Жителька Тернопільщини шукає могилу діда, розстріляного в 1984 році

0
338

Уже багато років поспіль Мар’яна Янчук розшукує могилу свого дідуся Івана Шаповала, розстріляного у 1984 році. Тоді співробітники КДБ «підняли» справи колишніх табірних в’язнів і розпочали повторне слідство. Відтак люди, які ще у 1940-50-х відбули покарання у ГУЛАГу, отримали нові вироки і знову були репресовані радянською системою. – пише Радіо Свобода

За Іваном Шаповалом співробітники КДБ прийшли вранці. Був звичайний сонячний день, але Мар’яна Янчук, якій тоді було 4 роки, запам’ятала його на все життя.

Дідусь одразу зрозумів, що сталося. Опустивши голову він пішов до хати і повільно почав одягатися. Вийшов, взяв мене попрощатися. Після цього більше не повернувся.

«Я пам’ятаю це як сьогодні: мені було чотири рочки, сонячний день, ранок, дідусь, пес і тут заходять люди у хвіртку, – згадує вона, розповідаючи Радіо Свобода про ті події. – Дідусь одразу зрозумів, що сталося. Опустивши голову він пішов до хати і повільно почав одягатися. Вийшов, взяв мене попрощатися. А потім вони заламали йому руки і повели. Він був старою, немічною людиною, а вони його вели ось так через всю нашу вулицю. Після цього дідусь більше не повернувся».

Тривалий час після цього рідні Шаповала писали запити з проханням отримати бодай якусь інформацію про його долю, але їм ніхто не відповідав.

«Згідно з тогочасним законодавством, вони мали б моїй бабусі надіслати довідку про його смерть, але нічого не надсилали», – говорить онука.

У рідних залишалася надія, що Іван Шаповал живий, але на початку 1990-х вони дізналися: його стратили у 1984 році.

Про дідуся Мар’яні багато розповідала бабуся Тамара, а ставши дорослою, дівчина почала сама збирати про інформацію.

Спочатку пошуки були безрезультатними, але з відкриттям архівів каральних органів СРСР у 2015-му, справа зрушила з мертвої точки. Мар’яна надіслала запит до Тернопільського регіонального архіву СБУ і вже через тиждень отримала відповідь.

«Вони просто сказали, що справа є, зберігається, і коротко описали її. Я тоді подумала, що, мабуть, це все, що мені можуть дати», – каже дослідниця.

Знайомі архівісти порадили їй передчасно не засмучуватися і надіслати повторний запит, що вона і зробила. Після цього Мар’яну запросили до архіву на ознайомлення з документами. Вона пригадує: у момент, коли вперше йшла отримувати справу дідуся, неймовірно хвилювалася, а відтак навіть не змогла одразу зрозуміти, на які сторінки варто звернути особливу увагу.

«Мені дуже пощастило з архівістом. Коли я побачила цих 5 томів справи, перше моє питання було, що я з ними буду робити? Але він мені показав, на що варто звернути увагу. Я була перша, з ким він займався цим питанням. Він настільки перейнявся справою мого дідуся, що повністю вивчив документи. Дуже дивувався і говорив, що якби це було у наш час, то будь-який адвокат міг би цю справу виграти, – розповідає дослідниця. – Я настільки була збуджена, що цей працівник дивувався: «Як вас трусить!». А коли я побачила судові фотографії, емоцій стримати вже просто не могла».

Іван Шаповал народився 2 травня 1920 року в селищі Вишнівець Збаразького району Тернопільської області. У молодості він був членом «Просвіти». Також є свідчення, що він міг бути в ОУН. Зокрема, про це пише тернопільський дослідник Олег Кривокульський: «Шаповал Іван Григорович, псевдо «Богун» … в ОУН був прийнятий влітку 1938 року. Був помічником підрайонового керівника ОУН Жураківського Михайла Макаровича з червня 1939 року. З 1940 року був пропагандистом ОУН. За вказівкою Вишневецького проводу ОУН поступив у місцеву поліцію, яка новою німецькою владою була переформована 10 жовтня 1941 року у місцеву німецьку поліцію».

Документальних підтверджень цієї інформації Мар’яна Янчук не знайшла.

Із розповідей рідних випливає, що коли у 1941 році у Вишнівець прийшли німці, Іван Шаповал мав вирішити: поїхати до Німеччини «остарбайтером», залишивши в Україні хворого батька та малолітнього брата, або ж піти до німецької поліції. Він обрав другий варіант.

У березні 1942 року німецькі окупанти створили у селищі Вишнівець гетто, де розмістили євреїв з навколишніх сіл. Воно проіснувало до 11 серпня 1942 року. За ці п’ять місяців тут розстріляли близько 2500 євреїв. До охорони цього об’єкту і був залучений Іван Шаповал.

«На територію гетто він не мав права зайти. Це доведено історичними документами, які я зараз знайшла. Ще один факт: коли він був у німецькій поліції, то хворів на тиф, тобто в дійсності на службі він провів небагато», – стверджує Мар’яна.

