Михайло Музика з Тернопільщини в дива не вірить, але сам їх творить

1
1378

Щодня ми проходимо повз творців див. Інколи  вони маскуються під перукарів,  вчителів, акторів, працівників ринку чи заправки… Там, де  ми, зазвичай, бачимо просту  людину, виконавця, може бути  така особистість, яка саме там і виконує свою  життєву місію. До таких належить  директор всесвітньовідомого природного заповідника «Медобори», що у селищі Гримайлів Гусятинського району, Михайло Музика. Про нього кажуть – неординарний, сильний духом, дивовижний чоловік.

То ж  про дива ми і вирішили з ним поговорити. Спочатку, налаштований по-діловому , Михайло Ярославович  відкинув тему, бо в  ніякі дива він не вірить. А потім глянув на мене змовницьки і сказав:

– Багато незнаних див приховує українська земля. Природа їх творить, історія. Найбільшим дивом для мене  є  заповідник  «Медобори». Ми подавали документи  в оргкомітет з визначення   чудес України і ввійшли до ста претендентів на звання «Сім чудес України».  Двадцять вісім років ми вивчаємо  ці медові бори, що дали назву нашим Товтрам, а ще скільки цікавого і невідомого, загадкового і недосяжного через брак коштів.

Зараз у заповіднику  близько вісімдесяти природоохоронців, а бувало й понад сотню.  Михайло Музика « батько» цього закладу, бо починав з нуля, а  до цього ще років сім лісникував тут. То ж  здається, нема такої  діляночки, яку б  не  відчував серцем. Він не зраджував професії…

– Я не з тих, зрадливих, – дивиться у вічі пан Музика. – Тут усе наше, з глибоким корінням у праотцівщину. І всі співробітники  такі. Людина, яка не любить природоохоронну справу, не є на одній хвилі з  рослинами, лісовою  живністю, тут не працювала б. Природний заповідник «Медобори» ми  створили  у 1990 році не на голому місці. Ця територія  вже у 1910 році була під охороною. Граф Федорович організував тут дві резервації, які проіснували до 1939 року. На запрошення графа сюди приїжджали відомі вчені з різних куточків Європи та Америки.

– Тепер на ваше запрошення  з’їжджаються вчені…

– В наші обов’язки входить  охоронна діяльність і наукові дослідження. Тому міжнародні   наукові, науково-практичні конференцій дуже потрібні, бо багато спільних проблем. Майже два десятиліття тісно співпрацюємо  з польськими колегами з Ойцовського Парку Народового.  Нам є чого в них повчитися. Територія парку – дві тисячі га. Недавно вони при підтримці держави вибудували музей з кошторисом, у перекладі на гривні, за 17 млн. Вони нам передали старі карти,  багато  дослідницької літератури в кольорі, якісного друку.

Нам зараз стало  сутужно  видрукувати  навіть  тези конференції. Чомусь  «похолодало» на заповідному поприщі. В’язнемо у проблемах, замість того, щоб займатися цікавою і потрібною роботою. Адже наші Медобори – унікальне  місце  планетарного  масштабу. І не тільки тому, що гори  20 мільйонів  років тому виросли з коралових рифів  Сарматського моря, а  й тому, що на їх схилах  ростуть квіти й трави, яких немає більше ніде у світі. Скажімо, тільки  в нас  росте  шиверекія подільська, яка є реліктом світового значення. Це ж природне надбання України. А ми не можемо   зробити точніші дослідження про особливості тваринного і рослинного світу, бо, прозаїчно, немає сучасного обладнання, лабораторії, транспорту.

– У світі  і в природі чимало проблем, перед якими  ми часто відчуваємо себе приголомшеними і знаємо, що  треба дива, щоб щось  змінилося , але  чекаємо  доки хтось інший не  зробить його .

