бакалаврат архітектурного факультету    Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, втупила на навчання до Швеції,  звідти переїхала до Бельгії, де і стала дипломованим архітектором. В Роттердам  вона приїхала на стажування. – Я працювала за професією 4 роки, займалася соціальним житлом, озелененням фасадів, була активним членом національного архітектурного музею,  допомагала з організацією різних заходів. Таким чином   знайомилася з місцевими активістами, з людьми, які приїхали сюди за робочою візою. У своєму мікрорайоні я розпочала робити спільний город – клумбу на накритій плиткою землі  площею 150 м.кв. Виймаєш одну плитку і на тому місці висаджуєш клумбу. Місцеві мешканці підтримали мене, ми спільно озеленили мікрорайон, – розповідає Оксана.

А на виборах за ініціативну  українку  проголосували місцеві і вона стала  депутатом мікрорайону Матенесе в Роттердамі.

– Після 24 лютого 2022 року моє життя,  як і мільйонів українців, кардинально змінилося. Я займалася волонтерством, допомагала українцям, які через війну опинилися у Нідерландах. Тут ще столи були не розставлені, підлога не доклеєна. Люди приходили і включалися в роботу, це була наша  перша  команда, яка на  99 відсотків складалася з людей, які прибули сюди з повномасштабним вторгненням росармії  в Україну. Пізніше долучилися люди з діаспори, які взялися викладати уроки голландської, проводити інформаційні заходи,  ділитися своїм досвідом життя тут. А головне, що вони об’єдналися у спільному пориві допомогти Україні. До цього українці Роттердама жили окремішньо, це  десь 80 осіб різного віку і вподобань. Таким чином, Український  дім запрацював багатовекторно: від надання гуманітарної допомоги і реєстрації,  занять і  пошуків роботи, до культурних та освітніх заходів для дітей та дорослих, став місцем, де українці, які були вимушені покинути свої домівки через війну, знайшли підтримку, можливість стати на ноги в чужій країні та порозумітися з місцевими. Активних волонтерів у нас є до 25 осіб. З тієї початкової команди залишилися  одиниці, багато повернулося додому. Але приїжджають нові люди і стають волонтерами. Постійних нідерландських та інтернаціональних волонтерів у нас біля  десяти. Спочатку в нас були  пошуки вирішення реально кризових питань, адже люди прибули з наплічником і документами. Тоді був фокус на підтримку, прихисток, адаптацію земляків. Тепер актуальності набрали  культурні заходи, знайомство  Європи  з історією та культурою України як незалежної держави, символом свободи, незламності та відваги. А ще ми завжди були і є з воїнами, які проходять тут реабілітацію, адресно допомагаємо військовим частинам. У нас на заходах завжди є благодійна скринька, збори  на потрібне обмундирування оголошуємо і в соцмережах. Ця мета і об’єднала громаду. На нашій сторінці в соцмережах є рубрика #волонтери_УкрДім , де є дописи про плеяду волонтерів зі всієї України, які  знайшли себе в цій роботі. Серед них  і тернополянки Марія Петрочко і Софія Мандзій. Але про це може  бути окрема розповідь. Ми всі віримо, разом можемо зробити значно більше.

– Що вважаєте знахідкою у своїй роботі, в  статусі очільниці Українського дому?

– Ми проводили  на початках протестні акції  дуже активно, бо мовчати було не сила. Місцеві  долучалися, але перепитували чим ми не задоволені? Переживали, що це ми їхньою владою незадоволені, хоч вони дуже прихильні до українців. Справа в тому, що в них  виходять на вулицю, коли їх щось не влаштовує в їхній країні. Тому і аналогія така з нами.  Ми послухали їх і подумали, як ми можемо це зробити інакше, бо важливі комунікації і результат. Що ми хочемо від світу? Щоб нас чули, щоб наше горе розділяли і нам допомагали. Просто зі сльозами на очах  не станеш на вулиці, щоб тобі співчували. Так цього року вже вп’яте у нас відбувся    міжнародний  забіг «Шаную Воїнів, біжу за Героїв України», до якого долучилося  близько ста учасників.  У 2018 році таку акцію започаткував батько загиблого Героя російсько-української війни, «кіборга» Олексія Дурмасенка. Дистанцію у 2 км на візку подолав український військовий Андрій Сіромаха, який наразі перебуває в Нідерландах на реабілітації. За племінницю  медсестру Бонцю Жасмін, яка  загинула к місті Часів Яр, пробігла  Наталя Яценко, яку вигнала з дому війна. Нідерландець Бен ван дер Куй казав, що свій забіг присвятив нідерландському волонтеру Рону Вогеаалару, який загинув в Україні. Більшість українців бігли за своїх родичів і знайомих, які за незалежність України віддали найдорожче.  На завершення заходу ми встановили символічне   дерево життя, на  гілля якого  учасники  повісили картки з іменами людей, яким присвятили забіг. Такі акції  дають можливість вшанувати тих, хто загинув, захищаючи незалежність  України, а також продемонструвати вдячність рідним загиблих. Ми брали  участь у  Марші  подяки нідерландському народу й уряду Нідерландів за підтримку та допомогу від початку повномасштабного воєнного вторгнення росії в Україну.

