У Тернопільському театрі глядачів вразив восьмирічний хлопчик

У Тернопільському  драматичному театрі ім. Т.Шевченка  з аншлагом ідуть  прем’єрні покази  драматичної містерії – спільної роботи  відомого  українського  поета, драматурга і перекладача, заслуженого  діяча мистецтв України Богдана Стельмаха і нашого головного режисера народного артиста України Олега Мосійчука  «Тарас». Талановитий почерк  цих митців  знають не тільки у Львові і Тернополі, де вони відповідно мешкають, а й у всій Україні.

Олег Мосійчук поділився, що  давно шукав потужне полотно для постановки  вистави про генія, чийого імені удостоєний театр. Робіт багато, як багато і творів самого Шевченка, які стали класикою української драматургії. Пошуки тривали  довше, ніж постановка поеми-тетралогії  «Тарас» Богдана Стельмаха.

Натрапивши на твір, митець  відчув  серцем, що написане – подвиг автора, активна життєва позиція вірного сина  своєї землі. Режисер зрісся з виставою, побачив, які знакові твори  поета ввіллються в загальну канву, як звучатиме об’єднувальним моментом  музичний супровід   на основі улюбленого Шевченкового твору – «Місячної сонати» Л. Бетховена. Олег Мосійчук  знав, що цим твором вразить уяву глядачів, здивує, бо знайшов  те, що   в театральному  мистецтві може  увіковічнити  славу  кріпака, академіка, митця, каторжанина, пророка…

Я так думала, вливаючись  у вир шевченкових рядків з першої миті  вистави, і  дивилася її  так  прискіпливо і уважно, як член комісії з присудження Національних премій імені Тараса Шевченка. Принаймні, мені так здається, що повинні б поважні цінителі мистецтва переглядати роботи номінантів на найвищу Державну премію.

До речі, роботи  і Богдана Стельмаха,  і Олега Мосійчука номінувалися  на неї  в галузі драматургії, театрального мистецтва, але, як часто буває, перемогли гідніші кандидати,  відоміші у вузьких столичних колах.  Але, як любить казати Олег Петрович, не за нагороди працюємо, а для душі.

Над цією виставою душа не працювала, а літала, обливалася слізьми, обпікалася, гортаючи   сторінки історії, принижень, цькувань не тільки Кобзаря, а й усієї України. Автори не зациклювалися на точних біографічних даних генія, а спробували (і дуже вдало!) мовою  театру доторкнутись до космічної за глибиною теми, відтворити мазками життєвий шлях  і створити цілісний образ  величі і болі  українця.

Митці зуміли залучити  глядачів   до бесіди про творчість генія. А вів її сам Тарас: мовою  “Кобзаря”, мовою своїх автобіографічних повістей, численних листів.  Ми мандрували “сумними рядками” Шевченкових дум, сприймаючи його як  побратима, прошкували  до тих стовпів, що небо підпирають, з ним рахували ягнят, молилися у бур’яні,  малювали, терпіли  дяка, поневірялися  з челядниками Енгельгардта по Вільному… по Петербурзі… Переживали разом команду «тяні носок», яку давали царські посіпаки-блазні,  плакали і гуляли разом з героями Коліївщини, Гайдамаччини, Козаччини.

Головний герой  постає перед глядачами у трьох іпостасях. Маленький  непоказний синьоокий хлопчик, що прошкував до небокраю, подорожував з чумаками по сіль, зустрічав кобзарів, засинав у бур’янах, помолившись…

Іванко Черненко, син атристів Юрія і Наталі,  талановито  виконав поставлене режисером завдання. Простенькі питання і судження маленького філософа,  вибачливий погляд на чумаків  за турботу, відреченість від світу…  Восьмирічний артист проявив усі  риси, за якими Григорій Шевченко прочитав, що виросте з нього, або велика людина, або такий собі ніхто, якому спадщина не потрібна.

Не раз зірвав аплодисменти  молодий Тарас (артист Євген Лацік). У залі аж шепіт пройшов, що артист ніби зійшов із  стогривневої купюри. Але не лише візуально  пан Лацік  відтворив Тараса, він пережив і перестраждав  життєві перипетії генія.

– Це мрія і гордість  кожного актора зіграти таку роль, – говорить артист. – Тарас Григорович був  у першу чергу борцем, йому було не однаково, якою буде доля України, він вболівав не за себе, а за свій народ. Думав, як покращити  тяжке життя і давав пропозиції, які актуальні і зараз. Навіть перед смертю  він закликав рвати кайдани, окропити вражою кров’ю землю, запевнював: «Борітеся, поборете!»

