Тернополянин нагадав депутатам-мільйонерам, що вони зможуть забрати з собою на той світ

0
415

Хвороба знову змусила мене та моїх щирих друзів шукати кошти на дороговартісне лікування. Цьогораз вирішили звернутися до двох офіційних тернопільських мільйонерів (саме такий прибуток вони показали в деклараціях) та ще й депутатів, щоправда, різного рівня. – пише Вільне життя

Чому згадав про друзів? Бо одного з тих багатіїв люб’язно зголосилась умовляти моя добра знайома — відома в області жінка старшого віку, заслуги якої перед громадою важко переоцінити. Щоправда, з роками вона, ота добродійниця, не нажила статків, хоча й працювала на керівних посадах; зате примножила свою інтелігентність і не втратила віри у добрих людей. Тому й вирішила звернутися до того, в кого бізнес і в Києві, й у Тернополі, вже й сини «крутять» чималими сумами, зрозуміло, під наглядом батька і використовуючи його зв’язки.

На перший дзвінок шановної мільйонер відповів, ще й потішив, що вона «вписана» у нього в телефон. Почувши про мету звертання, трохи посопів, а потім пообіцяв обов’язково зателефонувати, коли звільниться. Тільки не уточнив, від чого саме звільниться: від грошолюбства, скуповування торгових точок, сверблячки до розширення ресторанного бізнесу… Прочекавши з місяць, поважна дама, зібравши нерви в кулак, ризикнула звернутися до народного обранця вдруге. Але хвилювалася вона даремно: його телефон уже не відповідав. Після ще кількох звертань у неї цілком закономірно опустилися руки та піднявся тиск. Так інтелігентна пані втратила віру в ще одного діяча. Слідом за нею — і я.

Тим більше, що подібну історію пережив з іншим депутатом. Правда, міської ради. Зате — по тому виборчому округу, до якого належу і я. Тож за допомогою до мільйонера, з яким до моєї онкологічної хвороби в нас були дружні стосунки, я вирішив звернутися офіційно — через його громадську приймальню, у визначений для відвідувачів час. Були навіть теплі обійми і поплескування по плечі. Але відтоді телефон депутата (в його «мобілку» я теж уписаний, бо ж до того не раз спілкувалися) для мене замовк. Моя волинська впертість (та, зрештою, і нагальна необхідність) давала тільки негативні результати: абонент з мандатом або відразу «скидав» виклик, або просто не відповідав. Як згодом я випадково дізнався, в цей час він активно скуповував землі на Зборівщині — з таким розмахом, щоб вистачило і для себе, і для родичів…

І як контрастує отаке жлобство (іншого слова не знаходжу) із вчинком майже дев’яностолітнього заслуженого художника України Ярослава Омеляна, який, запросивши мене в свою робітню, розчулив мало не до сліз, сказавши: «Ми з дружиною, порадившись, відклали з наших пенсій кілька сотень вам на лікування…» Побачивши мій заперечливий рух, бо ж я знаю, які скромні в обох пенсії, Ярослав Максимович одразу ж додав, простягаючи конверт: «І не пробуйте відмовлятися — ми обоє образимося. Ви ж так тепло свого часу про нас написали».

Подібних прикладів можу навести чимало: від фітотерапевта Марії Тройчак до академіків Михайла Андрейчина і Богдана Андрушківа, від лікарів Івана Пришляка та Ігоря Яросевича до мого земляка-ланівчанина Юрія Кравчука, від художника Олега Щупляка до підприємця Михайла Ратушняка, від літераторів Галини Шулим та Лесі Білик до заслужених артистів Сергія Андрушка і Бориса Репки, народних артистів України Олега Мосійчука і В’ячеслава Хім’яка, заслуженого діяча мистецтв Івана Шелепа… Усіх, звісно, не перелічити, але хочу щиро подякувати всім, хто допоміг вижити, а нині підтримує у боротьбі з недугою. Хай Бог дарує усім добродійникам здоров’я і щасливу долю.

А тим, хто дбає тільки про власну кишеню, нагадаю притчу чи бувальщину про турецького султана Сулеймана Пишного.

Лежачи на смертному одрі, він покликав головнокомандувача армії, щоби висловити йому три свої останні бажання. Повелитель заповів, щоб:

1) його домовину несли найкращі лікарі Османської імперії того часу;

2) коли нестимуть його табут (домовину), на всьому шляху розкидали золоті монети й дорогоцінне каміння;

3) щоб його руки звисали з табута напоказ усім.

Головнокомандувач був збентежений почутим. Він запитав у султана про причини таких побажань.

Сулейман Кануні відповів:

— Нехай побачать, що:

1) навіть найкращі лікарі безсилі перед обличчям смерті;

2) багатство, надбане в цьому житті, у цьому світі й залишиться;

3) навіть падишах усього світу — султан Сулейман Кануні — йде з цього життя з порожніми руками.

Ось так, панове мільйонери — теперішні й майбутні.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