Любите подорожувати? Тоді запрошую вас у далеку захопливу мандрівку в часі і просторі. Адже, щоб одержати нові емоції, враження, пережити свіжі відчуття, відкрити для себе віконечко в невідоме, отримати масу інформації не обов’язково їхати на край світу. Наш всесвіт завжди з нами, головне – ввімкнути в ньому ліхтарик, тоді і побачиш багато такого, що робить довкілля змістовним і цікавим.
У цьому переконують творці простору «Ґалатиґа». Ця територія дії рік тому виникла у Заліщицькому районі в невеличкому селі Ниркові, яке має величезну перспективу розвитку завдяки своїй історії. А сягає вона до дев’ятого століття.
Молоді люди – Марійка Безушко, кияни Ольга Зарко і Тарас Грицюк, Світлана Ославська з Івано-Франківська, тернополяни Василь Кулевчук і Антон Лісковець, Сашко Нестерчук та їхні однодумці разом із сільським головою Ниркова Іваном Безушком вирішили оживити життя у селі. Адже поруч величезна територія зниклого міста Червоногорода, тепер урочище із залишками пам’яток тисячолітньої давності, розкішний найвищий в Україні Джуринський водоспад, який відіграв колись і оборонну, і захисну роль, і був годувальником (там стояв млин).
Ці простори завжди приваблювали туристів, відпочиваючих, таборувальників. Чи не щоліта до 12 тисяч пластунів саме тут проходять вишкіл.
А ще для цієї території, може більше, як для всієї України, характерна міграція населення. Спочатку тут відбулася репатріація поляків, по-живому, тоді висилки в Сибір, далі – заробітки в Донбасі, Казахстані, на Одещині, тепер в Європі. Багато нащадків вихідців із села приїжджають, шукають своє коріння. А чому б не оживити цю територію, не наситити її довідковою інформацією, не продовжити життя спогадам місцевого населення, яке має з собою три покоління пам’яті і цим створити підґрунтя для майбутнього цього населеного пункту?
Кажуть, що існує достатньо світла для тих, хто хоче бачити, і достатньо темряви для тих, хто не бажає. Тут бажали світла своєму проекту і назвали його «Ґалатиґа». «Ґала» – світла, «тиґа» – тиша. Так звучить назва цієї культурно-освітньої території в перекладі з кельтської мови, адже заселяли цю території кельти, наші прапращури-гуцули й ірландці, з нащадками яких ми і досі маємо багато спільного в культурі. Отож – світла тиша, рівновага. А Нирків – це давнє місцеве слово «новий».
Не в кожної людини настає час чи можливості повернутися до свого коріння і зробити щось корисне для того місця, де народився, яке дало крила для польоту в життя. У Марійки Безушко настав такий час. Закінчивши Львівський національний університет, вона за волонтерським проектом працювала з дітьми в Литві. Тепер вона спеціаліст відділу інновацій Чортківської міської ради і вирішила, що зможе докластися до розвитку своєї маленької батьківщини знаннями. Почала збирати бажаючих і навчати англійської мови.
Школярі щиро відгукнулися. У Ниркові ошатна школа на 80 учнів. Є молодий потенціал. Потім командою вони долучилися до акції «Зробимо Україну чистою», прибирали після невихованих туристів. А потім надихнулися ідеєю створення «Ґалатиґи», яка об’єднала багато молоді чи не зі всієї України. Місцем зустрічі, здійснення задумів, креативних планів стало приміщення колишньої школи. Облагородили його, ставши самі учасниками культурно-освітнього проекту «Будуємо Україну разом», створеного благодійною організацією «Львівська освітня фундація» для людей, які прагнуть розбудовувати Україну не лише словами та ідеями, а й безпосередньо своїми руками. Тепер тут стало звичним уже приймати, зустрічати, працювати, змагатися, проводити турніри з настольних ігор і пізнавати світ разом з членами інших міжнародних і громадських організацій, таких, як Міжнародна студентська туристична конфедерація, Українська Академія Лідерства, волонтерських груп з різних країн світу.
Я бачила променисті очі восьмикласниць, семикласниць, які розповідали про свої враження від спілкування англійською з носієм мови, американкою, яка працює від Корпусу Миру США в Україні в Бучачі. Юнки втішені, що можуть розповісти історію села іноземцям, вести себе на рівних з художниками, які приїжджали сюди і проводили в «Ґалатизі» майстер-класи. Анджела, спілкуючись з ними, відкрила і в собі талант художника. Дівчата пишуть вірші і, переборюючи себе, як сказала Марійка Безушко, – вивіряють їх на слухачах. Показують свою майстерність у дизайнерських проектах, підготовці пікніків, організації тематичних вечорів з різними людьми, у виготовленні атрибутів заходів і свят.
