«До театральної гримерки мене принесли в 3 місяці», – Ірина Складан

Із актрисою Тернопільського обласного театру ім. Т. Шевченка Іриною Складан спілкуємося у гримерці № 5.

– У цю гримерку мене принесли тримiсячним немовлям, – розповідає Ірина Складан. – Маму вблагав вийти на роботу тодішній директор театру. Коли вона спитала про мене, відповів: «Вибавимо». І оце вже відтоді я в театрі.

Батьки Ірини Складан були акторами. Тато – Богдан Стецько. Мама – Генаїда Долгополова. У дитинстві Ірина постійно гралася за кулісами.

– На одній виставі наш реквізитор мав вистрілити, – пригадує актриса. – Ніби постріл лунає з-за куліс. Вистрілив біля мого вуха. Мені було 3-4 роки. З того часу я страшенно боялася сидіти за кулісами. До істерики. Цей постріл біля правого вуха пам’ятаю дотепер. Лякає навіть, коли відкривають шампанське. Хоча згодом грала ролі на сцені, у яких стріляла з пістолета. Але я знала, що зараз вистрілить і була готова до того.

Потім батько привчав мене, щоб під час вистав я була уже в залі. Пригадую, сидимо з татом, а він показує сцену. Каже: «Бачиш, мама ходить?». Вистава – про партизанів «Горлиця». Мама грала головну роль, партизанку. Під час вистави мама забігала на підвищення і їй вистрілили в спину. Вона скрикує, падає. Тиша в залі. А я на весь зал кричу: «В мамку встрелили!». Тато вхопив мене і давай тікати.

Мама померла у 2011 році, тато – позаторік.

Мама приїхала до Тернополя після 1957 року із Сімферопольського театру драми і комедії. На роботу її прийняли актрисою балету. Вона була худесенькою, танцювала. Вранці її прийняли на роботу, мала денну репетицію і вже увечері вона танцювала зі Стецьком у виставі «Сватання на Гончарівці». Згодом їздила до Львова забирати двох молодих акторів Мирослава Коцюлима і Богдана Стецька. Через два роки з Богданом Стецьком одружилися.

Чотири години у масці, з дванадцятикілограмовим балоном

Ірина Складан знімається у кіно. Грала у серіалі «Виклик» в ролі парамедика і рятівника.

– Під час зйомок я зіткнулися з такими речами, про які раніше не думала, – розповідає. – Довелося чотири години поспіль ходити з дванадцятикілограмовим балоном і маскою. Знімали серію про хімічну небезпеку, тому змушені були так ходити. Але в маску дихали тільки у кадрі. Я побачила, яка важка форма хлопців. Бойовка важить п’ять з чимось кілограмів. Страшенно тяжкі штани. У цих обладунках хлопці гасять пожежі, лізуть у воду і дістають людей з-під води. Рятувальник – неймовірна професія. 27 березня я святкую День театру і 17 вересня святкую День рятівника.

Зйомки серіалу – в Києві. Нас часто вивозили до лісу або на дорогу, де можна зняти ДТП. Під час другого сезону взимку знімали в 20 градусів морозу. Люди лежали в машині, а я на них розривала одяг, для того, щоб зробити якісь маніпуляції.

Про зйомки серіалу Ірина Складан дізналася випадково. Побачила оголошення про кастинг у Фейсбуці.

– Відправила свої фото директору, – пригадує актриса. – Він передивився і за день-два прислав мені запрошення на кастинг у Києві. Я приїхала, відзнялася, зіграла одну сценку перед камерою, заповнила всі документи і поїхала до Тернополя. Через тиждень мені повідомили, що я пройшла на роль. А тоді треба було якось викручуватися. З того часу підлаштовувала зйомки у Києві до театрального репертуару. Дирекція, слава Богу, йде назустріч.

Усі наші актори, хто має бажання, знімаються у серіалах. Це інший досвід. В театрі ми готуємо виставу кілька місяців, два місяці чи щонайменше місяць. З дня в день вчимо тексти, вишукуємо правильність географії на сцені. У кіно – присилають сценарій за два дні до зйомок. Я повинна вивчити текст і приїхати готовою. Режисер дає завдання, ти виходиш на майданчик і виконуєш його. Інколи в екстремальних умовах.

Одного разу на зйомках були кадри, де вбивають «мого сина» і я вибігаю. Мала прописаний текст, але я підійшла до режисера: «Так жінка не буде говорити: ой, на кого ж ти мене покинув і так далі. Це плакальниці так голосять, їм заплатили. Мама у розпачі так не скаже». Режисер погодився: «Добре, як вважаєте за потрібне». Я говорила зовсім інше. Вискакую, а він лежить. Говорю: «Синочку, а чого ж ти лежиш? То ж зима. То зимно. Ти змерзнеш. Вставай, синочку, вставай…». Намагалася віддерти його від землі. І в мене сльози по щоках. Мені кажуть, що не треба ще плакати, бо нема крупного плану. А я не можу, це нутро театральне вилазить. Проживаю ситуацію і реагую.

