Сільські поштарі на Тернопільщині носять людям воду і навіть картоплю з льоху витягують

0
3220

Повінь чи злива, сонце чи завірюха – сільські  листоноші на посту. Відділення  Укрпошти, що в Миколаївці Бучацького району обслуговує три села: Миколаївку, Губин і Сокілець. Очолює його   впродовж 45 років Ольга Галюк.

– Усі поштові реформи  відбулися в мене на очах, – сміється Ольга Григорівна. – Що ми тільки не пережили? Було за колгоспу скільки  періодики, що поштаркам доводилося навпіл розділяти, бо несила було взяти за раз. А потім трохи зменшилося передплатників і газет. Почалася оптимізація і додаткові послуги. Тепер також за один день не встигаємо всіх обслужити. Але робочі дні – понеділок, середа, п’ятниця.

– Я не бачу тих вихідних, – говорить листоноша Галина Шевчук. – Люди чекають своїх замовлень, хочуть поговорити. А є такі хати, де вони зовсім одинокі, то я і води принесу, і картоплю з льоху витягну. Мене чекають Марія Дем’янчук, Марина Яворська, Ганна Дутка, Ганна Капуш. Та всіх і не назву. А тільки  добратися   скелястою  дорогою  4 кілометри в Губин! Я обслуговую 175 дворів. В ці дні понад 15 кілометрів находжую. Ось мала замовлення – 40 калачів. І так дуже часто.Люди замовляють крупи, хліб, булочки, макарони, пральні порошки, та все, що треба в господарці. Добре, що чоловік допомагає, бо не знаю, як би впоралася. Моя напарниця  Валентина Околіта працює  в Сокільці. А Миколаївські двори нам поділили. То їй ще складніше, бо там нема магазину, то вона  на 7 тисяч продає товару і більше.Також чоловік допомагає автомобілем. Тут нам на пошті все вивантажують, а ми розносимо.

– Ви маєте якісь доплати за  торгівлю? – уточнюю.

– Так, зарплата у нас 2 тисячі гривень і, якщо я продам краму на 5 тисяч, то маю 300 гривень доплати, – щиро каже ця тендітна жінка. – Незручно зараз, бо гроші кидають на картку, треба їхати до Бучача, щоб зняти. Кажуть – крок до цивілізації, то хай банкомат у селі поставлять.

Слушна пропозиція, але чи дослухаються  ті, від кого це залежить Хоч свого часу Галина Петрівна  через гарячу лінію добилася, що їм на відділення дали два велосипеди. Правда,  вони вже вийшли з ладу, але бійцівський дух у жінки є. А як же без нього в селі? Галина Павлівна – господиня  на всі руки. Їй замовляють  хліб зі всієї округи. У неї особливий рецепт з житньо-пшеничного борошна. Тісто треба місити годину. Випікає в печі.  В селі без її пляцків і хліба не обходяться жодні урочистості чи поминки. У своїй «царській» печі господиня готує м’ясо, рибу(чоловік рибалка), робить тушонки. Та в неї, кажуть в селі, найдобріший борщ.

– Якщо в борщ вкинещ літровий слоїк тушонки та літру сметани, – то він недобрим не може бути, – сміється пані Галина і випромінює завзяття.

Видно,  що робота кипить в її руках. Вдома має чималу господарку: корови,  свиноматки, поросята,  півсотні курей, городи.  Людям розносить яйця, хто просить, молоко понад десяток односельців розбирає з дому, та й свининою ділиться. А ще треба і всі новини знати.

– Часто люди запитують: «що там в селі робиться, у світі?». А зараз – про карантин, то розказую , що знаю. Телефон мій знають усі.

З Галиною Петрівною   обмінюються враженнями про прочитане: Ганна Гоцуляк, Марія Баляк, Марія Басюк. Люблять життєві історії, рецепти приготування страв.

Я слухаю  і намагаюся перерахувати фукнції сільської поштарки. Це і родичка для одиноких односельців, і  швидка  допомога, соціальний працівник, співрозмовник, політінформатор, вікно у світ, психотерапевт…

– Мене в сім’ї називають сестрою милосердя,-  ніби чує мої думки пані  Галина . – Ще рік мені до пенсії. Морально готуюся. Діти й чоловік сваряться, що нічого за таку мізерну платню бігати селом з поштовою сумкою. А я вже звикла. Бо як люди  будуть без мене? Черга на моє місце не стоїть. Хоча спеціальна освіта тут не потрібна – було б лише бажання та вміння любити і поважати людей, – переконана листоноша.

Дивлюся на неї і, щиро кажучи, не віриться, що ця впевнена в собі жінка, струнка і тендітна, має трьох дорослих дочок, внуків, що за її плечима аж 34 роки щоденної праці у поштовому зв’язку, тисячі кілометрів пройдених бездоріжжям.

Жартую, щоб нікому не казала, що йде на пенсію, молодих  таких там ще не приймають. До нас приєднується і завідуюча відділенням Ольга Григорівна,  пригадує як доводилося доставляти пошту в повінь. Тоді їх грамотами з області  нагородили.

– То так здається, що це проста робота,-  каже завідуюча.- А попробуй знайти  людину  милосердну, завзяту, пунктуальну, відповідальну. Валентина Околіта  молода ще, працює 6 років, але вона душею прикипіла до цієї роботи. Їй казали, що в Польщі заробітки великі чи деінде, але вона не проміняла і  дуже гарно працює. Наші листоноші молодці. І передплату роблять і товари  продають. В наш час пошта тримається на таких відданих і небайдужих людях, як наші  Галина і Валентина.  А мені пошту також нема на кого лишити. Молоді не хочуть. Вони в інтернеті. А поки є пенсіонери, то і передплата є ,і рух у селі.

Я розумію, що нелегка ноша в листоноші, та вона  і не жаліється, а навпаки, відчуваю, – пишається своїми дорогами. Знає поштарка  вподобання своїх всіх  передплатників, серед яких Марія Зеленюк , Ольга Яцина, Ганна Захарійчук, Петро Яворський, Марія Добров’як, Ярослав  Солярський. Передплачують  нашу газету і вчительки місцевої школи Ольга Романишин та Катерина Мотрук.

Так, непрості часи зараз переживає пошта. Ринок її послуг “забирає” Інтернет – ноутбуки та комп’ютери вже є й у селах. Листи і вітальні листівки пишуть рідко, –  у кожному дворі є мобільний телефон. Менше стало посилок – а що відправляти, якщо в усіх містах і селах у продажу одні і ті ж самі товари?! І найнеприємніше – зменшилася передплата на періодичні видання: через низькі доходи багато людей змушені відмовляти собі у задоволенні передплатити улюблений журнал, газети. Тому, щоб вижити, пошта і змушена займатися торгівлею. Люди похилого віку цьому радіють, бо за пачкою вермішелі чи прального порошку їм вже не доводиться йти  кілометри до магазину. Але що б там не було, а уявити наше життя без листонош неможливо. Тому  всім листоношам бажаємо енергійності, завзяття, працьовитості, здоров’я. Ви дуже потрібні, як  посередник між «світом» та «самотністю»,  як друг, з яким можна, нехай лише хвилиночку, але перекинутися словом, хоч через день.

Людмила ОСТРОВСЬКА





БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