— Одного дня поштарка принесла пенсію, а я почала задихатися. Вона викликала “швидку”. Медики сказали, що без лікарні не обійдуся. Виписали звідти й одразу забрали сюди, — розповідає 74-річна Ганна ГАЙДАМАХА з села Качанівка Підволочиського району на Тернопільщині. З минулої осені вона мешкає у відділенні стаціонарного догляду тимчасового чи постійного проживання Підволочиської селищної ради. Вдома залишила пса Мухтара. Він пів року чекав на господиню. – пише “Газета по-українськи”.
— Мухтар біг за “швидкою”, в якій мене везли. Потім постійно чекав під поліклінікою. До церкви щонеділі приходив — шукав і там. Коли дзвонила в село, мені казали: “Пес на тебе чекає”. Пів року сумувала за собакою. Все думала — як він там. Подруги годували його — не дали пропасти, — розповідає Ганна Петрівна.
Коли послабили карантин, жінка відпросилася додому.
— У хаті пробула два дні. Собака прибіг і не відходив. 3 червня медсестри з відділення стаціонарного догляду приїхали по мене. Як машина рушила, Мухтар так біг за нами, так пищав, що дівчата не витримали. Зупинилися і забрали його. Він одразу пішов до санітарки Лесі на руки — боявся, що знову буде сам.
— Біля входу на сходах постелила свою спідницю. Тепер це — його місце, — Гайдамаха гладить собаку. — Мухтар спочатку жив у моєї мами. Як вона померла 2011 року, перейшов до мене. Так і залишився. Куди я не йшла б, все був коло мене. Ввечері сама боялася ходити вулицею. Вона темна, в одній хаті чоловік жінку замучив, а сам повісився. З Мухтаром йти не страшно було.
— Ввечері нікого на територію не пустить, — розповідає завгосподарством відділення стаціонарного догляду 60-річний Андрій Стиранівський. — Перші кілька днів і мені пройти не давав. Ганна йому казала: “То наш директор. На нього гавкати не можна”. І він перестав. Собака сам вирішив тут зостатися, і ми пішли на поступки. Нас зворушила його історія. Це щось не людське, а вище.
— Будь чемний, — говорить йому жінка. — Вертайся. Йди стежкою.
Мухтар слухається.
— Хочеться додому повернутися, але не виходить. Починаю щось робити і задихаюся. Навіть води важко накачати. А помочі ні від кого чекати. Дітей немає, чоловіка поховала 1997 року. На нашій вулиці раніше хата коло хати стояли, а тепер — пусто: я живу, а нижче — одна сусідка.
Автор: Наталія ЛАЗУКА
Фото і відео: Наталія ЛАЗУКА
Страх смерті в армії ніби легалізований, але такі розмови не популярні, їх стараються уникати. Зазвичай…
За процесуального керівництва Тернопільської обласної прокуратури викрито мешканця Тернопільщини, який ввозив з-за кордону транспортні засоби…
Чи можна «виїхати з мови», чому важливо зберігати внутрішній баланс і як змінилося обличчя тернополян…
Поки багато українських міст уже переглянули тарифи на проїзд, Тернопіль кілька років намагався втримувати їх…
Прокурори Бучацької окружної прокуратури скерували до суду обвинувальний акт стосовно жителя Тернопільського району, обвинуваченого у…
З 8 по 14 червня у Тернопільському обласному центрі служби крові триватиме Тиждень донорства, присвячений…
