«Треба цінувати свій час», – священик Євген Заплетнюк розповів, як змінився після інсульту

– Це була звичайна маршрутка. Номер 13. Вона стала символічною для мене. – говорить для Суспільне UA протоієрей Євген Заплетнюк, який пережив інсульт. Навесні йому стало зле в автобусі.

– Я завжди доволі скептично ставився до людей, які їдуть біля мене в маршрутці, – продовжує отець. – Тому що люди різні – бувають втомлені, злі, роздратовані чимось. А тут виявилося, що незнайома людина врятувала мені життя. Дякую пані Наталії Єднак. В маршрутці була жінка, яка побачила, що мені погано і викликала швидку. А я в той момент хотів викликати таксі і поїхати додому. Думав, що втомився на службі. Що вдома стане легше, як відпочину трошки. З’ясувалося, що симптоми інсульту ця жінка знала, а я – не знав.

Нині протоієрей думає про те, що йому просто пощастило, що вижив. І допомогли люди. Деякі – інкогніто.

– Дуже багато людей допомогли коштами. – додає. – Дякую кожному. Це лікування дуже дороге. Я бачив в повідомленнях, що рахунок поповнено з такого-то міста. А від кого конкретно – не знав.

В лікарні не боявся нічого. Страшно стало, коли я прочитав повідомлення в новинах. Як мою історію подавали тернопільські сайти в новинах, що я в реанімації, що вже напівмертвий. Великий сором, коли священик боїться смерті. Я не боявся. Просто думав, що в мене ще багато недовершених справ.

Хвороба – стала великим випробуванням для отця Євгена.

– У лікарні мені здавалося, що я зовсім в іншому місці, – каже священик. – Тому що мені ці стіни здавалися такими великими, ті коридори – такими заплутаними, такими довгими.

До мене приходив реабілітолог і казав: «Так, Євгене. Мене звати Антон. Ми сьогодні будемо вчитися ходити по сходах. Знизу догори, а потім – згори донизу. А я думаю: «От дожився. Нічого собі – буде вчити ходити мене, кандидата наук». Це було велике особисте випробовування для мене. Але з часом прийняв свою ситуацію. Зрозумів, що вже як є, так є. Так з тим треба і жити. Розумію, що дуже багато речей, які робив раніше, зараз робити не можу. На превеликий жаль. Вже не так багато можу ходити, говорити чи писати. Навіть друкувати на комп’ютері мені вже складніше. Мова в мене трохи змінилася. Я колись міг багато говорити. Тепер розумію, що хто б не говорив, у нього це буде краще виходити. Я це все переосмислив. До людей по-іншому ставлюся. Став терплячішим.
Детальніше – дивіться відео.