Молода тернополянка, яка померла від онкології, не могла сказати хлопцеві, що хвора

0
15141

Тернополянка Ірина Муляр померла у 21 рік від раку м’яких тканин. Перенесла 13 операцій.  Її мати, Леся Муляр, дотепер зберігає всі речі. Розповідає, як живе після втрати єдиної доньки.

На день народження завжди вітала дочку квітами. Звісно, крім подарунків. А напередодні останнього дня народження Іруся сказала: «Мамо, завтра не купуй мені квітів. Бо ти будеш багато їх мені носити». Тепер кожного року ношу на могилу стільки квітів, скільки їй років. Востаннє замовила букет на 28 років.

В останні дні Іруся давала настанови. Казала: «Мамо, що б не сталося, не роби собі нічого. Що б ти, не дай Боже, не вкоротила собі віку. Бо це гріх. Прошу, щоб ти не віддала нікому нашу кицю Касю». Вона дуже хотіла, щоб я народила ще одну дитину, але не складається.

Потім я дізналася, що дочка вела щоденник. Усе описувала.  Познайомилася з хлопцем через інтернет. Його звати Юра. Він родом із Львівщини, проживав у Німеччині. Зацікавився нею, писав їй гарні привітання. А вона соромилася зізнатися, що хвора. Вони переписувалися більше року. Юра наполягав на зустрічі. Він приїхав в Україну і дуже хотів її бачити. Під час переписки Іруся пересилала йому фотографії в різних ракурсах, але там не видно було – є рука чи нема. Руку ампутували по плече. Жодного слова не сказала йому про це. Відмовила йому в зустрічі раз, другий. Почала видумувати, що їде до села, що має щось помагати бабусі. Писала, що може наступного разу. Не хотіла з ним зустрітися, бо не знала, що має сказати. У щоденнику написала: «Я дуже хочу розповісти Юрі про все. Але це важко, бо він потім не схоче зі мною спілкуватися». На день народження 13 грудня він її привітав. Вона відповіла: «Дякую». Померла Іринка 15 грудня. Потім він вітав її на Миколая, з Новим роком. Я ж не знала паролю у соцмережі. Після похорону з її подружками зламали. Зайшли туди. А він пише: «Чому ти не відповідаєш? Що з тобою сталося?». Так писав десь до січня.

Я попросила подружку Ірусі Наталю написати йому. Вона повідомила про все. Він довго мовчав. Не відповідав. Потім вийшов на зв’язок і почав розпитуватися, що сталося. Зі мною контактував. Приїхав і ми зустрілися на цвинтарі. Привіз квіти і лампадку. Ну що ж він міг ще привезти? Казав, що ніколи не міг би подумати, що Іруся була так тяжко хвора. Для нього це був шок. Іринка писала в тому щоденнику: «Я так хотіла, щоб мене хтось поцілував…».

У щоденнику Іруся описала дівчинку, яка казала: «Тобі мама все купує. В тебе є ноутбук. В тебе найкращий телефон». А Іринка відповіла: «А ти хочеш помінятися? Давай поміняємося. Я тобі все-все віддам, що ти хочеш. А ти віддай мені свою руку».

Іринка не брала собі всього близько до серця. Багато чого не боялася в житті. Була витривалішою, ніж я. З неї важко було витягнути сльози. Була дуже кріпкою.  Коли зі мною щось відбувається, я завжди думаю: «А що могла би зробити Іра?». І так роблю, як робила б вона. Вона навчила мене по-іншому дивитися на світ і на людей, яких я завжди сприймала однаково. Іруся казала: «Мамо, треба трохи фільтрувати людей». Мене навпаки – легко обманути.

