Ресторатор з Тернопільщини безкоштовно годує сотні людей

0
10262

Степан Потюк із села Трибухівці Бучацького району п’ятий рік безкоштовно годує прочан, які пішки йдуть до Зарваниці. Він – власник ресторану «Зорепад». А починалася така благодійність із волонтерства.

– Волонтери збирали продукти для армії, –  розповідає Степан Потюк. – Люди давали гречку, горох, квасолю. Хтось тушонку давав, хтось сало – хто що міг. Я запропонував волонтерам, щоби вони дали мені ту гречку, а я зроблю зо 50 банок тушонки з кашею. Мені привезли гречку, більше як мішок гороху, дуже багато квасолі. Підприємці дали свиню. І я з того всього робив тушонки. Сам їх робив. Думав, що вийде може зо 30 банок. Коли ввійшли в азарт, то за два роки зробили приблизно більше як 4 тисячі літрових банок. Звичайно, відкрити банку квасолі чи гороху з м’ясом – це є що їсти. Можна і розігріти, а може бути і холодне. Багато солдатів з Бучацького району дякували. Матері приходили.

Улітку Степан Потюк годує прочан.

– Люди йдуть до Зарваниці через село Трибухівці, –  продовжує. – Вони зв’язуються з нашим священиком, перед тим, як до нас зайти. Кілька років тому ішли прочани з Кам’янець-Подільського району. Я собі уявив, скільки це кілометрів треба йти. Подумав, що як людина так довго йде, то чому я не можу її нагодувати. Перший рік ми робили їм чай, каву, фрукти ставили на стіл. Потім зрозуміли, що це мало. Тепер даємо молоду бараболю, котлету чи сардельку, салат і чай. Всі задоволені. Це так здається, що в сумці з собою є що їсти. Але спокійно з’їсти гарячого – зовсім інше. Це повний зал – 100 людей.

Прочани в нашому селі ночують в гуртожитку технікуму і  в людей. Це вже така традиція в ресторані. Вони до нас приходять, моляться, дякують і йдуть спати. На другий день рушають на Зарваницю.

Ресторатор не думає про те, чи вийде це в мінус.

– Якщо людина так здалеку йде, чимось себе обмежує, то що мені – погодувати? Звичайно, затрати є. Але я не став від того біднішим.

Цьогоріч Степан Потюк вирішив безкоштовно погодувати і школярів.

– Це літній табір для дітей, –  говорить. – Там були і танці, і ігри, і церковна наука. Священик запитав, чи не погодували б ми дітей. Так само з них грошей не брав. Прийшли 85 школярів.

Для Степана Потюка це своєрідна благодійність – нагодувати людей.

– Кілька років тому в мене був один випадок, –  пригадує. – Заходить до ресторану високий, молодий мужчина. Показує мені жестами і дає карточку, на якій пише: «Дайте милостиню. Я глухий. Живу з дочкою. Я з Закарпаття». Не відмовив йому, але думаю, зараз ще його погодую. Пішов скоренько на кухню і  кажу: «Дівчата, зробіть йому їсти». Приходжу, а його вже нема. Йду надвір, а він вже на дорозі чекає на автобус. Підходжу до нього і показую йому жестами, що кличу поїсти. А той чоловік виймає карточку і пише ручкою: «Я не маю часу чекати, тому що приходжу раз в рік і прошу. Хто може дати, хай дає. Хто не може, не дає. Краще дати, ніж просити». Мене це вразило. Поки я хотів і погодувати його, і дати йому грошей, він пішов, не чекаючи. Ці слова «краще дати, ніж просити» пронизують.



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.