Сам Іван Шаповал, описуючи ці сторінки своєї біографії, наголошував, що на ньому «людської крові немає» і що він «не брав участі у розстрілах». Зокрема, він зазначає, що таких поліцаїв, як він, на територію гетто не пускали:

Свідок говорить неправду, що я стріляв в гетто. Я такого не робив, тому що я виріс разом з євреями, тож я був поліцейським між своїми людьми, яких я не конвоював.

​«У березні 1942 року в с. Вишенівцець було створене гетто єврейської національності, коло 5 тисяч. Й кожен поліцай ніс службу в охороні гетто. Я також охороняв, коли була моя зміна. В гетто була єврейська управа. Поліція єврейська була, котра водила на роботу, охороняла всередині гетто, на озброєнні мали палиці…

​Свідок говорить неправду, що я стріляв в гетто. Я такого не робив, тому що я виріс разом з євреями, тож я був поліцейським між своїми людьми, яких я не конвоював. Я був простий «шуцман». Я не створював гетта і не створював цих умов.

Але мені ніхто не вірить, а вірять тим, хто захищає себе. А я брехати не можу, то гріх, я вірю в Бога».

У 1945 році щодо Івана Шаповала було відкрито кримінальну справу.

«Вони його возили у Вишнівець, щоб він показав, де під час окупації охороняв дорогу, і показав місце, де свідок його бачив, – розповідає онука. – Саме судове розслідування починалося зі статті, згідно з якою його мали би стратити. Але потім є дописка: відомостей про те, що він вів розстріли, не знайшли. Тобто, не було того підпункту, який би доводив, що на його руках були страти», – розповідає Мар’яна.

Івану Шаповалу дали 15 років виправно-трудових таборів. Про нелюдські умови його перебування у них Мар’яні розповіла бабуся.

Випробування розпочалися ще під час етапування: «Коли він їхав на Магадан, мама похапцем йому дала в руки шматочок буженини, він, щоб його не відібрали, нанизав на нитку і тримав просто на грудях. Коли був дуже голодний, брав до рота, щоб відчути смак. А коли заснув і прокинувся, то побачив, що цей маленький шматочок-намисто хтось зняв. Для нього це була трагедія», – переповідає онука.

А ось так цитує спогади Івана Шаповала про дорогу на заслання тернопільський дослідник Олег Кривокульський: «Я не один. Частина вагонів була загружена засудженими вояками з дивізії «Галичина», багато було з німецьких таборів. Вони відбули страшну каторгу в Гітлера, і Сталін їх відправляв на нову. За що? А за те, що були українцями. За те, що хотіли жити на Україні. За те, що боролися за свою рідну Україну. Разом зі мною були всі з Тернопільської області, крім Мельника з Рівенщини. Було багато засуджених на 25 років каторжних робіт. Наших з Вишневеччини в цьому ешелоні не було. Напевне відправили декілька днів тому, що мав повезти наших в Норильськ».

Відбував заслання Іван Шаповал в «Індігірлагу». Тут в’язні добували золото, вольфрам, а також працювали на гірничорудному комбінаті і будівництві.

«Температура менше 60 градусів морозу. Залишився чудом живий», – так він описував заслання.

Бабуся Тамара переповідала Мар’яні Янчук, що «порушників режиму садили в заповнені водою металеві бочки. Якщо людина рухалась, вона виживала, якщо ні, то замерзала. Потім інших ув’язнених змушували за допомогою лому діставати ті обмерзлі тіла з бочок».

З історичних документів онука дізналася, що саме у засланні її дідусь вперше одружився. Однак цей шлюб був нетривалим: молоді невдовзі розлучились. Здивував дослідницю і той факт, що в’язні отримували зарплату (хоч і мізерну). Ці гроші Іван Шаповал надсилав до України тяжкохворій мамі.

Із початком «хрущовської відлиги» чимало політичних ув’язнених в СРСР і країнах соціалістичного табору було звільнено й реабілітовано. Пощастило і дідусю Мар’яни Янчук. Він тоді відбував лише 10-й рік свого 15-річного покарання. У 1955 році Іван Шаповал з Магадана повернувся до селища Вишнівець, згодом одружився та почав працював шевцем.

«Років три тому я зустріла старенького чоловіка, він сказав, що в нього досі є черевики, які ще мій дідусь робив», – розповідає онука.

А ось що Іван Шаповал писав про своє повернення з ГУЛАГу на батьківщину: «Якби я таким монстром був, то не поїхав би додому. Декотрі переховувалися й переховуються. Такий я поліцай…. Я також міг ховатися, та в мене не було причини. Я приїхав додому, де жив, де народився, до своїх батьків. Я монстром не був… У мене були батьки, і я жив вдома між своїми людьми. Аж до 1983 року, до 2 серпня. Звільнився у 1955 році. На радість, мав сім’ю, двоє діточок. Заробляв тяжкою працею. Ніде не виступав. Жив вдома коло дітей».