– Як це проживання ролей впливає на самопочуття і здоров’я?

– Кожен актор переживає по-іншому. Є люди, які настільки переймаються, що дуже швидко згорають. Я виросла в цій системі і вмію розмежовувати. Це – робота. І я лише на сцені та, кого граю. Не можна проживати постійно цю роль, зациклюватися на ній і жити життям цієї людини за межами театру.

Улюблена роль – баба з фіолетовим носом

– Були різні ролі – і драматичні, і комедійні, – продовжує Ірина Складан. – Під час дипломної роботи ще у Львові грала в п’єсі Горького «Фальшива монета». І там моя героїня через нещасливе життя кидалася під поїзд. У Тернополі в роботі «Любов, джаз і чорт» я викидалася з вікна, з п’ятого поверху. Наступна вистава «Закон». Мене труїли. Потім у виставі «Народний Малахій» вішалася.

Знаю, що це робота. Сьогодні роль драматична, завтра – я баба з фіолетовим носом. Дуже люблю цю роль. У виставі «Ніч перед Різдвом» граю її вже 20 років. Це персонаж, який був написаний в цій п’єсі. Дві баби б’ються і сперечаються – Вакула втопився чи повісився. А коли режисер ставив «Сорочинський ярмарок», то придумав цей персонаж, який приїхав з Диканьки на ярмарок. Спеціально для мене написав уривочок. Згодом, коли ставили виставу «Майська ніч», сказав: «Ти мені там потрібна». От баба їде з ярмарку додому. І там прописав цю роль. Я розслабляюся в цій ролі, люблю її. Граю дурня.

Найкраща роль для мене – у виставі «У неділю рано зілля копала». Грала циганку Мавру. Вистава важка. Після цієї ролі я приблизно 40 хвилин сиділа у гримерці і відходила. Мусила вистигнути. Це був найкращий час, хоча люблю усі ролі.

Таку стерву грала, що отримувала задоволення

– Намагаюся виправдати будь-яку роль, – розповідає актриса. – Наприклад, у виставі «Орфей спускається в пекло» грала маленький епізодик на пів сторіночки. Зіграла представника мафії. Мала дві сценки. Але я там таку стерву грала, що отримувала задоволення.

Навіть якщо є два речення, я знаходжу виправдання цій ролі – чому я маю бути такою стервою, чому так одягнута, чому кажу саме ці слова? Це наша школа – повинно бути виправдання кожного дійства і руху.

Театральний досвід багато дає, тому що розвивається пам’ять і мобільність. На сцені, на знімальному майданчику почуваю себе дуже добре. Хоча був період, що страшенно хотіла стати міліціонером. Мріяла про погоні, хотіла ловити злочинців. Та коли постало питання, куди поступати, виявилося, що для того, аби поступити в інститут внутрішніх справ, треба добре знати англійську мову. А я не знала.

Актриса працює з дітьми. Керує самодіяльним колективом Тернопільської ЗОШ № 28.

– Коли закінчила 14-ту школу, на випускний була ведучою дійства, – пригадує. – Усі святкували, а моя мама кудись щезла. Виявляється, вона сиділа в кабінеті директора, а він вмовляв її, щоб я поступала в педагогічний. Було підписане направлення, яке давало мені можливість поступити в педінститут без екзаменів. А це означало, що після інституту чітке направлення працювати в школі. Я не хотіла тої рутини, де кожен рік викладають одне і те ж. Та школа від мене нікуди не ділася. Я закінчила театральний, прийшла працювати в театр. Якось дружина одного нашого музиканта каже: «В нас у школі директор хоче відкрити гурток. Ти не мала б бажання керувати?» Подумала: а чому б і ні? Мені було тільки 23 роки. І так я впряглася.

Спершу це була 10-та школа. Театр «Сходинки» існував багато років. Потім працювала в Галицькому коледжі, де створили театр «Багато галасу». Він існував 20 років. З випускниками товаришуємо дотепер, вони ходять на мої вистави. Деякі учні стали акторами. Тішуся ними.