Ганнуся, Іванка, Юля, Оля та їхні подружки разом з хлопцями, яких трохи менше, розмальовували сільські зупинки чудернацькими квітами яскравих кольорів, які тішать і звеселяють око. Птаха Щастя на стіні приміщення – спільна робота всіх охочих.
– Спочатку ми думали, що не зможемо цього зробити, а потім, коли справа дійшла до фарби і до пензликів, ми зрозуміли, що це під силу, – розповідає Марійка Безушко.- Головне, що діти навчилися дружити з чужими людьми, однодумцями, зв’язалися енергетично у прагненні зробити щось для свого села. Можна сказати, що вони перемогли себе і свою сором’язливість. А ще вони наситили своєю присутністю «Ґалатиґу».
– Мета нашого проекту – показати дітям, що поза селом є життя цікаве, змістовне, різноманітне, – говорить координатор проекту Василь Кулевчук. – Ми хочемо укріпити у дітей прагнення розвиватися, навчатися, реалізовувати себе у своїй країні. Цікавим було спілкування з учасниками Української Академії Лідерства. Сорок прогресивних людей з великим творчим потенціалом і задатками лідерів своїм духом наповнили простір, поділилися знаннями, запалили і наших дітей іти в ногу з часом і трішки випереджувати його. Старшокласники подивилися вже іншими очима на світ, приклавшись до загальної, цікавої справи.
Ми готові співпрацювати з усіма верствами населення, створювати різні можливості для місцевих жителів, бо тут є благодатний для цього пласт історії. Цього літа за підтримки Українського культурного фонду і за фінансування Міністерства культури України ми змогли дослідити явище Червоногорода, звідки корені поселення, як воно жило, чому відмерло, які спогади лишилися у жителів-сусідів цього тепер урочища.
Так завдяки старанням молодих людей, які будують і досліджують Україну разом, в Ниркові з’явилася виставка «Образи Червоногорода» . Центральним експонатом тут є стенди з датами становлення і занепаду міста. Забігаючи наперед скажу, що вмираюча твердиня зниклого міста Червоногородський замок не перебуває на обліку як архітектурна чи історична пам’ятка. Тут не проводили жодних консерваційних, тим паче реставраційних робіт. Напевне тому 2013 року частина однієї з веж обвалилася. Ця дата завершує виставковий ряд стендів. А зачинає її інформація з географічного словника Королівства Польського (1880 рік) про те , що будівля згадується в хроніках 9 століття, як резиденція руських князів. Подільським Червоноградом володіли литовські князі Коріятовичі. Михайло Грушевський переконував, що місцеві воєводи здійснювали судову та адміністративну владу, були “агентами князя у всіх його справах”. Отже, місто виконувало функції центру князівства.
Після приєднання Поділля до Польщі місто перебувало у королівській власності. Незважаючи на природний захист у вигляді гір та річки, часті напади татар перешкоджали розвитку міста. На початку 15 століття Червоногород був центром повіту, у 1448 році отримав Магдебурзьке право.
На початку 17 століття Червоногород став власністю львівського каштеляна Миколи Даниловича.
Його систематично атакували козаки, опричники та угорці. Турки завоювали замок та на деякий час залишили місто спорожнілим.
– Побудований за старою архітектурною модою замок на скелі омивався річкою Джурин, йдеться в документі 1765 року, – розповідає історик і культуролог Світлана Ославська, яка займалася дослідженням історії цього місця. – Австрійський уряд продав Червоногород та землі навколо Каролю Понінському. Новий власник розібрав дві башти і три крила старого замку Даниловичів, натомість відновив дві вежі та облаштував класицистичний палац.
Напівзруйнований елегантний палац простояв до початку XIX століття. Споруда постраждала під час Першої, а надто – Другої Світових воєн.
Згідно з даними перепису, на початок ХХ століття більшість населення становили поляки. Після війни поляків вивезли, місто спорожніло. Тут не прижилися українські родини з Лемківщини. Демографічну проблему також не вирішила новозбудована гідроелектростанція, яку закрили невдовзі.
Згодом поселення Червоне остаточно перестало існувати. Тепер лише руїни неоготичних веж та костелу нагадують про колишнє місто, замок та його власників.