– Однак, дива – це не завжди те, що хтось робить, це те, що робить кожен із нас. Скажімо, коли нам довелося  перебудовувати будиночок лісництва у цю розкішну двоповерхову споруду, в якій зараз знаходиться наш офіс з музеєм природи, то в нас таке було піднесення, що ми вибудували його менш як за півроку. Першого квітні розвалили, а у вересні на День працівників лісу ввійшли. Це було диво в єдиному пориві колективу.

Інше диво, яке ми здолали, бо це негативна дивовижа, було, коли років два тому  на територію  заповідника «Медобори» самовільно заїхав восьмий полк спецназу для  проведення тижневих спільних українсько-американських військових навчань зі стрільбами. Уявляєте, там де  найвища категорія заповідності?  Військові порушили  закон України «Про природно-заповідний фонд». Як цинічно вони не вели себе,  посилаючись на те, що все домовлено, ми перемогли. Всюдихідна техніка  повернула колеса, забравши стрільців…

Дивують інколи закони, які приймають законодавці. Скажімо, ми не можемо почистити деревопад, забрати хворі дерева, вирубати самосів, бо закон забороняє втручання . Місцями у заповіднику є непрохідні хащі. Я лісівник і бачу, що так не повинно бути. Садити молоді дерева ніде. Колись і чистили, і садили. Шкода, що і такі дива бувають.

– Ви народилися в Копичинцях, вчилися у Львові в Лісотехнічному, працювали трохи в Бучацькому лісництві, потім лісникували в Гримайлові. Тримаєтеся  професії, області, України. З вашими знаннями, кандидатську захистили ще на зорі трудової діяльності, з любов’ю до  всього того, чим займаєтеся, ви могли б стати гордістю будь-якого столичного чи й закордонного профільного вишу.

– Так, мені пропонували і посади серйозні, і зарплати великі. Але я тут прикипів душею. Україна відбулася. І потрібні  віддані люди там, де вони можуть щось зробити для її розвитку. Я вважаю, що моє місце тільки тут.

– Ви маєте  вчене звання кандидата сільськогосподарських наук, автор багатьох наукових праць. Займаєтеся якоюсь конкретною темою чи різними, адже так багато всього цікавого навкруги?

– Одна тема – питання регульованого лісництва в заповіднику.

– Михайле Ярославовичу, а якби була нагода написати самому собі листа. Що б ви написали тому сімнадцятирічному хлопцеві, котрий   обрав фах лісівника, чи тому 22-річному, який став перед нелегким вибором життя і смерті?…

– Написав би, що  він  не розминувся  з долею, свідомо вибрав  справу свого життя. Ліс – це особлива краса,  особливий аромат професії… Я дуже люблю саме цю галузь. Але головне, що  просив би Бога, щоб той хлопець не став  калікою. Це життя нелегке. А з кожним роком стає важче. Дуже дякую Всевишньому, що потрапив у цей колектив. Це моє дітище, мрія,  наповненість життя. Місія, якщо хочете. У мене є таке переконання, якби я працював не в цій сфері, я б так довго не працював. А тому хлопцеві, собі 22-ох річному, коли спіткала хвороба, навіть не знаю, що написав би.

Похвалив би, що він те все витримав. Бо добре знаю, що відчаятися в житті йому не дозволили  не тільки рідні, а й друзі,  колектив. Завжди молюся за тодішнього начальника обласного управління лісового господарства  світлої пам’яті Миколу Зубанюка. Коли мені робили операції, він  чітко казав: «Заживе, виходиш на роботу». Це дуже стимулює. Бо що плакатися на свою біду? Легше не стане. Калік багато, але інвалідний візок – це велика проблема. А особливо в селі. У місті вже трохи пристосувалися, є пандуси, парковки для таких людей. А в селі людину винесли на стільці раз чи два, і вже все. Мене тримав колектив, професія, сім’я.  Був би гріх, щоб я жалівся на долю.

– Що вам додає оптимізму у цьому непростому  періоді  життя?

