Деякі тернопільські роботодавці платять за роботу по 15 гривень в день

0
1302

У пошуках роботи, за місяць спроб і розчарувань, людина може піти на будь-які кроки і навіть спробувати себе у ролі торгового агента. Моя історія закінчилася за 3 дні, якось так символічно, бо «Бог любить трійцю», кажуть.

День перший. Оголошення знайшла в газеті. 6 тисяч гривень зарплата. Досвіду не треба, освіта не обов’язкова. Співбесіда відбувалася в одному з офісів на Текстильній. У коридорі було близько 8-10 осіб. Всі виснажені й розчаровані пошуком, як і я. Коли мене покликали, я уже встигла налаштуватися на пофігізм: візьмуть, то добре, а ні – то так і буде.

Лисий дядечко в окулярах читав уважно мою анкету, які я заповнила в коридорі, поклавши аркуш на коліно.

– У вас три вищих освіти? І ви не можете знайти роботу? – здивувався він. А я про себе відмітила, що мало не обговорився й не сказав «нормальну роботу. Чого до нас приперлася?»

– Ну, як «вищі» –  наче виправдовувалася я. – ПТУ, коледж, і курси шиття – це не зовсім вища освіта. Просто вказала все, що..

– Зрозумів. – Перебив мене він. – Приходьте завтра рівно о 7:50. О 8:00 розпочнемо. Не спізнюйтеся. Я дуже не люблю непунктуальних. Одразу звільняю.

Я пішла. Вірніше, мене майже виставили за двері і покликали наступну людину на співбесіду. Але так і не зрозуміла: мене прийняли на роботу? І власне, ким я тепер працюватиму? Що то за контора?

День другий. Встала в 6 годині, щоб не проспати. Не їла. Попрасувала одяг звечора. Одягнулася, як торговий агент чи то свідок Єгови – костюм і біла блузка, туфлі на невисокому каблуку. Поїхала. Під офісом зустріла кількох уже знайомих відучора людей. Привіталися. Чекали мовчки. В 7:50 двері відчинили й запросили в середину. Там вже були інші працівники, теж одягнені, як ми – костюми, галстуки, сорочки і…сумки через плече.

Потім почався, якийсь ритуал, від якого мені стало дивно. Всі стали в коло і почали говорити якусь скоромовку, плескати в долоні, мінятися місцями і обніматися. Коли мене обіймав якийсь чоловік, то злегка торкнувся моїх сідниць. Я випручалася, а він хитро усміхнувся.

Потім почався тренінг. Нам сказали, що ми тестуватимемо літературу. Нові книжки пропонуватимемо людям на вулиці. Ті мають погортати, подивитися і сказати свою думку. Нас запевнили, що ми «нічого не продаємо», лише дізнаємося загальну думку.

А тепер ми поділимо вас по парах з нашими найуспішнішими працівниками і ви підете в місто, щоб побачити, що наша робота не така вже й складна, як задається на перший погляд.

Я почала молитися, щоб мене не поставили в пару з тим збоченцем, котрий щойно мацнув мене за сідниці. Мої молитви були почуті. Я пішла «вчитися» з якимось 19-річним студентом.

І все, наче гарно й зрозуміло. Ми ходили кабінетами будинку праці і показували книжки з рецептами, картинами відомих художників, правила дорожнього руху. Якщо хтось хотів собі одразу придбати, то це тільки віталося. За 8 годин ми продали усю літературу і мали повертатися на офіс, коли студент дістав з наплічника надтоплену шоколадку й простягнув мені:

– Це вам! – усміхнувся. – ви чудово впоралися. Завтра працюватимете самі. Я вас порекомендую.

Почувалася, як собачка Павлова, яку похвалили. Додому летіла на крилах.

День третій. Людей під офісом було ще менше. Двері нам відчинили в 7:50. Традиційна руханка з криками і оплесками. Обніматися я вже обирала з ким. І от, мені дали мою сумку, повну книжок. Важкенька. Туди, де були вчора, сказали не йти. Краще в парк, лікарню чи на автобусну зупинку.

Я поїхала до парку. Підходила до людей, які сиділи на лавочках і пропонувала книжки. Мене відсилали, просили не заважати. Хоча інколи байдуже гортали сторінки і віддавали книжку назад.

В обід я купила собі морозива. Більше в парку нічого не було. Продала лише дві книжки з рецептами і одну з правилами дорожнього руху. Усього в мене було 150 гривень. Але ж «ми не подаємо, а тестуємо» заспокоювала я себе. З тим і повернулася в 17:30 на офіс.

Показала «головному», що вдалося зібрати. Він зітхнув, забрав книжки, які у мене залишилися і кинув їх на купу інших в його кабінеті. Потім простяг мені гроші:

– Ось, твій заробіток на сьогодні, –  сказав. – завтра не спізнюйся.

Я мало автоматично не подякувала, але купюра в руці мене зупинила.

– 15 гривень?

– А що таке? – перепитав дядечко. – Ми ж казали з проданих книг – твої 10%. Ти продала на 150 гривень нині.

– Але ж, обіцяли по 300 гривень в день, –  намагалася пояснити я.

– Ну, от. Продаси на 3 тисячі, матимеш 300 гривень в день. – пояснив лисий. Він побачив моє здивування і вирішив якось згладити ситуацію. – Воксано, зрозумій – не все одразу. Хтось у нас місяць працює і отримує 300, а хтось півроку і має по 150 в день. Це залежить від того, як ти продаватимеш.

Я попрощалася і вийшла в коридор. Сказати, що почувалася лохом – то нічого не сказати. Пишу, цю історію, щоб застерегти інших: не ведіться на цю фірму. Ніяких книг вони не тестують. Вони розводять людей.

Ще додам, що спеціально зайшла в книгарню, щоб знайти ці книжки і запитати їхню ціну. Таких не побачила. Але подібні коштують набагато менше, ніж ті, які «тестують» на вулиці.

Воксана ШВАРЦ



БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