Пророчими словами генія  говорить і зрілий Шевченко – народний артист України В’ячеслав Хім’як, номінант Шевченківської премії  за моновиставу  за творами Кобзаря. Артист впевнений, що життя замало, щоб збагнути велич  поета,  п’ятдесят років  він популяризує його слово і щораз відкриває нові пласти, переосмислює думки.

– Дуже добре, що театр  слово Шевченка зробив  зримим, — акцентував  В’ячеслав Хім’як. — Це була дуже велика і складна художня задача.

А я тепер можу сказати і удача. Авторам вистави, артистам, а задіяна майже вся трупа, вдалося зробити відчутною енергетику, заховану у  словах, думках , душі, долі  цього великого українця. Зворушувала до сліз актуальність рядків, ніби вчора написаних. Ними дихала і   Доля в білих одежах  (артистка Вікторія Шараськіна), як втілення мрій і бачень, прагнень і надій, яким не судилося здійснитися.

У виставі немає жодної сцени, де б Тарас спілкувався з Долею безпосередньо, це відбувається якось в паралелях, навіть тоді, коли вона хотіла його приголубити. Він не нарікав, любив її таку, яку мав. Скільки ж  присвятив їй прекрасних  слів! Але все життя супроводжував  митця  образ Жінки в чорному (заслужена артистка України Віра Самчук).  Пані  переходила йому  дорогу, задавала запитання, які так і лишилися без відповідей. Одне з них  після  обнадійливих висловлювань про краще життя.

– Коли? – питає пані в чорному, як сама Україна, згорьована і сплюндрована, де землі розпродані, де «Дніпро-брат пропадає»… Може вона не молилася за своїх дітей,» звичаю не вчила»? Молилася, але не відомо коли діти-квіти піднімуться з колін. Вона не знає, не знає про це і пророк. Запитання зависає в повітрі, спонукаючи думати і вже вкотре, у 21 столітті,  оплакувати цей фатум. Не знаю чи шаблі комусь хочеться брати в руки вже,  тут і зараз, бо, як на мене, то наш народ їх і не випускав ніколи. От тільки затупіли вони і позубилися , та й руки кволішими стали…

Та якою б гіркою і складною  не була доля геніального поета, скільки б розчарувань він не переніс, як би з нього не глузували, скільки б сліз не видавила з душі його поезія,  конфлікт  з владою, з  державою,  де було  10 років  заслання,  25- боротьби і смерть у 47 річному віці, все ж у виставі    відчувається життєстверджувальний мотив. Буде краще, «не буде супостата», кайдани розірвемо, світло засіяє, прийде «новий вогонь з Холодного яру»…

Слухаєш і пече та щипає очі! Це ж треба, яка незнищенна наша віра в краще життя. Такою ж сильною була і 200 років тому і зараз! Особливого звучання в нинішній ситуації набирають слова  поеми «Гайдамаки»,актуально і болюче  шмагають рядки на четверо розритої могили, де москалі копаються і щось шукають, чого не клали туди.

Хіба це не наші  Схід-Захід, Центр-Південь? І ніхто не знає, скільки вони шукатимуть і коли знайдуть ту силу, яку там схоронили діди наші?  Тому Шевченко і з нами і, на жаль, не пора ще йому все покидати і линути “до самого Бога молитися…”.  Не годен він покинути “і лани, і гори”, бо ми його тримаємо… Сучасність не доросла до нього.

Процес матеріалізації  Шевченкової поезії потужно триває, стверджують не тільки  фахівці, а й ми це відчуваємо. І, мабуть, тільки тоді, “як понесе з України кров ворожу” – відпустимо, і, дорісши,  почнемо сприймати  твори генія   як архаїчну, гірку та болючу історію воскреслого народу, вона стане набутком того часу, в який написана. А поки що надихаємося і переосмислюємо, відкриваємо і дивуємося, захоплюємося і гордимося…

Такої  вистави – ясної, органічної , яскравої, незбагненно-величної,  вивіреної  майже півстолітнім життям заголовного героя, у нас ще не було. Тут кожен зміг побачити свого Шевченка, за яким ідентифікують Україну у сучасному світі.

Я вважаю, що це мистецька офіра на вівтар Тарасу Григоровичу. І він з високості  вдячно поглядає на нас, нині сущих, і тішиться, що у великій українській родині, його спом’янули, в нього ще й досі  вчаться,  надихаються його словом, прагнуть виконати заповіти.  Ми на зв’язку з ним, як і попередні покоління, що були «ненарожденними…»

Якби я була членом Державної комісії з присудження Національної премії імені Т.Г.Шевченка, то неодмінно проголосувала б за цю  виставу. А, можливо, я й закинула  гачок. Бажання мають здатність здійснюватися. Найсміливіші.

Людмила ОСТРОВСЬКА