Після похорону знайшла в Іриному комп’ютері відео, на якому Іруся з дівчатками відзначали вісімнадцятиріччя. Цілу ніч прокручувала. Напевно, з 50 разів дивилася, десь до четвертої ранку. Дивилася і плакала. Іруся була в зеленому светрику в смужки, коротенько підстрижена. Якраз після хімії їй почало відростати волосся. Я важко заснула тоді. Коли прийшла на роботу, зателефонувала своїй мамі близько десятої ранку. А в селі також проживає наша двоюрідна бабуня. Їй на той час було 80 років. Вона ще живе, дякувати Богу, сьогодні.  Розповідаю мамі, що я не спала. А вона каже: «Подзвонила мені бабця ще о 6-й годині ранку. І каже: «Мирославо, подзвони до Лесі, хай так не плаче». Я питаю, що ж вона таке каже. А бабця: «Приходила до мене уві сні Іринка. Говорила: «Бабцю, скажіть мамі, хай так не плаче»». Це ще до сорока днів було. Я потім телефоную до бабці Марисі, прошу, щоб розказала. Вона розповідає: «Я сплю. Пробуджуюся, бо хтось мене будить. Відкриваю очі. Стоїть твоя Іринка в зеленому светрі в смужки. Витирає піт, мокре волоссячко. Каже: «Бабцю, дивися, я вся вже мокра. Скажи моїй мамі, хай так не плаче. Все в мене добре, тільки хай вона не плаче»». Бабці 84 роки. Як вона могла знати, що я дивилася це відео? І часто Іринка приходила до неї в сні. Каже: «Приснилося, що стоїть Іруся в маленькій шубці. Тримає дві баночки і каже: «То на мамині сльози».

Мені на сороковий день приснилося, що я іду. Хочу знайти Іринку і зайшла в лікарню. Одна медсестра відчиняє двері і каже: «Бачите, тут нема вашої Іринки». В кімнаті лежить дитинка. Вся заперезала якимись шнурками. Заходжу в другу палату. Там дитинка перебинтована бинтами. А медсестра каже: «Ви не шукайте тут Іринку. Вона в другій кімнаті. Я вам покажу». Веде далі. Відкриває палату і мені разить очі яскраве світло. Там все біле. Красиве ліжко з балдахіном. Я йду туди. Іруся лежить в білому платті, усміхається і каже: «Мамо, ти прийшла до мене?». І я пробудилася.

Мене не розуміють, чому я можу заплатити 800 гривень за оберемок квітів і принести Ірі. І ніколи не зрозуміють. Я не зможу купити їй ні сумку, ні чоботи, нічого. Можу купити їй тільки свічку і квіти. Постійно купую живі квіти – і влітку, і взимку. Одного разу вибирала, а продавець питає: «Нащо ви купуєте? Вони змерзнуть». І що, що змерзнуть? Ну і нехай мерзнуть. Я віддаю їй таку шану і честь – несу квіти. Також насадила на цвинтарі багато квітів. Зробила оранжерею на могилі. Тим живу. Мені кажуть забути і молитися. Я не можу забути. Я біжу туди. Хочу там все прибрати, повитирати. Це нестерпний біль. Я можливо тримаюся заради Іри. Вона мене просила дуже. Десь чотири чи п’ять років я щодня була на цвинтарі. Постійно мене тягнуло.

Удома була пожежа. Якраз минуло три місяці після смерті дочки. Я запалила її улюблені свічки. Ми з різних міст привозили. Іруся любила їх колекціонувати. Тоді кицька кинула щось. А я в другій кімнаті лежала і придрімала. І тут телефонний дзвінок. Телефонує мама. Я аж налякалася, чого вона дзвонить. Каже: «Я згадала Ірусю і думаю – чо ти не дзвониш мені?». А спальня вже горить. Плавиться принтер, горить стіл. Я лежу і побачила полум’я, яке пішло в коридор. Зірвалася і почала заливати все.

Вірю, що душі померли приходять до живих. Я вірю, що Іра є поряд мене. Направду. Відчуваю, що вона мені багато підказує. Навіть не знаю, як це пояснити.

Нині люди переймаються коронавірусом, а про онкологію забули. Це найгірше, коли кидаєшся в різні боки, а нема виходу. Коли дитина плаче і каже: «Мамо, я буду жити?»

У мене тепер живе хлопчик Іванко. Це мій племінник. Ми всиновили його, як йому було шість рочків. Іруся тільки почала хворіти. Якраз тоді померла його мама. Тато ще раніше помер. Це діти мого рідного брата. Хлопці спершу жили в селі з моє мамою, а потім Петро поступив в коледж і я його забрала до Тернополя. Згодом, й Іванка. Іванко прийшов до мене вже після того, як Іри не стало. Мені з ним набагато легше.

Нема гіршого почуття, як одинокість, самотність. Це найгірше від всього іншого. Буває таке, що сьогодні весело, а завтра сумно. А самотність, якщо вона є, то постійно. Дехто каже: «Я би хотіла побути один день без дітей і без чоловіка». День. Два дні. Три. А це сьомий рік. Намагаюся постійно чимсь займатися, щоб не залишатися наодинці з думками.

 





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