Поїздом 27 годин – Людмила Островська побувала у місті, куди ще бояться їхати

0
1106

Тернопіль-Маріуполь. У тире між цими містами  27 годин їзди потягом. Мінуси – самі знаєте. Але і плюси є. Один з них – про все можна переговорити. Це і була моя платформа до розуміння  невідомого  духу міста.

Кожен населений пункт має свою ауру, яку створюють люди, неповторний  аромат, колорит, єдині  коливання землі. Маріуполь ще особливий тим, що він є символом мужності прифронтової лінії. Є тут сіра зона. Червона за 8 кілометрів. В одного з моїх попутників  в полоні  загарбників Донбасу –  молодший син. З того ще вододільного 2014 року, який розділив наш народ на тих, хто розуміє, що твориться і хоче протистояти, і тих, хто не хоче цього розуміти і ватою на вітрі розвівається, ненавидячи Україну і беручи в неї пенсію чи зарплату. Мої співрозмовники належали до перших. З сім’ями їм вдалося виїхати з окупованого Донецька і Луганська.

Луганчанин, який став маріупольцем, а тепер киянином, планує продати велику і гарну квартиру в Луганську. До війни  вона коштувала до 30 тисяч доларів, а тепер  і за 5 ніхто не хоче брати. Прицмокують покупці, що за тридцять тисяч рублів взяли б. У маріупольця  в Донецьку 180 квадратних метрів, періодично навідується. Продавати не збирається і не тому, що за копійки, а тому, що вірить у мирний час, який незабаром настане. Здавати не хоче, бо  там такі непевні люди, що може і стін не лишитися. Пан Петро розповідає про життя-буття, про заробітки за кордоном, він будівельник. Коли на Донецьк напали, вони з родиною виїхали відразу. Але сусіди знали, що він українець з діда-прадіда, батьки давно приїхали туди на роботу з Черкаської області.

– Син кинувся боронити  свою хату і свою землю, а досвіду ж ніякого, – скрушно хитає головою батько. – Забрали бандити і посадили в тюрму, як українського шпигуна. Скільки обмінів уже було, а сина не випускають. Ми кидалися всюди. Обіцяли минулоріч, але намарне. Тепер чекаємо цього обміну, ніби є вже у списках. У нас на руках  невістка з двома малими дітьми.

Розпитую про умови утримання, чи зустрічалися, чи передачі можна возити.

– Сумна картина, –  каже батько. –  Не завжди передачі доходять. Є категорія наглядачів, які просто виконують свої обов’язки. Вони при будь-якій владі працюватимуть. Ті передають усе. А є такі, що їстівне позабирають, бо там в рази дорожчі харчі, а лист можуть передати або й ні.

Коли запитую про Маріуполь, сум зникає з очей співрозмовників. Навперебій розповідають про красиві місця, про море,  про порт, який хоч і зменшив об’єми  перевезень, все ж є потужним  робочим місцем. А ще про ливарні підприємства, про смоги, про небажання власників  очищати викиди і вдосконалювати процес виготовлення сталі. Знову сходимо на сумне.

– Влада намагається щось робити, щоб оцей імідж воєнного міста  розбавити, але все одно, здалеку  воно здається ніби під окупацією. Я брав квитки, а мені з черги кажуть, що не варто їхати, бо там же стріляють. Я кажу, що я там живу і стріляли там останній раз  взимку  у 2015 році, поки не зрозуміли, що ми місто не віддамо. А зараз це мирне красиве місто. Бачу, що не всі вірять. Треба насправді там побувати.

Наш всеукраїнський прес-тур «Досвід реформ Приазов’я», організований Харківським прес-клубом, і мав  на меті познайомитися з життям мирного міста, оглянути здобутки,  почути про проблеми. Перш ніж перейду до пунктів програми нашого спресованого  графіка перебування у Маріуполі, скажу, що вразило дорогою до  розкішного готелю мережі Рейнкарц. Ця картина у мене і зараз виникла перед очима. Покинуті руйновища і обгорілий будинок МВС. Та біда почалася з обстрілів східної частини і штурму міської ради та міліції. Ця зранена будівля  з меморіальною плитою, де викарбувані імена захисників, обгороджена і вражає порожніми вигорілими зіницями. Впродовж трьох днів ми бачитимемо красоти, відполіровані  тротуари і розкішні світлі парки, але цей шрам на тілі міста незнищенний. Поки що.

13 червня 2014 року стало переломною датою у житті кожного жителя Маріуполя. Того дня, п’ять років тому, українські добровольці та військові раз і назавжди показали, що Маріуполь – це Україна, без компромісів та домовленостей. У ті тривожні часи ніхто не знав, що буде далі, як складеться доля Донбасу та зокрема пів мільйонного приазовського міста, яке вже місяць перебувало під кремлівським впливом. Втім, українські воїни змогли здійснити блискавичну військову операцію та врешті повернути Маріуполь під синьо-жовтий стяг.

Спецоперація за участі добровольчих батальйонів «Азов» та «Дніпро-1», підрозділів Національної гвардії України та Міністерства внутрішніх справ тривала всього 6 годин. На озброєнні азовців перебувала «зушка», а також великокаліберний кулемет «Утьос». Він був встановлений на КамАЗі, броньованому власними силами, який увійшов в історію під назвою «Пряник». За відсутності достатньої кількості техніки і зброї, проте маючи мотивацію, характер, ідею та віру в перемогу, українські воїни виконали поставлені завдання та звільнили місто від окупантів. Штурм Маріуполя для багатьох  став бойовим хрещенням, випробуванням на міцність, яке вони пройшли з честю. Вражає  ще одна вигоріла і порожня будівля  колишньої  міської  ради, яку захоплювали тричі. У ній сепаратисти тричі намагались зробити власний штаб. З 2014 року пошкоджену будівлю прикрили величезним банером з написом “Маріуполь –  це Україна”.

Це рядки нашої новітньої історії. Ми читаємо їх, співпереживаємо, а люди  це пам’ятають фібрами душі. Громадська активістка Маріуполя Ірина Перкова, яка опікувалася нами на місцевому рівні, розповіла, як вони з однодумцями  організовували майдан з українським шармом, щоб загарбник не мав підґрунтя захищати російськомовних Приазов’я. «Маріуполь-Україна!» – під таким лозунгом вийшли 5 тисяч на середмістя, щоб сказати «ні» окупації.

– Це була велика кількість людей для нашого розгубленого тоді півмільйонника. А після цього до нас підтяглися військові, бо до цього нам здалося, що нас покинули захисники. Ми уже з цивільними складали плани, як вийдемо боронити свої сім»ї,- каже активістка. Мікрорайон  Східний, що поблизу Новоазовської траси ,яким ми проїжджали , минаючи блок-пост, обстріляли ще в січні 2015 року. Тоді  постраждали вулиця Київська та частина вулиці Олімпійської.  Згоріла 5 школа, на щастя , був вихідний. Згорів ринок, магазин. Постраждали десятки людей, будівлі лишилися без вікон. Продовження обстріл не мав, але про нього пам’ятають очевидці і родини загиблих. Візуально цей район відновили, провели ремонти. Іноді зі Східного чути канонаду. Лінія фронту звідси за 8 кілометрів.

Людмила Островська, Тернопіль-Маріуполь.

Матеріал підготовлений в межах проекту Харківського прес-клубу Media Hub Kharkiv за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.

 



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.