Гарна історія з Володею Кучмою. Його мама забрала зі школи, бо він був двієчником. «Впхала» його в коледж на слюсаря з ремонту машин на платне навчання. Хлопець першим приходив на репетиції і останнім йшов. Якось кажу: «Володя, треба відремонтувати замок». Після репетиції він вручив ключ, вже замок є. Потім кажу: «Нам для вистави треба рогач, ти не міг би з якогось дроту скрутити?» Приносить зварений, такий файний рогач – по сьогодні в мене є. Володя був зацикленим на театрі. Коли закінчував навчання в коледжі, заявив, що хоче поступати в театральний. Я його підготувала і він поступив у наш педагогічний на кафедру театрального мистецтва. Провчився два роки і з нуля поступив у Київський інститут Карпенка Карого. Його обличчя було на всіх біг-бородах і Тернополя, і Києва, став рекламним обличчям Київстару, в кіно знімався. Дуже талановитий хлопчина.

Тішуся, коли мої учні, студенти вириваються з обмежень. Кажу їм: «У Тернополі театр не гумовий. Кожного року набирається курс. Ви не зможете потрапити усі. Одиниці потраплять, а може і ні. Їдьте. В Україні є багато театрів, які не мають своїх навчальних закладів».

– Через те, що у Тернополі в педагогічному університеті вивчають театральне мистецтво, конкуренція серед акторів посилилася?

– Звичайно. З цим неможливо боротися. Та уся боротьба може бути в тому, що ти можеш краще втілити те, чого від тебе хоче режисер. В нас є розподіл ролей. Є таке поняття як творча заявка. Актор може сказати, що бажає зіграти цю роль. Можуть до нього прислухатися, а можуть не прислухатися. Кілька років тому я так підійшла до Олега Мосійчука, режисера вистави «Як наші діди парубкували». Сказала: «Я хочу зіграти Василину».

Трохи давніше випускали виставу «Отелло» і один актор, молодий хлопець, попросив, що хоче зіграти Яго. Немаленька роль. Режисер відповів: «Хочеш? Готуй, але я не буду мати часу працювати з тобою, тому що є актор, якого я бачив в цій ролі». Актор практично сам готував себе і йому дали можливість показатися.

Нещодавно ми випускали виставу «Дитина в дарунок». Був призначений на головну роль батька Микола Петрушенко, а інший актор підійшов до режисера й попросив, що хоче попробувати себе в цій ролі. Оце – здорова конкуренція. Хочеш – працюй. Але мусиш довести, що це твоя роль, що зможеш усе зробити.

Чоловікам варто почати відвідування театру з вистави «Тестостерон»

У театрі Ірина Складан працює 37 років.

– Моя трудова книжка заповнена вихідним – 1 січня 1987 року. Актори не мають вихідних, – говорить. – До слова, хто вперше потрапляє до театру й отримує душевне задоволення, той і далі буде ходити на вистави. Але якщо, наприклад, жінка затягла чоловіка, який ніколи не був в театрі, на якусь мелодраму, то йому нудно. Він в телефоні, футбол дивиться. Тоді і далі не буде ходити до театру. Йому краще почати з комедії «Тестостерон». Чоловіки будуть задоволені, якщо підуть на цю виставу. Знаємо за відгуками.

Коли увечері йдемо додому і чуємо обговорення вистави глядачів, які щойно вийшли з театру, це – найбільший захват.

Донька Ірини Олена Складан-Демчук теж працює в театрі. Зять – Роман Демчук також актор.

– Коли Олені був рік, принесла її до театру, – каже Ірина Складан. – Мій внук Дем’ян потрапив до гримерки у два місяці. Йому вже вісім років. Бабусею мене не називає. Я для нього Іруся.

Коли зачиняється двір театру, починаю крутити гайки

У душі Ірина Складан – байкер. Носить шкіряні куртки і ковбойські чоботи. Їздить на скутері.

– Час від часу ввечері приїжджаю на скутері до театру, – розповідає. – Коли вже нікого нема і зачиняється двір театру, починаю крутити гайки. Якщо якась поломка, беру в хлопців інструменти. Із задоволенням ремонтую скутер сама. Там, де можу це зробити. Якось один хороший друг вирішив покататися по ямах і розбив мені бензобак. Я сама розкрила скутер, дістала бензобак і віддала в ремонт, щоб запаяли. Потім сама ж його ставила назад.

Дбаю про скутер. Десь почула, що жоден байкер не сяде на свій мотоцикл, якщо його не помиє або хоча б не протре шматиною. У мене як ритуал, щоб транспорт був чистий. До того, як заведу скутер, дістаю шматину і все протираю.

Друзі і шанувальники вражені тим, що їжджу на скутері. Захоплювалися, коли приїжджала до Тернопільського педагогічного університету, де викладала акторську майстерність. Студентам подобалося, що була не така, як усі. Підвозила і студентів, і викладачів.

Авторка: Наталія ЛАЗУКА

Читайте також: Тернопільська актриса 15 років їздить на роботу на скутері