Деякі тернопільські роботодавці платять за роботу по 15 гривень в день

0
1350

У пошуках роботи, за місяць спроб і розчарувань, людина може піти на будь-які кроки і навіть спробувати себе у ролі торгового агента. Моя історія закінчилася за 3 дні, якось так символічно, бо «Бог любить трійцю», кажуть.

День перший. Оголошення знайшла в газеті. 6 тисяч гривень зарплата. Досвіду не треба, освіта не обов’язкова. Співбесіда відбувалася в одному з офісів на Текстильній. У коридорі було близько 8-10 осіб. Всі виснажені й розчаровані пошуком, як і я. Коли мене покликали, я уже встигла налаштуватися на пофігізм: візьмуть, то добре, а ні – то так і буде.

Лисий дядечко в окулярах читав уважно мою анкету, які я заповнила в коридорі, поклавши аркуш на коліно.

– У вас три вищих освіти? І ви не можете знайти роботу? – здивувався він. А я про себе відмітила, що мало не обговорився й не сказав «нормальну роботу. Чого до нас приперлася?»

– Ну, як «вищі» –  наче виправдовувалася я. – ПТУ, коледж, і курси шиття – це не зовсім вища освіта. Просто вказала все, що..

– Зрозумів. – Перебив мене він. – Приходьте завтра рівно о 7:50. О 8:00 розпочнемо. Не спізнюйтеся. Я дуже не люблю непунктуальних. Одразу звільняю.

Я пішла. Вірніше, мене майже виставили за двері і покликали наступну людину на співбесіду. Але так і не зрозуміла: мене прийняли на роботу? І власне, ким я тепер працюватиму? Що то за контора?

День другий. Встала в 6 годині, щоб не проспати. Не їла. Попрасувала одяг звечора. Одягнулася, як торговий агент чи то свідок Єгови – костюм і біла блузка, туфлі на невисокому каблуку. Поїхала. Під офісом зустріла кількох уже знайомих відучора людей. Привіталися. Чекали мовчки. В 7:50 двері відчинили й запросили в середину. Там вже були інші працівники, теж одягнені, як ми – костюми, галстуки, сорочки і…сумки через плече.

Потім почався, якийсь ритуал, від якого мені стало дивно. Всі стали в коло і почали говорити якусь скоромовку, плескати в долоні, мінятися місцями і обніматися. Коли мене обіймав якийсь чоловік, то злегка торкнувся моїх сідниць. Я випручалася, а він хитро усміхнувся.

Потім почався тренінг. Нам сказали, що ми тестуватимемо літературу. Нові книжки пропонуватимемо людям на вулиці. Ті мають погортати, подивитися і сказати свою думку. Нас запевнили, що ми «нічого не продаємо», лише дізнаємося загальну думку.

А тепер ми поділимо вас по парах з нашими найуспішнішими працівниками і ви підете в місто, щоб побачити, що наша робота не така вже й складна, як задається на перший погляд.

Я почала молитися, щоб мене не поставили в пару з тим збоченцем, котрий щойно мацнув мене за сідниці. Мої молитви були почуті. Я пішла «вчитися» з якимось 19-річним студентом.

І все, наче гарно й зрозуміло. Ми ходили кабінетами будинку праці і показували книжки з рецептами, картинами відомих художників, правила дорожнього руху. Якщо хтось хотів собі одразу придбати, то це тільки віталося. За 8 годин ми продали усю літературу і мали повертатися на офіс, коли студент дістав з наплічника надтоплену шоколадку й простягнув мені:

– Це вам! – усміхнувся. – ви чудово впоралися. Завтра працюватимете самі. Я вас порекомендую.

Почувалася, як собачка Павлова, яку похвалили. Додому летіла на крилах.

День третій. Людей під офісом було ще менше. Двері нам відчинили в 7:50. Традиційна руханка з криками і оплесками. Обніматися я вже обирала з ким. І от, мені дали мою сумку, повну книжок. Важкенька. Туди, де були вчора, сказали не йти. Краще в парк, лікарню чи на автобусну зупинку.

Я поїхала до парку. Підходила до людей, які сиділи на лавочках і пропонувала книжки. Мене відсилали, просили не заважати. Хоча інколи байдуже гортали сторінки і віддавали книжку назад.

В обід я купила собі морозива. Більше в парку нічого не було. Продала лише дві книжки з рецептами і одну з правилами дорожнього руху. Усього в мене було 150 гривень. Але ж «ми не подаємо, а тестуємо» заспокоювала я себе. З тим і повернулася в 17:30 на офіс.

Показала «головному», що вдалося зібрати. Він зітхнув, забрав книжки, які у мене залишилися і кинув їх на купу інших в його кабінеті. Потім простяг мені гроші:

– Ось, твій заробіток на сьогодні, –  сказав. – завтра не спізнюйся.

Я мало автоматично не подякувала, але купюра в руці мене зупинила.

– 15 гривень?

– А що таке? – перепитав дядечко. – Ми ж казали з проданих книг – твої 10%. Ти продала на 150 гривень нині.

– Але ж, обіцяли по 300 гривень в день, –  намагалася пояснити я.

– Ну, от. Продаси на 3 тисячі, матимеш 300 гривень в день. – пояснив лисий. Він побачив моє здивування і вирішив якось згладити ситуацію. – Воксано, зрозумій – не все одразу. Хтось у нас місяць працює і отримує 300, а хтось півроку і має по 150 в день. Це залежить від того, як ти продаватимеш.

Я попрощалася і вийшла в коридор. Сказати, що почувалася лохом – то нічого не сказати. Пишу, цю історію, щоб застерегти інших: не ведіться на цю фірму. Ніяких книг вони не тестують. Вони розводять людей.

Ще додам, що спеціально зайшла в книгарню, щоб знайти ці книжки і запитати їхню ціну. Таких не побачила. Але подібні коштують набагато менше, ніж ті, які «тестують» на вулиці.

Воксана ШВАРЦ



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.