Страх смерті в армії ніби легалізований, але такі розмови не популярні, їх стараються уникати.
Зазвичай усе зводиться до простої фрази: «Ну, всі бояться померти».
Ці слова схожі на туман, яким навмисно запотівають дзеркало, щоб не бачити у відображенні власне обличчя. Бо коли бояться «всі», не боїться ніхто конкретно.
Це своєрідна колективна анестезія, яка заважає зробити найважливіше — присвоїти свій страх.
Чесно сказати собі: «Мені страшно. І я боюся не абстрактної смерті, а своєї власної».
Тут, у розподільчому центрі, я зустрічаю людей, які застрягли в цьому тумані.
Вони справді налякані, але водночас уникають будь-яких розмов чи навіть думок про смерть. Намагаються заглушити тривогу побутовим шумом, жартами, нескінченними розмовами або глухим мовчанням.
Та уникнення не захищає.
Навпаки — витіснений страх поступово розростається всередині, набуваючи форми напруги, паніки або внутрішнього паралічу.
Смерть — єдина подія, яка гарантовано станеться з кожним із нас.
Ми лише не знаємо, коли саме.
В армії її присутність відчувається гостріше, але навіть тут вона залишається невизначеною.
І в цьому прихований парадокс: більше шансів зберегти життя має не той, хто заперечує небезпеку, а той, хто визнає її існування.
Коли знаходиш мужність протерти це дзеркало і подивитися своєму страху в очі, повертається відчуття внутрішнього контролю.
Усвідомлення того, що фінал реальний, не обов’язково паралізує.
Часто воно, навпаки, мобілізує.
Стає зрозуміліше, заради чого варто жити, що потрібно берегти і за що боротися.
Тоді починаєш діяти тверезіше: уважніше вчитися, ретельніше перевіряти спорядження, краще контролювати свої реакції та емоції.
Люди, які готові думати й говорити про власну смертність, зазвичай краще керують собою в теперішньому моменті.
Вони менше витрачають сил на заперечення реальності й більше — на те, що справді залежить від них.
Усвідомлення смерті не робить слабшим.
Навпаки, воно повертає здатність бачити життя таким, яким воно є.
І саме це усвідомлення нерідко стає тим, що допомагає зберегти життя «тут і зараз».
Володимир РАБІНЧУК