Але виставка обнадіює тим, що місто не зникло, воно живе в пам’яті односельців, які ходили до млина, до костелу, спілкувалися на торжках. Сухі історичні факти заяскравіли суб’єктивними, живими спогадами про минуле цього регіону. Стефанія Влох, Марія Місько, Ганна Ванджура, Марія Лавута поділилися своїми спогадами, розповіли про світлини, які принесли з власних архівів. Ці матеріали дизайнери оформили в куби, які демонструють з кожного боку різні етапи життя Червоногорода. Ось ми бачимо стародавні світлини замку – під колонами вздовж стіни тягнеться балкон з балюстрадою. Від вітальні до італійського саду ведуть кам’яні сходи. А тут виступає хор-ланка на фоні водоспаду. Портрет дружини Кароля – Гелени Понінської.
Пані писала французькою, друкувала твори у Парижі, а пізніше перекладала їх на польську. З іншого боку куба – залишки усипальниці Понінських. Порослі травою тераси. На іншому – круглий газон, який розділяє доріжка з високими трояндами обабіч, поруч фонтан. І тут же цікавих дітей зупинив фотограф. Колгоспна пасіка, яку сюди вивозили літувати. Велика історія супердержави і маленькі історії людей.
– Ми вклали в ці куби ідею багатогранності нашої історії, – говорить Світлана Ославська. – Не тільки репресії і переселення були, а й творчі колективи виступали, просвітяни працювали, вживалися віряни різних конфесій. На історію можна дивитися по-різному, бо вона- це життя, з нього нічого не викреслиш, все треба пережити. Серед експонатів фотострічка поліекрану з тисячею дрібних світлин різних часів з різних ракурсів із логотипом «Червоногород». Художниця Оксана Федько створила дві збірні візуальні історії про переселення на основі розповідей місцевих мешканок з достовірними старими листами, за якими трагедії людського життя, бажання зустрічі і загубленість в часі.
– Ця виставка – зріз історії, штрих,- говорить Василь Кулевчук. – Це поштовх до дальшої роботи. Може комусь із нинішніх школярів захочеться писати історію села, вивчити свій родовід, то поштовх до такого бажання ми вже зробили цією виставкою.
У великих містах є і великі можливості. У селах цей потенціал обмежений, але ми можемо принести ці можливості своїми маленькими діями і розвивати їх разом. Чому не може бути децентралізація культури, громадянського суспільства? Люди небайдужі, приймають гостей, розміщають, допомагають створювати простір, у якому є культурні сенси. Я вважаю, що не варто гнатися за лозунгом про відродження села, село треба розвивати на тому, що в ньому є. Треба лиш дати поштовх і люди самі розбудовуватимуть його. Бо вже всі зрозуміли, що це справа тільки місцевих ентузіастів, ніяка висока влада не буде задумуватися над перспективою тисячі мешканців, які живуть далеко від столиці.
– Краса Тернопільщини тісно переплітається з історією краю, втіленою і в цю величну споруду Червоногорода, цікаву для відвідувачів з усіх куточків країни. А останніми роками активізувався рух і зарубіжних туристів, чуємо німецьку, англійську, польську мови, – розповідає начальник відділу екологічної освіти Національного природного парку «Дністровський каньйон» Аркадій Сідоров, який займається інформаційним супроводом туристичних груп. – Дуже добре, що молодь взялася за таку гарну справу. Бо вдосконаленню тут меж немає.
Голова Нирківської сільської ради Іван Безушко цілком згідний зі своїми молодими однодумцями, всіляко їм сприяє: «Ми не хочемо, щоб про Червоногород казали, як про зниклу твердиню, як пустелю, розрушену вітрами. Ми хочемо, щоб туристи йшли до нас, захоплювалися неймовірними природніми подарунками. Такого ще одного водоспаду в Україні немає, урочища такого мальовничого нема. Культурно-освітній простір «Ґалатиґа» виготував стенди просто неба з інформацією українською і англійською мовами. Кожен зможе почерпнути знання про це місце. А щоб краше добратися в урочище «Червоне», ми розробили і вже захистили проект канатно-крісельної дороги, виділили чотири гектари землі під будівництво і сподіваємося, що з Фондом розвитку регіонів за рік уже зустрічатимемо туристів поліпшеним сервісом. У село вдихнулося життя. У нас є школа, є садочок з 23 дітками. Нам є для кого жити і працювати. Тут не початий край роботи. У цих проектах ми вбачаємо перспективу Ниркова».
Ось така наша подорож. У часі, у людській вірі в себе, у просторі. У нашій традиції подорож завжди була метафорою життєвого шляху, в якої є початок, продовження і повернення. Для більшості з нас це ріст і духовне збагачення. Подорож входить у багаж накопичених знань. Я багато разів була на Джуринському водоспаді, в урочищі «Червоне», а сьогодні я відкрила для себе людей, які душею прикипіли до цього місця і хочуть наповнити його енергією світла, романтики, культури, натхнення, прагнення до гідної життєвої вершини. Люблю подорожувати!
Людмила ОСТРОВСЬКА