​Мар’яна каже: «Дітям тих людей, які чинили звірства, говорили, що їхні батьки померли, хоча ті могли жити у сусідній області. Один такий чоловік, який нібито «помер», на похорон свого брата не приїхав, однак приїхав, коли судили дідуся. Тобто дивом з’явилася людина, яка була вже купу років «мертва».

На початку 1980-х років до селища Вишнівець знову повернулися арешти. За однією з версій, почутих Мар’яною, їх спровокувала цілком побутова ситуація.

«Був один збаразький КДБіст, який мав у Вишнівці жінку, котра йому подобалась. І от вона йому розповіла, що тут є люди, які пройшли табори і повернулися до своїх родин. Це йому не сподобалось. Він підняв старі справи колишніх засуджених, вилучив з них певні моменти і знову їх розпочав», – розповідає Мар’яна Янчук.

Серед тих, хто потрапив у поле зору цієї людини, опинився й Іван Шаповал. Спочатку йому запропонували виступити зі сфабрикованими свідченнями у справах інших односельчан, однак робити це він категорично відмовився.

«Він сказав, що «оббріхувати людей – великий гріх, і я такого робити не буду». Йому сказали: «Готуйся!» – переповідає онука.

Вдома Шаповал розповів дружині, що його чекатимуть неприємності. І вже незабаром за ним прийшли.

«Виявилося, – розповідає Мар’яна Янчук, – що ті лжесвідчення, які примушували давати дідуся проти інших людей, про нього говорила вже інша людина. Система була прописана, хто і що має говорити. Не підходила байка для однієї людини, її використовували для іншої».

Засуджений до розстрілу Іван Шаповал писав: «Якби я був таким монстром, то мене ще б у 1945 році було розстріляно… Себе винним визнаю, що був в німецькій поліції, ніяких злодіянь я не робив, я не був і не брав участі в розстрілах. Свідки говорять неправду. Але їм віра, а мені немає. Я засуджений до смертної кари, мені все одно вмирати, але я такого не робив. Я був українцем, а не німцем, жив між своїми людьми, відбув термін покарання і приїхав додому. Може, кого образив, коли служив у поліції, та тільки фізично нікого не бив і не стріляв. Мені все одно віри нема. Але прошу вас розуміння. В армії був у 1944-му, в банді не був, строк покарання був за поліцію, тепер знову засудили на смерть. Прошу Верховний суд замінити мені смертну кару на строк. Я старий, слабий, дайте вмерти своєю смертю. Прошу вас, громадяни судді, замініть смертну кару на строк. У мене двоє діток, вони дівчатка, рідні та й внучка Мар’янка. Їй в грудні 4 рочки буде. Прошу вас, я смертник, на моїх руках людської крові нема».

Івана Шаповала засудили за статтею статті 56 частини 1 Кримінального кодексу УРСР «зрада батьківщини» до розстрілу. Вирок виконали 29 жовтня 1984 року в Києві о 19:30:

Мар’яна Янчук уже багато років поспіль намагається розшукати могилу свого дідуся. Однак наразі безрезультатно: із 32 запитів до різних установ вона отримала 29 відмов.

За час незалежності України люди потроху припиняли боятися і деякі з тих, хто давав неправдиві свідчення проти Івана Шаповала, приходили просити вибачення у його дружини Тамари.

«Були випадки, коли ми йшли з бабусею, вона бачила якусь людину, і ми переходили на інший бік вулиці. Я знала, що це та людина, яка свідчила проти дідуся. Вона просто вважала за непотрібне зустрічатися очі в очі з цими людьми», – пригадує Мар’яна.

Коли через багато років онука прочитала ці свідчення, то зрозуміла, що хоче поговорити з людьми, які їх давали, однак мама зупинила, сказавши, що «дідусь їх всіх пробачив за те, що вони зробили».

Останній свідок у справі Івана Шаповала помер близько 5 років тому.

Онука розстріляного знає і прізвище того, з чиєї ініціативи у 1984-му забрали життя її дідуся. За словами Мар’яни, одразу після цих справ КДБіста підвищили: він переїхав до Тернополя, де отримав квартиру в центрі міста.

Через багато років доля підготувала для дослідниці незвичайну зустріч: «Років 6 чи 7 тому я сиділа зі знайомим. І заговорили ми з ним про те, що шукаю інформацію про одну людину з каральних органів. Він мене і запитав: «Чому ж ти мені раніше не сказала? У мене дідусь працював в «органах» у Тернополі». Щойно я сказала прізвище людини, яка мене цікавила, мій знайомий зблід. З’ясувалося, що це – онук саме того КДБіста, який сфабрикував справу проти мого дідуся».

Цю зустріч Мар’яна вважає не випадковою: «Мабуть, дідусь таки хоче, щоб я його знайшла. Це так просто не буває».

Вона не припиняє пошуки і впевнена, що правда рано чи пізно проявиться.



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