– Віра в те, що Україна буде багата і вільна, самодостатня і рівна з  передовими країнами світу. Їй ще немає  тридцяти. Це і для людини не вік, а для держави і поготів. Нам би хотілося, щоб зміни на краще  були швидшими. А так не буває. Ще треба трохи потерпіти. Віра і надія – це наші крила. І, звичайно ж, праця на її благо.

 – Отож,  сильна воля, мужність і  вірні друзі – це також диво. Є старе прислів’я: «Якщо ти вважаєш себе малим, щоб на щось впливати, ти ніколи не був  наодинці з комаром у наметі». Уявили силу крихітної набридливої комашки, яка не тільки не дає спати, а ще й забезпечує свербіж. Ви ніколи не вагалися у своїй силі?

– Вагався, не всесильний. Насправді ж усі ми великі і малі,   саме такого розміру, як треба щоб щось змінити. Роль особистості в історії людства  ми знаємо. А так, аби  кожен совісно  працював  на своєму місці , все було б значно краще.

– А доводилося на  щось дивитися з висоти, я маю на увазі не Богит, що в Медоборах, і не Говерлу, що в Карпатах, а  віртуально?  Що бачите, здійнявшись  вгору,  внизу на величезному  ландшафті  свого життя?…

– Ви знаєте, таке відчуття, що років десять-п’ятнадцять  люди були трохи іншими: відкритішими, доброзичливішими, привітнішими, не такими загнаними заробітком грошей. Бачити хочеться тільки хороше,  і воно є. Моя опора, успіх і найбільше досягнення життя :троє дітей. Мої: Ірина, Ярослав і Тарас. А тепер уже в групі підтримки  внучата – Наталочка і Андрійко. Є надбання і дослідження у заповіднику. Приємно, що  там  і моя частка душі, серця, розуму. Не можливо все задумане зробити, завжди хотілося багато. Але виокремлюю на ландшафті, як ви кажете, роки становлення заповідника. І переродження приміщення з конторки лісівника до   нинішньої будівлі, і  облагородження території.

Бачите, які голубі ялини виросли? А садили малесенькі деревця. Маємо дуба, який виріс із жолудів  першого  в Україні «живого» пам’ятника Т. Г. Шевченкові, посадженого у Полтаві в час перепоховання поета. Тепер можемо поділитися його плодами. А коли вище піднімаюся, то оком осягаю всі дев’ять з половиною гектарів заповідника «Медобори»… Дуже хотілося б, щоб  ми всі були міцними, твердими, здоровими, щоб держава стояла на своїх ногах і приклад брали з нас, а не ми приміряли моделі розвитку чи ще щось. Щиро переконаний, що так і буде. Я бачу це, –  щиро усміхнувся мій візаві.

Ми тепло  попрощалися  з Михайлом Ярославовичем Музикою. Я пошкодувала, що  не була тут уже  кілька років. Приємно вражена  музеєм природи, в якому понад сто експонатів. Над зеленим ошатним дворищем заповідника   мрійливо  кружляють птахи, може вже й до вирію стають на крило…

Пройшлася Гримайловом, ще мала час до автобуса… З’явилися гарні добротні будівлі, тротуари. І вже кілька днів не відпускає думка, що дива таки поруч. Щоб їх створити,  не варто хаптися за вирішення всіх проблем  на цій землі, чи прагнути вдосконалення  глобальних світових стандартів.  Можна просто   робити чесно, творчо, самовіддано  свою справу,  виконувати  життєву місію, яку ввірила тобі  доля. Не знаю, чи колись Михайла Ярославовича  поставлять в ранг Героїв України, хоч  він цього гідний, але знаю точно, що він таки дивовижний чоловік. Я залюблена у його диво…

 Людмила ОСТРОВСЬКА



1 коментар

  1. Гарна стаття. Скидаю шапку перед Михайлом Ярославовичем. Одного журналістка не вказала, (думаю із за скромності героя статті) – що в пана Музики М.Я. немає обидвох ніг. Ми часом нарікаємо що нам біда, а з таких як він треба вчитися жити, не нити і не плакати.
    Здоров’я Вам пане Михайле – на багато-багато років!!!

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