І тоді місцеві  побачили, що ми люди з гідністю, з метою, з повагою до інших. Важливо достукатися до нідерландців,  сконцентруватися на тому, що нас об’єднує. Адже  війна триває  і світ нас повинен чути, розуміти, що це війна не тільки наша, це глобальне явище, яке загрожує всьому світові.

– Що стоїть за словами «координатор» Українського дому в Роттердамі?

– Це специфічна робота. Я маю свою візію і маю поширити її на волонтерів. Моя мета – це формувати  українське громадянське  суспільство тут , у Нідерландах, робити те, що корисно для відбудови України. Немає різниці чи люди залишаться тут, чи повернуться в Україну. Бути активним громадянином, брати ініціативу в свої руки – це дуже важливо для будь-якого суспільства. А прямі робочі обов’язки, як робітника нідерландської компанії,- забезпечити привітний, чистий, діючий простір для українців, щоб вони могли реалізовувати тут свої ініціативи та ідеї. Як координатор я також організовую тут прийом та консультацію від  різних служб. Наприклад, у нас є спеціалісти, які допомагають тим, хто шукає роботу, та роботодавцям знайти одне одного. Також є ще довідкове бюро муніципалітету Роттердама, рада з питань прав біженців. У  нас 9 груп нідерландської мови та 6 груп англійської мови. Нідерландську в нас викладає одна українка, яка давно проживає тут. Решта вчителів – це нідерландські волонтери.

Окрім цього я займаюся тим, що сама ініціюю ідеї, шукаю активних людей, які хочуть допомогти, організувати, шукаю фінансування, щоб втілити в життя ініціативи українців, які звертаються до Українського дому. А вітаються тут всі починання пізнавального, розвивального, красивого. Є майстри-волонтери, які  ведуть  гуртки  в’язання, шиття, кулінарії,  вишивання, розпису, курси шиття для ляльок, роблять букети із фруктів, організовують  інтерактивні походи в музеї, пізнають мистецтво. Ми офіційно можемо записувати дітей на фонд культури та спорту, у нас є договір з ними. Фінансову частину вони беруть на себе. Ми з Уляною Бунь   виокремили мистецькі проєкти  і намагаємося їх втілювати через фундацію «Vataha». Так одержала життя  архітектурна школа, в якій близько  30 українських підлітків рефлексували на тему дому з точки зору архітектури та урбанізму. На цей  проєкт  ми  отримали фінансування і  змогли взяти на роботу викладачів, троє з них мали досвід викладання в Харківський школі архітектури.Навчання  було терапевтичне, бо через концепт будинку діти переосмислювали, що для них дім, наскільки це фізичне поняття, наскільки абстрактне, що можна звідси, з Нідерландів, перенести для відбудови  післявоєнної України. Ще у нас підлітки з власної ініціативи проводять вечірки, самі все декорують, придумують, створюють собі плейлист, роблять смаколики. Звісно, що під наглядом дорослих.

Є спільні заходи з нідерландськими підлітками, а це і культурний обмін і мовленнєва практика.

– Я бачу у вас є українські книжки…

– Так, їх  можна взяти і почитати, це безкоштовно. Допомагає з українськими книжками посольство України в Нідерландах і місцеві бібліотеки, благодійні організації і самі люди приносять, яким передають з України.

– Вірите, що   світ зможе поставити росії такі умови, що їй більше ніколи в житті не захочеться ні на кого нападати?

– Не  дуже вірю, бо до цього часу чомусь світ ці умови не зміг поставити. Я надіюся, що це станеться, але мені здається, що це дуже непередбачуване явище цей російський тероризм.

– Що вам особисто  хотілося б у цій заключній ситуації?

– Мені хочеться справедливості. Просто перемогти буде недостатньо, хотілося б,  щоб цих всіх нелюдей, кривдників, хто віддавав і виконував накази, жорстоко покарали. І щоб кара ця була крапкою в цій війні і в історії наших стосунків з росією, щоб вона зрозуміла, що її імперські замашки  це її проблема, а не проблема України чи світу.

Ми не знаємо. коли закінчиться війна. Треба готуватися до того, що вона закінчиться вже сьогодні і до того, що нас від дня перемоги віддаляють роки. Вірити треба в найкраще, але  готуватися до найгіршого, не розпорошуватися, концентруватися і об’єднуватися, щоб вистояти і перемогти.

Людмила ОСТРОВСЬКА

Роттердам, Нідерланди